Вистава про справжню дружбу

У виставі зайняті провідні актори театру — Лариса Кадочникова, Борис Вознюк, Сергій Озиряний, Віктор Сарайкін та Віктор Алдошин. А поруч з ними, в цьому ансамблі Майстрів, на сцену ввиходять молоді актори театру, які роблять свої перші кроки на уславленній сцені — Катерина Школа та Олександр Грєков.

Режисер-постановник та автор сценічного вирішення вистави Валентин Козменко-Делінде. Київський глядач добре знає цього режисера, як постановника багатьох чудових вистав в театрах Києва. «Соло для ударних» можна вважати поверненням режисера до рідного міста, та рідного театру. Вже багато років він живе і працює в Словаччині.

І ось своєрідне повернення до свого коріння, до своїх улюблених акторів, з якими він не бачився багато років. Ось як про це пише сам режисер в своєму зверненні до глядача:

«Мені тринадцятий минало… Я заглянув в касу Театру Лесі Українки.

Сьогодні Халатов грає?

Ні.

Я вже повернувся йти геть…

Сьогодні грає Мажуга. Теж дуже гарно… Подивіться — не пожалієте…

Я не пожалів.

Пізніше «до Мажуги» піде вчитися на акторський факультет моя майбутня дружина. Я з нею тоді ще не був знайомий…

Я тоді ще юний кадет славнозвісного київського військового училища. І вдруге дивлюся «Шлюб за конкурсом» Карло Гольдоні. Багато пізніше в цій же п’єсі буде грати і моя майбутня дружина у того ж Юрія Мажуги в своїй дипломній виставі.

А сьогодні — в тому щасливому минулому — стрімко влетить на сцену у виставі Дмитра Алексідзе чарівний Микола Рушковський!

Пізніше, вже після спільної з ним праці (сталося неможливе: я — режисер, Він — мій актор!)… і Він мені після ювілейної (нашої з ним вистави!) скаже таке, після чого я переконаюся, що в цьому світі ще живе Благородство… і в Театрі теж!

Я вас буду тримати біля свого серця поки воно б’ється, любий Нік. Нік.

Як Всі були красиві в цій виставі!

Я пам’ятаю до сьогодні запах гриму, лаку від перук… запах повітря від чарівних Актрис — п’янкий запах Театру! В нього не можна було не закохатися… Жінці, Чоловіку, Звіру… і мені.

Як це піднесено звучало — Театр Лесі Українки! Тоді питали: ти бачив в Лесі? Бачив… а як же! Кияни бачили все!

Коли, вже багато пізніше, я повернувся до Києва з розбитими надіями, тільки закінчивши театральний інститут Карпенка-Карого і безпорадно дивився в порожню стелю… Мені подзвонили! Із Лесі Українки! В ті часи було легше вступити до загону космонавтів ніж в трупу Театру Лесі Українки. Я не став артилеристом — як належало кадету, що пробив каблуками дев’ять парадів по Хрещатику… Я став «льотчиком-випробувачем» під всевидячою люстрою в партері цього славнозвісного Театру…

Сьогодні грає Халатов…

Грає!

Після довгої нашої розлуки доля знову дзвонить з Лесі Українки!

Щановний, чи не погодились би ви здійснити виставу з нашими Корифеями?

Кириле, дорогий! Коли починаємо…

Ця вистава про моє покоління. «Соло для ударних…» Вона так і називається у правильному перекладі зі словацької. Я був на одне потискання руки зі знаменитим автором…

Давай я вас познайомлю… Освальд — дивовижний чолов’яга… вип’ємо…

Як я жалкую, що не випив з ним… не встиг. Він настільки дивовижний, що нирнувши на стільки вистачить дихання в його драматургію, розумієш: він Поет!

А Поет — це Людина яка відчуває реальну присутність Божественного!

Я вам це обіцяю!..

Ви ще не встигли освідчитись в коханні? Як я вам заздрю… У вас це ще попереду! Ви ще вдосталь не подуріли з друзями за пляшкою (чи двома? чи більше…) вина і не витанцювались до солодкої втоми? І це у вас попереду! Як же не заздрити вам! Не встигли поділитись сокровенним (потаємним!) з вашою вже дорослою дитиною? О, цей душевно-п'янкий дует чекає на вас! Встигаєте… Рушайте! Чудеса не закінчились — вони тільки починаються! Навіть, коли вам за шістьдесят, ба навіть і більше! Все попереду — як і у героїв нашої історії… «Соло для ударних…» — це соло для тих, хто не втратив віру у прекрасне! Тож вперед! Прекрасне — вічне!

