Про український та російський театри

Це історія про світ театру і про його зворотний бік: про акторську славу й залаштункові інтриги, покликання і марнославство, підступність і заздрість… І про талант, що дає сили й наснагу жити.

Першу українську п'єсу «Талан» про життя акторів та українську інтелігенцію Михайло Старицький написав для Марії Заньковецької, сам зрежисував і зіграв у ній епізодичну роль.

За 130 років свого існування одна з найкращих п’єс драматурга почала сприйматися крізь призму стереотипів. Режисер нової постановки, реалізованої у межах проєкту «Пошук», розриває ці стереотипні пута, вдивляючись у класичний твір очима сучасних українців. Наївній, затурканій героїні, звиклій підкорятися і «руки ламати», він дає шанс вибору: залишитися жертвою чи, нарешті, кинути виклик несправедливості?

— Все почалося з того, що я зателефонував очільнику театру Лесі Українки Кирилу Кашлікову. Було це трохи більше року тому, — пригадує режисер-постановник вистави «Зоря. Початок» Микола Бабин. — На той час я у Театрі корифеїв (м. Кропивницький) працював над проєктом «На хуторі Надія». Сказав Кирилу Григоровичу, що хочу як режисер взяти участь у проєкті Театру Лесі Українки «Пошук». Розповів про свій режисерський досвід. Він зв’язав мене з завідувачем літературно-драматичною частиною театру Борисом Куріциним, який опікується проєктом «Пошук».

Саме Борис Олександрович запропонував мені для постановки п’єсу Михайла Старицького «Талан». Зізнаюся, що до цього я не знав цього тексту взагалі. Спершу мене насторожило те, що головна героїня багато страждає, а в кінці помирає. Наступного дня перечитав п’єсу ще раз, враження від прочитаного вже були дещо інші. Після цього я склав для себе канву, написав інсценування. Скоротив персонажів — у Старицького їх більше двадцяти, а в мене вісім.

Відразу від початку роботи над виставою вже знав, що головна героїня не буде помирати. Вона має прогнати всю ворожу культуру і вороже налаштованих людей з театру. Це допомогла зробити пісня, з якої починався український театр «Віють вітри, віють буйні». Цю пісню під час свого дебюту на професійній сцені співала Марія Заньковецька, якій Старицький присвятив свою п’єсу «Талан». І в нас головна героїня не Лучицька, як у п’єсі, а таки Заньковецька.

Ми прагнули зробити такий світ, таку історію, де Заньковецька не є страдницею. Адже насправді вона була суперзіркою на яку рівнялися і хотіли грати з нею вистави. Їй заздрили.

У підборі акторів мені ніхто не допомагав (такими є умови проєкту «Пошук»). Я почав ходити на репетиції інших вистав, вивчав сайт театру. Допомогло й те, що таки частину трупи театру я вже знав до цього. Хтось погоджувався брати участь у моїй виставі, хто відмовлявся. Потрібно було зацікавити акторів.

Коли визначилися з виконавцями, почалися репетиції. По ходу репетиційного процесу вносив зміни у написану мною інсценізацію. Багато чого поскорочував. Вважаю, що у нас вийшла концентрована сценічна дія.

Свідомо змінив назву «Талан» на «Зоря. Початок» тому, що наша героїня зірка. В якійсь мірі це феміністична історія. Сьогодні маємо багато актрис — аналогів Марій Заньковецької. Героїня уособлює собою Україну, яка перемагає ворога. А так як це виставі про театр і головна героїня театральна актриса показуємо, що в Україні український театр перемагає театр російський. В українському просторі був великий сегмент російського театру. Ми проганяємо його українською піснею, з якої почався український театр. Проганяємо все російське з України. І тому початок. Початок України ми побачили і в Театрі Лесі Українки у 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення.

