Театр Іллі Ноябрьова

— Спочатку я написав першу сцену, де приходить чоловік і вішається під час гулянки, — пригадує Ілля Якович. — Ця сцена пролежала двадцять три роки. Потім я про неї згадав і дописав п’єсу «Повернення блудного батька».

Вважав Едуарда Митницького, який був художнім керівником Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра одним зі своїх вчителів. Приніс йому свою книжку, в якій була надрукована п’єса, він прочитав. А через два місяці зателефонував і сказав, що давай, приходь, будемо щось думати. Я прийшов і зробив постановку.

Це був 2011 рік, і перед самим новорічними святами ми її випустили. Вистава йшла у цьому театрі дванадцять років. А потім виникло бажання перенести її на іншу сцену, у Жовтневий палац (Міжнародний центр культури та мистецтв). Порушені в п’єсі теми завжди актуальні, бо люди живуть, закохуються, розбігаються, повертаються один до одного та ін.

Отож, швидко переклали п’єсу українською мовою. Почали, репетирувати у Жовтневому десь за два місяці до початку війни. Після того, як у нас була генеральна репетиція наступного дня почалася війна. Прем’єру, звісно, відклали. Вона відбулася у жовтні 2022-го року. За два роки було сімнадцять аншлагів у Жовтневому.

Возили її і по Україні. Грали в Одесі, Дніпрі, Харкові, Кам'янському. У Києві її зараз граємо у Freedom Hall.

Жанр нашої вистави я б назвав трагікомедія. Тут все так, як в нашому житті. Поруч сумне з веселим. «Блудний батько» вже йде на сцені майже 14 років і люди йдуть. Це підтвердження того, що людей це хвилює і вони щось для себе тут знаходять.

Вистава постійно змінюється. З’являються нові персонажі, а деякі зникають. Намагаємося враховувати потреби театрального ринку. Десь, треба, щоб було менше людей, бо сценки невеличкі. У мене там було спочатку тринадцять персонажів, а зараз — десять. І коли ми їх скоротили, то зрозуміли, що без них можна обійтись. Таким чином, вистава здобула своє нове життя.

Актори змінюються, але весь час у виставі грають Михайло Кукуюк, Лев Сомов та Ольга Сумська. Знаю цих людей дуже давно і невипадково запропонував їм ролі у цій виставі.

Спочатку події вистави відбувалися у 70-ті роки минулого століття, коли країною керувала комуністична партія. Зараз відходимо від цього. Спершу місцем дії була Москва, а зараз це Київ. А час кінець 70-х — 80-ті роки. Лунають пісні тих років. Хотіли, аби було невелике ретро і люди згадали ті часи.

А вистава «Я той, хто вам потрібен» — це вже зовсім інша історія. Мені було прикро, що наші театри так консервативно трактують українську класику. Як грали сто років тому, так і зараз грають. За ці роки в театрах майже нічого не змінилося. Взяти приміром Мартина Борулю, який хоче у дворянство. Але як дворянство, кого це зараз турбує? Вирішили перенести події у наш час, адаптувати до наших подій. А потім з'явилася думка взяти три п'єси «Сватання на Гончарівці», «Мартин Боруля» і «Сто тисяч» і об'єднати їх якоюсь єдиною канвою. Так народився цей дрібний біс.

Відразу бачив у ролі головного героя Анатолія Гнатюка. Він дійсно був поза конкуренцією. Знаю Анатолія багато років і його можливості. Це один з найуніверсальніших наших акторів. Він співає, він грає, він танцює. Він легкий, він з гумором. Його кандидатура була перша і єдина. Нікого на цю роль я навіть не розглядав.

Вистава тільки починає розкручуватися. Можна сказати, що це її дитинство. Але маємо надію, що вона буде дуже популярною.

Вистава непроста. Обирали синтетичних акторів, адже їх п’ять, а потрібно грати п'ятнадцять ролей. Це переключення, моментальне перевтілення. Це дуже важко. Не кожен актор може це робити.

Ставлю вистави за своїми п’єсами сам. З задоволенням подивився б, як це виходить збоку, якби хтось сказав: «Дай мені цю п'єсу, я її поставлю, а ти не лізь. Я зроблю, як я бачу». Але я знаю, такого не буде. Завжди згадую, що у Мольєра був свій театр, у Шекспіра свій. Вони писали, і самі грали. По-перше це почесному. А по-друге, ти точно знаєш, що це буде про те, про що ти написав. А зараз дев'яносто відсотків, коли автор іде на свою виставу і не впізнає нічого, виникають конфлікти.

Пригадую після прем’єри «Блудного батька» у Театрі драми і комедії Едуард Митницький мені сказав: «Запам'ятай, що життя цього спектаклю з цієї вистави тільки починається». І він був правий, бо ось уже минуло майже 14 років, а вистава живе. І в неї є своя доля. Сподіваюся, що складеться своя доля і у вистави «Я той, хто вам потрібен».

Зараз працюємо над двома новими вистави. Робимо їх одночасно, бо часу в нас не так багато і треба до Нового року. В нас є якісь зобов'язання і вже заплановані вистави, тому ми спішимо.

Перша — ремейк «Блудного батька». Але це інша п'єса, про повернення блудної матері. Називатиметься вистава «Приватне життя метелика». Це буде лірична, музична комедія.

А другу виставу ставимо за однією з найкращих, найкращих італійських п'єс. Вона була написана, якщо не помиляюсь, десь, в шістдесятих роках. Це «Фердінандо». Один сезон її грали у Театрі Лесі Українки. Була дуже хороша постановка. Потім цю виставу поставив Роман Віктюк. Її привозили до Києва і грали у Жовтневому палаці. Я дивився цю виставу. Її грали як таку драму, майже трагедію. А насправді ця яскрава, темпераментна, гротескова італійсько-грузинська комедія. Так, у фіналі там таки є якісь драматичні моменти. Але це така сатира. Ми будемо робити комедію.