Як врятуватися від самотності?

«Голос Самотності» — це драматично-містична моновистава про дівчину, яка опинилася у безвихідному життєвому становищі.
Чи вдасться їй врятуватися від тотальної «САМОТНОСТІ», яка розгорнулась навколо неї? Лише «ГОЛОС» у телефонній слухавці не дає їй зробити останній крок… На сцені лише одна актриса, яка своєю грою утримує глядачів у напрузі від початку і до останньої хвилини вистави. Напевне, ця історія мало кого залишить байдужим. А також можливо допоможе знайти відповідь на питання: чому ми відчуваємо себе самотніми і як з цим бути?

— Ця вистава — мій режисерський дебют, — розповів режисер-постановник Роман Божко. — Свого часу я закінчував факультет режисури музичного театру і моїм викладачем був Петро Ільченко. Дипломною роботою була моноопера Франсіса Пуленка, що у свою чергу була створена за монодрамою Жана Кокто «Людський голос». Отож, все починалося з музичної режисури, а тепер захотілося попрацювати з драматичним матеріалом і втілити на сцені п’єсу Кокто.

Якось акторка і хрещена мати моєї доньки Олеся Голуб запросила до театру «Культ», де вона того вечора грала у виставі «У полоні привидів». Вже давно хотів з нею попрацювати як актрисою, а тепер вибір виконавиці у майбутній моновиставі випав сам собою. До того ж сподобалася затишна атмосфера театру «Культ». Вже зовсім скоро цю роль гратиме ще одна актриса Єлизавета Литвин, яка нещодавно стала працювати у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка.

Саме з Єлизаветою ми починали розбирати п’єсу, а через деякий час до нас приєдналася Олеся. Роботу над виставою почали у січні. Це була моя перша робота з постановки світла та звукорежисури. Коли був студентом, то такої можливості не мав. Вважаю, що набув для себе цінного досвіду.

Обидві акторки принесли дуже багато ідей до вистави. Я давав їм багато завдань, говорив, що хочу побачити в результаті, а вони надавали свої ідеї. Щось залишали, а щось ні. Можна сказати, що виставу створювали разом. Працювалося нам дуже комфортно. Ми відштовхувалися від самого тексту і стану героїні.

Звичайно, будемо доробляти виставу. Зокрема, у музичному плані щодо фонограми. На жаль я знаходжуся всередині вистави і не можу все побачити ззовні та проконтролювати. Але те, що помітив, будемо виправляти перед наступним показом. В цілому я залишився задоволеним нашою роботою.

Мене цікавить професія режисера, хотів би й далі розвиватися у цьому напрямку. Планую у вересні розпочати роботу над інсценізацією новели Миколи Хвильового «Сентиментальна історія». Сподіваюся, що цей проєкт теж створюватимемо на сцені театру «Культ».

А ось що розповіла виконавиця ролі Жанет Олеся Голуб:

— Втілити образ цієї героїні мені запропонував Роман Божко. Я охоче погодилася, адже була знайома з цим твором ще з університету. Тоді ми отримали завдання підготувати монолог. Саме тоді я вперше прочитала п’єсу Жана Кокто «Людський голос» і почала з нею працювати. Але згодом змінила свій вибір і зосередилася на «Медеї». Та ще тоді мене зацікавив текст Кокто — у ньому величезна палітра емоцій, можливість працювати з підтекстами.

Зізнаюся, грати себе на сцені не так цікаво. А от коли втілюєш персонажа, який зовсім на тебе не схожий — ось тоді розкривається простір для фантазії, для творчого пошуку. Завжди захоплює, коли граєш щось нетипове — у поведінці, в реакціях. «Голос самотності» — моя перша моновистава. Це дуже складний жанр. Але я відчула, що вже маю достатньо життєвого і сценічного досвіду, щоб прийняти цей виклик.

Робота над виставою тривала близько трьох місяців. Спочатку був застільний період: ми читали текст, розбирали його, аналізували творчість Кокто. Потім переходили «на ніжки» та до фіксації мізансцен. Працювати з Романом було легко. Він мав своє бачення, структуру, міг дати пораду щодо акторського втілення. Але водночас був відкритий до діалогу. Роман дивився на виставу з чоловічої позиції, і п’єсу написав теж чоловік. Я ж аналізувала з жіночої перспективи. Іноді наше бачення не збігалося, але через розмову ми знаходили спільне рішення. Якщо я наполягала, пояснювала чому, то Роман дослухався. Якщо ж він обґрунтовано відстоював свою думку — я приймала це. У будь-якому разі, наше творче партнерство було побудоване на повазі та взаєморозумінні.

У процесі репетицій з’являлися нові ідеї. Якщо я щось пропонувала, і Єлизавета Литвин — акторка іншого складу — була згідна, ми це впроваджували у виставу. І навпаки — якщо ініціатива йшла від Лізи, ми також враховували її бачення. Тож сміливо можна сказати, що це плід нашої спільної роботи разом з Романом та Єлизаветою.

Ми всі по-різному переживаємо втрати, розставання, моменти відчаю. Саме це й було цікаво: моя героїня реагує інакше, ніж я, і треба було дослідити чому саме так. П’єса написана на початку ХХ століття, коли розлучення було значно драматичнішою подією. Жінка не мала того становища, що зараз. Із втратою чоловіка вона втрачала і соціальну опору, і можливості для самореалізації. Суспільний осуд, економічна залежність — це було дуже відчутно. Сьогодні варіативності більше, але й нині є жінки, які болісно переживають втрати через власні травми, страхи. Ми враховували і ці нюанси.

Ця п’єса — позачасова. Глядач відчуває, що події не відбуваються «тут і тепер», але й конкретного часу немає. Тому на сцені можуть співіснувати дискові телефони й сучасні смартфони. Глядач сам обирає, коли саме це могло бути — або сприймає просто як історію жінки, поза часом.

Я особисто не переживаю розрив так болісно, як моя героїня. Якщо людина не хоче бути поруч, навіть якщо є почуття — це її вибір. Краще відпустити. Я вірю, що душі ще до зустрічі домовляються про спільний досвід — і про досвід розставання також. Вони один одному допомагають у цьому. Якщо мають бути разом — так і буде. Але вмовляти — немає сенсу. Та й потрібно мати гідність. А Жанет не може змиритися з тим, що її покинули. Вона не бачить сенсу життя без Нього. Для неї цей чоловік — і цар, і бог. Я з цим не погоджуюся. Але як актриса повинна бути адвокаткою свого персонажа. Маю зрозуміти, чому вона так чинить — і відповідно грати.

Костюми були повністю за задумом режисера. А от у декораціях ми з Лізою долучалися з ідеями. Наприклад, я запропонувала використати вішак з одягом. Роман підтримав цю ідею.

У Романа чудово вийшов персонаж Чоловіка в чорному — галюцинація, яка з’являється, коли героїня приймає пігулки. Він може виходити з речей, заходити в них. Це — масив спогадів, енергій, що залишилися в предметах. Тому таке сценічне рішення і символічне і влучне. А біла рукавичка Чоловіка — ідея хореографа-постановника Дмитра Лук’яненка.

На прем’єрі актор завжди грає трохи інакше, ніж на наступних виставах. Але вже після кількох показів постановка «встає на дужі ноги», і починає звучати так, як було задумано на репетиціях режисером і командою.