Найбільше свято — це життя!

Двадцять років тому Володимир Петранюк написав п’єсу «У Києві на Подолі» і поставив її на сцені Київського академічного театру «Колесо». Трохи згодом здійснив ще одну постановку за цим твором у театрі «Дзеркало», який свого часу заснував разом зі своїм братом — актором Віталієм Петранюком. і керує ним 36 років. Обидві вистави користуються незмінною популярністю театральної публіки і майже всі покази відбуваються при аншлагах. Прийшов час створити продовження цієї історії. Жанр вистави визначено як комедія. Але, відомо, комедії бувають різні.

— Значення комедій полягає в тому, яка в них закладена ідея, до якої мети прагне наскрізна дія вистави, — переконаний заслужений діяч мистецтв України Володимир Петранюк. — Тому якщо це така комедія як приміром «95-й квартал» або «Дизель-шоу», то це просто аморальні речі.

Комедія має підносити дух людей, але в контексті реальних українських речей. Адже про щоб ви не ставили виставу, про щоб ви не дивилися виставу, навіть про прибульців, які живуть на інших галактиках, але все одно це буде про нас, про нашу долю і наше життя. Якщо цей «потяг» везе нас до станції Перемога, то значить ця комедія має бути. Бо вона підносить людський дух.

Навіть коли це твори Шекспіра, то маємо в них акумулювати сенс наших сьогоднішніх проблем. Бо комедія так чи інакше говорить про якість проблеми і питання життя людей. Чим універсальний Шекспір? Тим, що його комедії і трагедії у багатьох питаннях про нас. «Бути чи не бути?» — це питання виникає й зараз, дотичне нам. А якщо просто базікати про якесь типу Данське королівство, то це не має сенсу. Кого це цікавить? Це минуле, не наше і взагалі невідомо чи щось таке було.

Тепер щодо нової вистави. Вже кілька років до мене зверталися і актори, і глядачі з проханням зробити продовження цієї історії. Чесно кажучи мені було трішки тривожно його робити. Була пересторога, що це може бути повтор, до того ж такий, що не дотягує до оригіналу. Тому довгий час відкладав цю роботу.

Врешті минулого року написав цю п’єсу. Витратив все літо на дачі у Красній Поляні, що на Житомирщині. Нова п’єса народилася рівно через двадцять років після попередньої версії.

Репетиційний процес був нелегким. Загалом комедії завжди нелегко робити, а тим більше, що життя наше зараз дуже несмішне. До того ж актори нерідко приїжджають на репетицію години на дві пізніше через повітряні тривоги.

На середині репетиційного процесу до війська мобілізували Віктора Вернера. А в нас немає другого виконавця. А це величезна роль батька єврейської сім’ї. Постать, яка водночас є філософською і гумористичною. Треба не тільки вивчити текст, а й залізти в шкуру персонажу, у цей єврейський критичний, саркастичний розум. Коли Віктор пішов на війну, ми стали робити рокіровку. Це було важко, нервово і довго. Але актори гідно з цього виходили, вони пересилювали себе. Хочу відмітити терплячись та режисерську волю головної режисерки «Дзеркала» Маріамни Капітули. Виникали психологічні складнощі, нервові зриви. Але Маріамна разом зі мною мужньо творила цей процес.

Дмитро Сторчоус перейшов з вигідної смішної ролі міліціянта Собачка на роль Хаїма, не таку на перший погляд виграшну, та ще й з величезною кількістю тексту. І справився з цим блискуче. Я тепер сам сміюся, коли бачу як Хаїм-герой, що його грає Дмитро, «розводить» свого партнера Хому.

Також треба відмітити актора Сергія Дзея. Для нього роль Собачка стала несподіванкою, бо спочатку він її не репетирував. І до певної міри пересилюючи себе зробив, на мій погляд, великий крок уперед — не тільки в нашому театрі, а взагалі у своєму творчому доробку.

Роль Рахільки виконує Анна Коваленко. Я дуже хвилювався, як вона виросте з попередньої ролі, як зміниться, якою буде в цій виставі. У її героїні така біографія, що треба копати, шукати і змінюватися відносно попередньої вистави. Потрібно було показати, яка з героїнею відбулася еволюція. І Анюта впоралася з цим завданням навіть краще, ніж я сподівався. Молодець!

