В обвугленому раю

Він та Вона — божественні пазли збігу. Любов — дозрілий плід в обвугленому раю.

У самому серці Венеції, міста, де сплелися краса та небезпека, розгортається історія, яка вражає своєю трагічністю та глибиною. Отелло, величний полководець, який пройшов довгий шлях від раба до шанованого воїна, опиняється на вершині слави. Його життя могло б бути ідеальним: він закоханий у прекрасну Дездемону, яка відповідає йому взаємністю. Але в тіні цієї гармонії ховається темний задум.

Яго, офіцер, що служить під командуванням Отелло, таїть у собі невисловлений гнів і заздрість. Він вирішує зруйнувати життя Отелло, граючи на найвразливіших струнах його душі — коханні та довірі.

— Зараз такий час, коли п’єса «Отелло» стає дуже популярною, — розповіла режисерка-постановниця Оксана Дмітрієва. — Класика стає дзеркалом, яке відображає ті проблеми, з якими ми стикаємося сьогодні. Події твору відбуваються після війни. Зараз у нас війна у самому розпалі, ми мріємо про час перемоги, бажаємо її всіма фібрами своєї душі. Але повинні розуміти, що після завершення цієї війни на наше суспільство впаде багато нових випробувань — на людяність, на змогу чути не тільки себе, а й інших. Тому трагедія «Отелло» стала для мене надважливим матеріалом.

Дорога до цієї постановки була трішки містичною. У 2022 році відома хорватська режисерка Лєнка Удовічка запросила мене на острів Малий Бріон. Там був влаштований табір для українських митців. Ми знаємо, що Хорватія, як і Боснія та Герцеговина пережили страшну війну, що тривала чотири роки (1992−1996). Їм було важливо підтримати діячів української культури і поділитися своїм досвідом. Це неймовірна режисерка, неймовірна людина. Дуже вдячна їй за запрошення. Саме там зрозуміла, що зможу повернутися в професію.

Через рік мене запросили на постановку в Сараєво, у театр Сартра. Цей театр був створений під час війни і став прихистком для тих людей, які робили вистави. Це був приклад того, як має культура реагувати на події навколо. Це була втеча від реальності і можливість залишатися нормальними людьми у ненормальних умовах.

Отож, мене запросили на постановку в театр Сартра і я там робила «Отелло». Це була зовсім інша вистава, ніж у Києві. Вона була зроблена з людьми, які пережили війну. Актори, які грали у моїй виставі, під час тієї війни були ще дітьми. Там була інша сценографія, інше режисерське рішення та інша музика.

Головна режисерка Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Тамара Трунова знала, що в мене є такий досвід, і запропонувала повернутися до цього матеріалу вже в їхньому театрі, за що їй надзвичайно вдячна. У мене з’явилася можливість попрацювати з дуже сильною трупою, говорити про ті теми, які зараз мене найбільше хвилюють. Про те, що зараз для мене найважливіше.

Це перший мій досвід роботи у цьому театрі. Театр просто неймовірний. Пригадую, як років двадцять тому бачила тут виставу «Дрібний біс», в який грали Віталій Лінецький, Володимир Горянський, багато інших прекрасних акторів. Мене ця вистава вразила.

Дуже поважаю Тамару Трунову та директорку-художню керівницю театру Олесю Жураківську. Сильно хвилювалася перед зустріччю з простором цього театру. У нас був неймовірний творчий процес, неймовірна акторська команда. Ми говорили про дуже важливі, інколи страшні речі. Водночас цей період був наповнений неймовірним трепетом і любов’ю. В акторів було дуже відповідальне ставлення до матеріалу. Ця тема всіх заразила, всі були на одній орбіті.

У серпні познайомилася з трупою. Ми спілкувалися, когось мені порадили, якогось я сама захотіла бачити у виставі. Вважаю, що кастинг був зроблений досить точно. У цьому допомогла Тамара Трунова. Ми з акторами відчували одне одного. Неймовірні Андрій Ісаєнко (Отелло), Марина Клімова (Дездемона), Дмитро Олійник та Олександр Соколов (виконавці ролі Яго в різних складах). Це актори фантастичного таланту, актори-особистості. Для мене важливо, коли є діалог між персоною і персонажем. Дуже приємно працювати з акторами-інтелектуалами. До речі, і виставі звучать вірші Марини Клімової. Це вірші неймовірної сили. Також хочеться сказати про прекрасні акторські роботи Олега Гоцуляка (Кассіо), Ірини Ткаченко (Емілія), Влада Писаренка і Макса Рягіна (Родріго), Катерини Качан (Б'янка).

