У лабіринтах давньогрецької трагедії

Антігона — юна тендітна дівчина, яка стала одна проти царя Креона, свого дядька, і проти цілого світу. У Фівах щойно скінчилася війна, і брати Антігони — Етеокл та Полінік вбили один одного в боротьбі за владу. Цар Креон наказав вшанувати Етеокла пишним похороном, а «зрадника» Полініка не хоронити та кинути на поталу крукам та шакалам. Антігона порушила заборону і поховала брата, тож тепер Креон змушений її вбити.

П`єса Жана Ануя «Антігона» — це сучасна інтерпретація давньогрецької трагедії Софокла, написана в Парижі в часи німецької окупації. Жан Ануй наблизив цю історію до свого часу, а режисер Маркіян Мірошниченко наблизив до нашого. Герої вистави існують у післявоєнному світі, де перемогла диктатура. Цар Креон, боячись втратити владу, тримає в страху все місто. Антігона — єдина, хто здатен йому протистояти.

Маркіян Мірошниченко — український кінорежисер, викладач Київського національного університету театру, кіно та телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Вистава «Антігона» стала його театральним дебютом. У виставі грають студенти майстерні Василя Вітра.

— На сцені студенти, з якими я займався три роки, — розповідає Маркіян Мірошниченко. — Викладав у них дисципліну — робота режисера з актором. Протягом цього часу ми ставили уривки з класичних п’єс — українських та зарубіжних. «Антігона» — це власне їхня дипломна вистава.

Зізнаюся, що я дуже перебірливий у виборі матеріалу для постановки. А ця п’єса Жана Ануя мене одразу зачепила напевно тим, що вона дуже резонує з нашою реальністю. Ануй написав цю п’єсу під час німецької окупації, коли в Парижі були нацисти. І фактично це його рефлексія на те, що відбувалося.

З Національним центром театрального мистецтва імені Леся Курбаса у нас давні зв’язки. Вже п’яте покоління нашої майстерні грає тут свої прем’єрні вистави. Це були «Фізика» Дюрренматта, «Мина Майзайло» та «Отак загинув Гуска» Миколи Куліша, «Одержима» Лесі Українки. Наша співпраця вже стала доброю традицією.

Тепер щодо персонажів. У ролі Антігони у нас Анна Рура, прекрасна режисерка з тонким почуттям гумору і відчуттям іронії. Ми довго шукали ключ до розуміння її героїні. А ключ полягає в тому, що хоча їй вже двадцять років, за своєю поведінкою та суттю вона ще зовсім дитина. І автор кілька разів звертає на це увагу. Антігона поводиться як дитини і через це не несе в собі страху, який несуть інші персонажі.

Дмитро Остапенко виконує роль Креона, а в ролі Гемона Михайло Сокіл.

Цікавий персонаж Пролог, він же Хор. У класичній постановці це була б ціла група людей, а в нас лише один персонаж. Цю роль виконує Олександр Терлецький. У нього було завдання створити ляльковий образ, який кепкує з усіх. Також він вводить глядачів у цю історію та в якийсь момент намагається ніби втрутитися в неї, але не може.

Ісмену грає Вікторія Стойкова. Дехто з режисерів намагається показати цю героїню дурненькою, наче вона не все розуміє. А ми прагнули перевернути цю історію. У неї здібності бачити майбутнє, через що вона боїться, бо передбачає наслідки.

Головного гвардійця грає Леонід Грона, людина з почуттям чорного гумору. Приніс у роль багато свого. До речі, п’єса Ануя цікавіша за оригінальний твір Софокла, бо тут є французьке почуття гумору. Тільки його не всі зчитують. Через цього персонажа ми намагалися дати іншу фарбу, трішки інший контекст. Аби таким чином дати глядачеві місцями відпочити. А по-друге — зробити цю історію глибшою. Цей персонаж робить все для того, аби врятуватися. У ньому живе страх.

На етапі репетицій було багато імпровізації, бо це майбутні режисери. Я їх до цього заохочував. Ми ставили багато етюдів, чимало чого вони принесли. І власне з того, що вони приносили, разом робили певний відбір — якісь речі залишали, якісь прибирали. Та стилістика, в якій витримана вистава, зроблена за допомого творчих експериментів.

Основне відчуття, яке я хотів передати через сценографічне рішення, це світ, в якому щойно закінчилася війна і ще є відголоски цієї війни. Я шукав фактуру металу, дерева. Дерев’яний ящик нагадує ящик від патронів. Залізна бочка, колеса, зброя — все витримано у цьому ж ключі. Спочатку у нас було більше декорацій. Потім ми почали їх прибирати і лишали тільки ті, які б грали у виставі і знаходили застосування.

Центральний образ, який присутній на сцені — ланцюг. У ньому багато що закладено. Це і символ влади, і ті пута, які оплутують цих людей та не дають їм свободу. Водночас це лінії долі. Ланцюг у нас трансформується під час вистави. Він може бути зброєю, перетворюватися на дитину. Це живий організм. З одного боку ніби щось холодне, страшне, а з іншого — у цьому є фатальність і певне життя.

При створенні костюмів спочатку звернули увагу на давньогрецьку стилістику. Але не хотіли робити повністю давньогрецьку історію. Врешті зрозуміли, що треба ближче наблизитися до нашого часу. Багато персонажів у нас у шкірянках. Це була відсилка до того часу, в який жив Ануй. Креон нагадує есесівця. Він ходить у шкіряному плащі, так само і його прислужники. Намагалися поєднати шкіру та естетику давньої Греції. На персонажі Хору, який ходить на котурнах, металева маска. Демони у нас теж у давньогрецьких масках. З іншого боку є персонажі у сучасному одязі. Було завдання зробити еклектику, але щоб не було прив’язки до якогось часу. До певної міри це вигаданий світ. Приміром Креон, як я вже зазначив, у нас у шкірянці, але у нього є корона. Проте корона не звичайна, а з колючого дроту. Поєднали часи, аби зробити цю історію більш універсальною. Вона була актуальною тисячу років тому і актуальна зараз. А ще ми намагалися позбутися побутовості. Це доволі непросте завдання.

Як відомо Лесь Курбас приділяв багато уваги позі, жесту, пластиці. Він говорив, що жоден рух не може бути випадковим. У пластиці не повинно бути нічого зайвого. Шукали пластині рішення, які б передавали певну образність, символізм, глибше розкривали суть того, що відбувається на сцені.

Відбулося два покази вистави. Сподіваюся, що й далі гратимемо її в Центрі Курбаса. Дуже хотілося б поїхати з нею в інші міста, можливо на міжнародні фестивалі. Звісно, це режисерське вистава. І майбутні режисери, які як актори, ще й мають готувати свої дипломні роботи — кіно. А на це їм потрібно багато часу. Але сподіваюся, що вистава продовжить життя.

Зараз працюю над виставою з курсом, який на рік молодше. Проте ця робота ще перебуває у стадії задуму, мабуть тому конкретизувати її зарано.

Фото Едуарда Межула.