Два антиподи — Параска (Юлія Лагур-Дамберг) і Сара (Оксана Краснобаєва). Дві старших кобіти українка та єврейка. Вони перебувають у постійному конфлікті, то прихованому, то відкритому. А ось в жіночій консолідації, коли треба об’єднуються проти чоловіків. Вони теж розумниці, треба віддати належне. Дуже різні і не схожі одна на одну постаті.

Наш старший Хома Непийпиво батько української родини. Виконавець цієї ролі Михайло Романов у попередній моїй постановці грав Гітлера. Він дуже класично та академічно підходить до ролі. Привносить в репетиційний процес академізм, який стимулює всіх інших колег по сцені. А тут раптом, прямо таки Яковченко! Фонтан гумору. Це давній друг, який брав участь у багатьох моїх проєктах. Дуже радий, що він працює і в цій ролі.

Молодий актор, який зовсім нещодавно прийшов до нашого театру Дамір Цудзинович. На мій погляд, це новий вітер у нашій виставі. Легкодухість самого виконавця перейшла у персонажа. Він рухливий, швидкий як ртуть. Молодий, дуже цікавий. Грає на гітарі. Співає разом зі мною куплети мого персонажа Гопа-з- Точилом. В жанрі хуліганського фольклору:

«Ой, жив був на Подолі Гоп-з-Точилом,

Гайдамака був душею й тілом,

Хлоп веселий і не хитрий,

Точив ножиці і бритви,

Удовиць улюблений мужчина."

Також маю відмітити нову постать у виставі Фані Каплан — смішна та зворушлива татарка з київської Татарки, яка розпродає свої речі, тому, що її вигнали з квартири. Ця ситуація біографічно є відтворенням історії, що справді існувала. Я маю тітку, в яку так само як і в героїню Фаню стріляли з-за кущів, аби заволодіти її квартирою. Вона, моя тітка, жива, їй 92 роки, звати Неллі. Зараз тітка Неля мешкає на Троєщині, а раніше жила на Подолі. Її у нас грає Анастасія Друкар, зовсім молода актриса. Ми її взяли до театру, коли ще була студенткою. Талановита, яскрава, виразна. Звісно, їй є ще над чим працювати, та цю роль Анастасія зробила файно!

Коли працював над п’єсою, то згадалася антична драматургія, зокрема, «Лісістрата» Аристофана. Там також є ситуація, коли жінки відмовляються від подружніх обов’язків, поки чоловіки не виконають певні їхні вимоги. Загалом вважаю, що добре мати ремінісценції до античності. Аби не до корнійчука.

Двір в якому відбуваються події — це наша країна. Ми живемо своїм життям, кохаємося, сваримося-миримося, працюємо, п’ємо вино, народжуємо дітей. Ми робимо це багато століть і захищаємо свій двір, свою країну від ординської погані, яка лізе до нас зі сходу.

У виставі є Ванька-кацап, який віджав квартиру у Фані Каплан. Ванька Олєнін. Не випадково співзвучно: -лєнін -олєнін. Такий теж покидьок. Оце зовнішній агресор. Дільничний Собачко шляхом нерівної боротьби добивається таки, щоб лєніна-олєніна посадили, а квартиру повернули законній власниці — Фані Каплан. Разом з дільничним вони повернуться до фаніної хати вже як чоловік і дружина…

Для чого людина живе? Для щастя. Про це говорить Святе Письмо. А головною ідеєю нашої вистави є те, що — найбільшим святом на світі є життя. І святкувати це Свято потрібно щодня. Після вистави до мене підійшов один глядач і запитав: «Володимире Івановичу, а як щодня святкувати життя?» А я кажу: «Це значить жити, творити та радіти результатам того, що ти зробив. Покохати жінку! Щастя? Так! Народити дитину1 Щастя? Свято? Так! Збудував дім! Щастя?! Ще й яке! А найбільше Свято життя у нас попереду — це Перемога!