Взяла до роботи український переклад Олександра Грязнова. Прочитала три різних переклади, але цей здався більш зрозумілим, розмовним. Хотіла, щоб Шекспір звучав дуже просто попри всю напругу сюжету.

Сценографічне рішення прекрасного художника Михайла Ніколаєва. Я з юних літ шанувальниця його творчості. Він неймовірний художник у театрі ляльок. Коли дивишся оформлені ним вистави, то згадуються роботи Параджанова. Вже маємо кілька спільних постановок.

Ми вигадували сценічний простір — залізний рай. У цей час перед очима стояла Оленівка, обвуглені ліжка. У Шекспіра є фраза — залізне ложе війни. Вона мені стала підказкою, від неї відштовхувалися. Під час роботи над постановкою не прив’язувалися до якоїсь епохи, події у нас відбуваються тут і зараз.

Дуже задоволена роботою команди і люблю цю виставу. Для мене це програмна вистава. Мрію, що співпраця з Київським театром драми і комедії колись продовжиться.

Я працюю головною режисеркою в Харківському театрі ляльок. Зізнаюся, що виживати важко. І не тільки через постійні обстріли, а й проблеми з фінансуванням. Але намагаємося триматися на плаву, зберегти команду, глядача. Адже люди потребують театру. Зараз випускаємо виставу для дітей. Далі буде.

— З дитинства запам’яталася фраза з цієї трагедії: «Чи молилася ти на ніч, Дездемоно», — продовжив розмову виконавець ролі Отелло, заслужений артист України Андрій Ісаєнко. — А з самим твором познайомився вже під час навчання в театральному інституті. Зізнаюся, що спершу ця роль мене не вразила, в юнацькі роки більше подобався Шиллер.

Отримав цю роль згідно розподілу в театрі. Але вже зараз зрозумів, що саме цього персонажа дуже хотів зіграти. Знову ж таки, який актор не мріє сказати зі сцени слова: «Чи молилася ти на ніч, Дездемоно». А якщо серйозно, то було бажання розібратися в його вчинку. І через призму війни, в якій ми зараз існуємо, його поведінка стала мені зрозумілішою. Отелло — це полководець, який напевне зазнав травм у своєму житті. І це, відповідно, не могло не вплинути на його поведінку.

Вперше працював з Оксаною Дмітрієвою. Це чарівна режисерка, чарівна людина, прекрасна компанія для створення вистави. Відразу задумували, що у нас будуть два акторських склади. Але через брак часу на підготовку вистави — лише півтора місяці, ми все робили одним складом, плюс проєкти в кіно. Це було непросто поєднати, але думаю, що вдалося. Впевнений, що вже у листопаді на сцену вийде другий склад виконавців.

Тепер щодо свого персонажа. Переконаний, що у будь-якому випадку актор грає сам себе. Ми лише одягаємо на себе якісь обставини. Ти можеш щось придумати, намалювати якийсь образ. Але все одно це будеш ти в певних обставинах, з певними рисами характеру, з певними вадами чи чеснотами.

Під час роботи над виставою вносив свої пропозиції, вони обговорювалися з режисеркою. Пані Оксана вносила корективи до моїх пропозицій. До того ж багато чого залежало від партнерів та партнерок. Врешті ми доходили до якоїсь спільної думки і потім її реалізовували.

З Мариною Клімовою (Дездемона) раніше грали разом не так багато. Вона лише ввелася у виставу Тамари Трунової «Погані дороги». Коли працювали над «Отелло», то вкотре переконався, що Марина прекрасна і надзвичайно талановита акторка. Можна побажати будь-кому з колег таку партнерку по сцені. Вважаю, що по таланту вона переважає декого з них на дві-три голови. Сподіваюся, що її помітять. Такий талант не повинен бути забутим і прихованим. А з Олександром Соколовим та Дмитром Олійником до цього мав багато спільних проєктів, як і з більшістю інших задіяних у виставі акторів.

Що можу сказати у підсумку? Ніколи не буваю повністю задоволений своєю роботою, звісно і далі працюватиму над цим образом. Впевнений, що колеги думають так само — треба розвиватися, рухатися вперед, примножувати те, що зробив. Ми всі намагаємося ніколи не сидіти на місці.

У листопаді у мене мають з’явитися нові проєкти в кіно. А ще хотілося б у перспективі попрацювати з Оксаною Дмітрієвою, адже це режисерка, яка просто запала у душу.

Фото з сайту театру.