Заздрю Вам…"

Після закінчення вистави ми мали змогу поспілкуватися з виконавицею ролі Конті, народною артисткою України, лавреаткою Шевченківської премії Ларисою Кадочниковою. А спершу попросили актрису пригадати, як для неї почалася війна.

-- За кілька днів до цього грали виставу «Музика кохання» про Жорж Санд і Шопена, -- розповіла Лариса Валентинівна. -- Вистава пройшла дуже добре, а після її закінчення Олена Тополь, яка грала в ній мою дочку почала плакати. Питаю: «Чому плачеш?» А вона відповідає, що зовсім скоро розпочнеться війна. Я до останнього не могла повірити, що це можливо. І через кілька днів дійсно розпочався цей жах.

А ще через кілька днів мені зателефонував режисер Дмитро Томашпольський і запропонував знятися у фільмі, присвяченому першим дням війни. Відразу погодилася. У цей час театр не працював, всі роз’їхалися. Мене запрошували до Канади та до Франції. Подумала, як я залишу свій дім, чоловіка і, що найголовніше, театр. Сказала, що нікуди не поїду.

Робота, яку запропонував Дмитро Томашпольський, стала справжнім порятунком. Знімали кожного дня. Він приїздив за мною, їхали на студію, по місту. Було страшно бачити пусті вулиці. Ми це пережили.

Для мене найголовніше — робота. Поки є сили і ти працюєш, то й не хворієш.

--Театр Лесі Українки перейшов на українську мову. Напевне Вам було складно?

-- Саме через це зняли виставу про Сару Бернар. А виставу «Музика кохання» я теж відіграла російською мовою тридцять разів. Треба було переходити на українську. Я звернулася до прекрасної телеведучої Тетяни Цимбал. Вона зі мною займалася два місяці. Спочатку по складам, потім краще. Над відновленням цієї вистави працювали два місяці, було чотири прогони. І вистава знову пішла. Повні зали, люди ходять. Я надзвичайно вдячна Тетяні.

-- А як з’явилася нова вистава?

-- Після того, як зняли виставу по Сару Бернар, у театрі стали думати про нову постановку. Шукали п’єсу для мене з моєю індивідуальністю. Пропонували різні варіанти, аж поки не виникла ідея поставити виставу за п’єсою Освальда Заградника. Також думали, хто б міг стати режисером. Вибір випав на Валентина Козьменко-Делінде. Він з радістю погодився на цю пропозицію. Здійснив переклад п’єси українською мовою, назвав виставу «Соло для ударних». Також він здійснив розподіл ролей, я граю Конті. Загалом тут сім персонажів і по суті всі вони головні. Вийшов гарний ансамбль.

Надзвичайно задоволена, що зустріла цього режисера. Свого часу він працював у нашому театрі, також багато вистав поставив у Театрі Франка. Він живе у Словаччині, в нього європейський дух. Загалом він узяв багато з європейської та української театральної культури. Він прекрасна людина, чудову знає літературу, театральне мистецтво. З ним було цікаво, до театру зайшло нове віяння.

Валентин скоротив п’єсу, не хотів ставити виставу про людей з будинку престарілих. Це вистава про людей середнього віку. Вони красиві, сильні, пам’ятають час джазу. І найголовніше у цій виставі — це дружба. Потрібно любити одне одного, не заздрити, а радіти успіхам друга.

Режисер теж нас встиг полюбити. Я відчувала, як йому було важко від’їжджати.

Ми не встигли зробити жодного прогону і громадський перегляд був як перший прогін. Помічниця режисера тоді сказала: «Мене вистава вразила тим, як ви грали, що є такі друзі. Як би мені хотілося, щоб у мене були такі друзі. Як би хотілося, щоб мені ніхто не заздрив».

Так було у шістдесятників. Така сама міцна дружба. Ми найменше говорили про гроші, але так раділи успіхам одне одного.