Музичний ряд у виставі — це ностальгія. Музика ця скомпонована і записана в нашому театрі більше ніж два десятиріччя тому. Багатьох учасників цього творчого процесу вже немає з нами. на світі. Це мій братом — співтворець Театру української традиції «Дзеркало» Віталій Петранюк, це також талановитий київський композитор Олександр Андрієвський, це саксофоністи Олексій Якуніни та Микола Мироненко, також барабанщик Сергій Мотенко та незабутній клавішник Стас Соколов… Пам’ятаємо їх!

У цих полум’яних мелодіях є і мій тамбурин. А скрипка і голос належать Берегині Театру Ірині Карповій, яка пліч-о-пліч зі мною тридцять років в команді. Над музичними темами у «Дзеркалі» працює керівник рок-гурту «Вій» Дмитро Добрий-Вечір. Підкреслюю, що на сцені співає в живу Анна Коваленко. Це варто почути! А зводив всю музику до купи молодий звукорежисер Єгор Парасюк.

Сценографію і костюми вже традиційно робила Валентина Кузьмічова. Наша співпраця триває давно, запрошуємо її на більшість проєктів. Вона дуже хороший театральний художник, учениця та послідовниця Данила Лідера. Валентина просто фантастично мислить

Вистава тільки народилася. Вона буде кріпнути, рости; повнитися знахідками, кольорами, фарбами, гумором. Впевнений, що це буде щасливий шлях і він триватиме довго. Не менше ніж першої вистави «У Києві на Подолі, або Дє ви сохнітє бельо», якій, повторюся, вже двадцять років.

Третьої частини «Подолу» швидше за все не буде. Тому, що є багато планів, які маю бажання здійснити поза цією темою. Хотів би поставити «Ромео і Джульєтту» Шекспіра, «Сад Божественних пісень» Сковороди. А ще у планах «Фауст», вистава за поезією Дмитра Павличка, з яким ми були добре знайомі. А для малих українців готуємо нову казку «Троянда пустелі, або Велика війна Квітів» Діти — це єдина надія України! Діти і Бог. Бо Театр мій носить назву Української традиції. А Українська традиція закладена в гаслі: «БОГ ТА УКРАЇНА ПОНАД УСЕ!».

Також враженнями від роботи над новою виставою ми попросили поділитися виконавицю ролі Рахільки Анну Коваленко. Ось, що вона розповіла:

«У першій виставі «У Києві на Подолі» спочатку грала Сару, потім Параску і вже після цього Рахільку. У другій виставі моя Рахілька кардинально змінюється. Якщо спершу вона була легковажною, ні над чим особливо не замислювалася, то тепер, коли дізналася про свою вагітність, стала більше думати про матеріальні речі. Вже маючи відповідальність не тільки за себе, а й за майбутню дитину, вона починає вимагати від чоловіка хоча б якоїсь стабільності у житті.

Від самого початку цей образ давався мені досить непросто. По-перше треба було знайти єврейський акцент. Я передивилася цілу купу фільмів про євреїв, ролики з танцями. Відкрила для себе, що українські та єврейські танці дуже різняться між собою. Якщо ми танцюємо всіма частинами тіла, то євреї в основному руками. Далі сама поведінка, сама норовливість євреїв. Все це від мене дуже далеке. Тому потрібно було багато чому вчитися і я вчуся до цих пір. Мені й далі є над чим працювати, адже грати єврейку дуже непросто.

Однак, багато років граючи Рахільку я багато чого в неї навчилася. Зокрема, відстоювати себе, свою думку, коли розумію, що вона є правильною і варта уваги. Отож, як треба, не змовчую, а кажу як є. Хоча по життю я досить скромна людина.

Репетиції тривали приблизно дев’ять місяців, саме стільки ж потрібно для народження дитини. На репетиційному процесі не могли не позначитися війна, повітряні тривоги. Змінювалися акторські склади. Як вже сказав Володимир Петранюк, мобілізувала Віктора Вернера, а потім ще одного молодого актора, який хотів з нами працювати. Тому ми майже до останнього повністю не розуміли, хто ж кого буде грати.

У виставі задіяні дев’ять акторів. У наш час робити таку масову постановку — це справжній виклик. Тому ми щасливі, що нам вдалося це зробити, адже кожного дня були якійсь випробування. Дмитро Добрий-Вечір, який працював над музичним оформленням, не завжди міг нам приділяти багато уваги, адже мав часті поїздки як волонтер.

