Вистава про непоставлену виставу

У лютому 2022 року в Театрі на Лівому березі тривали репетиції вистави «Гамлет». На фасаді театру висіла афіша — Гамлет (Олександр Соколов) утримує двері потягу Київського метрополітену, мабуть, хоче зупинити мить. Скоро повномасштабне вторгнення зупинить репетиції вистави.

«Ha*l*t» — це вистава про виставу, яка не відбулась. Постановка Тамари Трунової за п’єсою, створеною у співпраці з задіяними у проєкті акторами та акторками — це рефлексії на тему втраченого нами та втрачених нас.

«Ha*l*t» — це Hamlet (Гамлет), з якого вирвали, вирізали «me» — мене. З німецької — повна зупинка.

«Ha*l*t» — копродукція Театру на Лівому березі (Київ) та Фестивалю RADAR OST (2023, Deutsches Theater Berlin, кураторка фестивалю — Birgit Lengers) за підтримки Goethe-Institut та Christine Dissmann (director of Hotel Continental). Виставу було створено спеціально для відкриття фестивалю RADAR OST 2023. Згодом, вистава взяла участь у фестивалях: Piatra Neamț (Румунія), Kierunek Wschód VII (Польща), Fokus Ukraine — Euro­päisches Theater­festival 777 TAGE ДНІВ DAYS (Німеччина).

І тепер, нарешті, «Ha*l*t» було зіграно вдома.

— Вже шостий рік працюю у Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. На мою думку на сьогодні це найпотужніший, найперспективніший театральний колектив у Києві, — переконаний один з учасників проєкту, заслужений артист України Олег Стефан. — У акторів великі можливості і треба шукати способи, як їх максимально реалізувати.

Особисто у мене була мета працювати з різними режисерами переважно молодої генерації і не тільки в цьому театрі. Серед них Тамара Трунова, Стас Жирков, Давид Петросян, Іван Уривський, Тетяна Грубій. Дуже важливою для мене є роль Просперо у виставі «Буря» за Шекспіром, що йде на сцені Львівського національного театру імені Марії Заньковецької. Яскраві спогади залишилися від співпраці з Оксаною Дмітрієвою, яку вважаю однією з найпотужніших режисерок у сучасному театральному просторі.

Маємо і в нашому театрі на лівому березі «Отелло» у постановці Оксани Дмітрієвої. У театрі щорічно проводиться фестиваль молодої режисури, де переможцеві дають можливість постановки. Пошук триває.

Над «Гамлетом» почали працювати за два місяці до початку повномасштабного вторгнення. Напевне кожен з нас перед репетиціями неодноразово перечитав текст цього твору. Але почали репетиції не з самого тексту, а з дослідження самих тем, які існують в цій п'єсі.

У нас була дуже цікава робота до того моменту як почалося повномасштабне вторгнення. Повернулися до цієї теми у 2023 році у Берліні. Тамара Трунова вирішила зробити не «Гамлета», а виставу про те, як нам не дали його поставити. Це надзвичайно складна драматургія і мені здається, що Тамарі вона вдалася.

Багато сучасних драматургів переважно переказують якісь історії, які пов'язані з конкретними людьми. А вона вирішила дослідити психофізичний стан людини в таких екстремальних ситуаціях як війна чи еміграція, або потрапляння в якісь провокативний простір.

З назви «Гамлет» випало дві літери і залишилося «Ha*l*t», що в перекладі означає стоп. Почали досліджувати природу кожного з нас, хто бере участь в цій виставі. Не можу сказати, що в цій виставі існують персонажі. Тексти, за якими Тамара складала п'єсу це наші тексти. Працювали над цією п'єсою в Берліні протягом двох тижнів. Ми збиралися і відповідали на питання, які ставили Трунова або ділилися своїми думками, своїми відчуттями та власними історіями, своїм внутрішнім станом, в якому ми тоді перебували. Ці тексти записували на диктофон і вже з них складалася сама п’єса. Через місяць знову приїхали до Берліна і протягом десяти днів завершили цю роботу. Скласти п’єсу за такий короткий термін, це екстримальна робота.

Німецькі глядачі сприймали виставу по-різному. Ця вистава текстова і їм треба було бути прив'язаним до екранів з перекладом німецькою. Отож, німецька публіка сприймала її більш аналітично. Такий спосіб сприйняття хороше тло для того аби зрозуміти, що відбувається з будь-якою людиною, коли зупиняється її звичне життя. А наша публіка все це сприймає дещо по-іншому, тому що переживала власною шкірою. Виникали несподівані моменти, коли глядачі починала реагувати зі сміхом. Але цей сміх у певний момент обертається на сльози.

Між німецькою та українською прем’єрами минуло півтора роки. Сьогодні українські режисери у Європі ведуть досить активну культурну діяльність. Хоча хотілося б, аби вона була ще більшою. Це можна назвати просвітницькою діяльністю. Раніше на заході бачили тільки «велику» московську культуру. Але, на жаль, майже не бачили ні української, ні молдавської, ні грузинської, ні білоруської. І зараз, як ніколи, треба робити цю просвітницьку місію для Європи через театр, через літературу та через образотворче мистецтво.

Потрібно не дати їм забути про нас. Більше того, не просто забути, а звернути їхню увагу на те, що вони пропустили протягом століть. Вони нічого не знали про репресії і голодомори. Лише знали, що існує така страшилка як Сталін.

Наші закордонні колеги взагалі нічого не чули про Курбаса, про розстріляне відродження. Нам доводилося знайомити їх з усім цим через фото, через тексти. Так поступово виникала атмосфера довіри. Важливо мати реальний контакт з нашими колегами за кордоном. На жаль багато пропустили у цьому плані.

Тамара Трунова нічого не змінювала у Київській виставі. Думаю, що вона свідомо на це пішла, хотіла просто презентувати українському глядачу артефакт. Як ми презентували себе в Європі, як там показали свої акторські і режисерські спроможності. До цього для німецької театральної спільноти не існувало українських режисерів, вони ніколи навіть не задумуюсь над тим, що в Києві є якийсь театр, який може мати високу планку.

На сцені разом зі мною Олександр Соколов, Ірина Ткаченко, Марина Клімова, Олена Бушевська та Дмитро Олійник. А в Берліні ми працювали в команді з Віталієм Салієм та Катериною Кістень. Працювати поруч з такими акторами просто щастя. Це молоді люди, які вдвічі молодші за мене. Особливо імпонує їхня відкритість до співпраці. А ще відданість у роботі, особливо зараз, коли ти майже не граєш, а розповідаєш те, що ти пережив. Приміром Ірина Ткаченко говорить про те, як розбомбили її квартиру. І це було дійсно так. Вона була розгублена і не знала що робити. Багато пережили й усі інші.

Не знаю, чи те що ми робимо можна назвати ролями. Будемо і далі всі шестеро виходити на сцену і ділитися своїм досвідом півторарічної давнини. Очевидно, якби цю виставу робили сьогодні, вона б мала дещо інший формат.

Зараз працюю над новим матеріалом, ще зарано говорити над яким саме. А в нашому театрі постійно відбувається робота як з сучасною драматургією, так і з класикою. Режисери перебувають у стані активного пошуку, які саме вистави нині потрібно грати в Україні.

Фото з сайту театру.