Заздрість — страшна річ у мистецтві. Вона на жаль заполонила багато сфер нашого життя. Є такі люди, які таємно заздрять і руйнують свою душу та душу тієї людини, до якої відчувають це почуття. Але, звісно, залишилися й ті, хто радіє успіху інших.

-- Що можете розповісти про свою героїню?

-- Ми задумали у виставі так, що Конті народила дитину, потім щось трапилося і вона її втратила. Батько дитини начебто Хмелик (актор Віктор Сарайкін).

Всі персонажі в неї закохані. Відчувається її шарм та дитяча любов від зустрічі з друзями. І стільки чарівності у цій жінці, що всі друзі були в неї закохані.

Конті дізналася, що один з її друзів Абель (Сергій Озіряний) взяв на виховання дитину. Коли вона побачила цього хлопця, то в неї виникла думка, що таким самим за віком міг зараз бути й її син. Мріє, аби син був поруч і вона присвятила йому залишок свого життя. У ній багато радості, вона щаслива бачити своїх друзів і хоче кожному допомогти, кожному зробити щось хороше.

У мене теж свого часу було багато таких друзів. Це друзі Юрія Іллєнка. Вони були для мене такими дорогими. Ми не були багатими матеріально, але багатими душею. Саме це можна побачити в героях нової вистави.

Як я вже згадала раніше, режисер скоротив п’єсу і добре, що він це зробив. Не стало багатьох непотрібних деталей, зокрема того, що персонажі багато п’ють. Думаю, що ця вистава привабить людей, які позбавлені такої любові, яка тут є.

У спектаклі звучить джазова музика, яка колись увійшла в наше життя. Влада тоді її забороняла. Ця музика давали ритм, силу духу те, що герої в кінці грають на музичних інструментах, це немов повернення в їхню молодість. Глядачі активно реагують на цю сцену. Вона дає життєві притоки радості, додає сили.

-- Напевне з виконавцями інших ролей Ви знайомі вже багато років?

-- Так, ми багато спілкувалися, грали. Були різні вистави, одні йшли довго, інші не дуже. Всі колеги по сцені дуже різні. Як зазначили глядачі, вийшла дуже потужна виконавська група. Акторський склад підібраний дуже вдало, відчувається індивідуальність кожного.

-- Ваші враження від перших показів.

-- Запросили на виставу друзів, які можуть про неї відверто сказати все те, що думають. Приміром, художник Ігор Горяний зізнався, що був вражений. Вистава принесла йому в душу таку радість. Він весь бачить, як я ходжу, говорю, скільки у мені шарму, краси, витонченості. І, в той же час, доброти, яку я віддаю цим людям.

Моя героїня вразлива, має больові точки. Красива жінка, яка не вийшла заміж. Носить валізу, в якій фата. Сподівається, що хтось з друзів їй освідчиться. Так, кожен міг їй зробити пропозицію, але перемогла дружба. Це коло людей для неї найближче, найрідніше.

Кожного разу цей образ буде народжуватися по-новому. Але в будь-якому випадку в Конті ніколи не буде злості та заздрощів. Вона постійно згадує свою дитину, фантазує, живе нею.

Вистава зачепила душі, вона хвилює. Люди почали більше ходити до театру, тому що потребують очищення душі.

-- Ви згадували виставу про Сару Бернар. Чи хотіли, аби вона знов повернулася до репертуару театру?

-- Це була прекрасна робота, чудова вистава. А от чи повернеться, не знаю. Зараз у репертуарі нашого театру з’являється багато нових вистав. Головне, щоб вони були якісними. Саме тому запрошують цікавих режисерів, а актори намагаються грати по новому.

Життя триває, потрібно доводити свою майстерність, віддавати душу і серце театру. І, звісно, щоб настав мир. Ми начебто звикли до повітряних тривог, але всерівно серце стискається, коли їх чуєш, і відчуваєш біль. Хочеться, щоб швидше закінчилася війна і наші хлопці повернулися додому. Аби театр жив і стояли черги за квитками на всі вистави.

Є робота, є мета удосконалюватися. Вдячна всім причетним до створення цієї вистави. Особливо хотіла б згадати директора-художнього керівника нашого театру Кирила Кашлікова та завідувача літературно-драматичною частиною Бориса Куріцина.

У публікації використані матеріали, надані прес-службою театру.

Фото з сайту Театру імені Лесі Українки.