Були також труднощі з хореографією, які нам допомогли з легкістю подолати Назар та Людмила Латиш, професіонали своєї справи, і ми вийшли на гідний результат.

Як я вже говорила, моя Рахілька за сюжетом вагітна. При створенні цього образу використовувала свою практику зі знімального майданчика, бо колись вже грала вагітну в кіно. А деякі знахідки з’явилися вже в процесі репетицій. Вони можуть здатися примітивними, але саме на ці деталі глядачі звертають найбільше уваги.

Вважаю, що всі мої колеги великі молодці. Тому що у тій ситуації, в якій ми всі опинилися, ця вистава стала для нас справжні випробуванням. У першій виставі «У Києві на Подолі» Дмитро Сторчоус грає Хаїма, а в другій спочатку репетирував роль міліціянта Собачка. Вже майже випустив виставу з цією роллю, але життя внесло свої корективи і довелося швидко перелаштовуватися, а це дуже складно, і зрештою на прем’єрі зіграв роль харизматичного і смішного єврея Хаїма.

На добре слово заслуговує Сергій Дзей. За короткий час його ввели у виставу і він встиг принести свої пропозиції і створити неповторний образ міліціянта Собачка, не схожого ні на кого.

Роль молодого парубка Богдаші зіграв Дамір Цудінович. До цього грав з нами дуже мало. Богдаша для нього ще не рідний образ. Нам було простіше продовжувати створювати своїх персонажів, а йому — складніше. Вважаю, що вийшло досить добре, достойна акторська робота.

Сара (Оксана Краснобаєва) — моя фаворитка. Який акцент, пластика, подача. Вона мені дуже імпонує, все що потрібно до образу зробила на всі сто. Оксана родом з Одещини і така манера розмови, поведінки для неї близька. Деяким речам від колежанки повчилася й я.

Юлія Дамберг, яка грає Параску, глибоко занурилася у свій образ. Багато працювала над пошуком особливої Параски. Вона максимально, до найменших дрібниць пробудувала свою роль і впоралася з поставленими завданнями. Під час репетицій постійно експериментувала, шукала, аналізувала і віднаходила щось нове.

Наша нова колега Анастасія Друкар ще будучи студенткою взялася за досить серйозну роль Фані Каплан. Змогла на себе вдягнути багато непритаманних їй речей.

Міша Романов перевтілився в роль Хоми наскільки правдиво і талановито, що дуже полюбився глядачу.

І звісно наш Володимир Петранюк, не просто грає Гопа з точилом, а затягує глядача в процес вистави наскільки сильно, що кожен присутній в залі відчуває себе безпосереднім учасником дійства, яке відбувається на сцені.

До речі Володимир Іванович у виставі грає на гітарі і співає, і це додає особливого шарму виставі…

Саме завдяки Гопу з точилом, який максимально контактує з глядачем, нам дуже легко потім взаємодіяти з глядацькою залою.

Звичайно, нам усім є ще над чим працювати. Але, як я вже сказала, всі ми великі молодці. Війна дає своє, ми приходили на репетиції сонні, однак все одно намагалися створити якесь диво.

Результатом задоволена. Під час першого показу нової вистави відчували певну відстань між нами і глядачем, а під час другого її майже не було. Навіть намагалися втягнути глядача у дійство, аби він відчув себе разом з нами у цьому дворику.

Зараз працюємо над новорічною виставою «Різдвяна подорож на Чумацький шлях». Вже переграла у цій виставі три різні ролі, вона для мене не нова. Але введення нових акторів додає нової роботи, тому завжди є над чим працювати, бо немає межі досконалості.

Ще п'ятнадцять років тому створила пісенний альбом, який починається з пісні «Україна». У перші дні війни виконувала її в укритті, людям сподобалося. Знайшла аранжувальника, планую записати цей альбом. І пісня «Україна» буде першою. Як все складеться, знімемо до цієї пісні кліп, який презентуємо в день нашої Перемоги, в яку ми всі Віримо і наближаємо кожен на своєму фронті!!!"

Фото з соціальних мереж.