Тепер трішки про дійових осіб. Є такий персонаж Андрій Антипов (актор Петро Зузяк). Я його зліпив з двох героїв. Це прототип Суворіна, який не любив український театр, але коли побачив Заньковецьку в ролі Наймички, то був у захопленні. А ще є у п’єсі Юркович — характерний хитренький журналіст. Я об’єднав цих персонажів і зробив більш об’ємного Антипова. З одного боку він любить Заньковецьку, а з іншого це малорос, який не бачить себе в Україні. На жаль таких у нас багато і сьогодні. Вважаю, що вийшов досить цікавий образ людини, яка хоче поїхати до Росії і там побудувати своє життя.

Слабохарактерний Марко Жалівницький (Валерій Гайфулін або Віталій Метерчук) теж кохає Заньковецьку, але не може наважитися освідчитись їй у любові. В одному зі своїх листів Старицький писав, що прототипом для цього образу став корифей українського театру Марко Кропивницький.

Юрія Котенка (Михайло Аугуст) я б назвав прототипом Карабаса Барабаса. Він усіх обманює, молодим актрисам дає ролі через ліжко. Він використовує Заньковецьку. Хоче заробити на ній гроші, але не поважає її талант, заздрить.

І четвертий чоловік, який її кохає, але залежить від своєї мами, це Антон Квітка (Юрій Кухаренко). Ми тут побачимо відалену аналогію з Чеховим, в якого були незрозумілі стосунки з Заньковецькою. Квітка слабохарактерний, не може розірвати з мамою ментальні зв’язки. Всі чотири чоловіки хочуть чогось від головної героїні.

Серед жіночих образів антагоністка Марії Катерина Квятковська (Софія Гущик), яка страшенно заздрить її успіху, славі. Вона плете інтриги, щоб забрати головні ролі собі. Таке саме і зараз можна побачити практично в кожному театрі.

Інша актриса цього театру, помічниця Заньковецької Маринка (Дар'я Овчаренко), яка любить Марка Жалівницького. В якийсь момент вона теж починає конфлікти з Заньковецькою. Тому, що головну героїню любить її коханий і це, відповідно, стає на заваді їхніх стосунків.

Ще є мама — Олена Квітка (Любов Солодова), яка теж заздрить Заньковецькій, бо та забрала увагу сина на себе. Також їй не подобається те, що Марія українська артистка. У п’єсі мама говорить російською мовою, але ми вирішили максимально обмежити російську в нашій виставі. Вона говорить у виставі українською, але в неї на грудях гергіївський хрест

І відповідно є головна героїня, яка потребує уваги, підтримки друзів, однак немає звідки їх взяти. Вона альтруїстка, працює для людей, а її просто використовують. Відповідно, Марія нещасна у цьому театрі. Бо тут її не люблять, не визнають, а лише використовують. В особистому плані вона теж не щаслива, бо Антон не може дати того, що їй треба. А щаслива вона лише з українським театром.

Я довірився художниці Стефанії Цап, яку особисто запросив до участі в проєкті. Вона сказала, що все має бути яскравим, з подразливим світлом. Мета — залучити до театру іншу публіку. Залучити того глядача, який розуміє, що життя зараз динамічніше, ніж було 15−20 років тому. А костюми задля економії взяли з підбору.

Герої пишуть на дошках крейдою ремарки з п’єси. Давно хотів використати цей прийом. Хотілося перевести театральну дію в нову мову. Давалося акторам це непросто, бо вони не звикли до нових форм і прийомів.

Для мене важливо, коли героїня української п’єси йде на тлі цих ремарок — «страждає», «плаче» мов Король Лір. Вона не йде через тужливу музику, а це чисто акторська робота Гелени Сергутіної. Вона дуже добре впоралася зі своїм завданням, вважаю її чудовою акторкою. Коли йде героїня українського сюжету, вона йде на тлі цих ремарок. Ця героїня в українській культурі страждає, плаче, ламає руки, вмирає. Мені була дуже важливою ця мізансцена.

Хореографиню Ірину Клименко я зміг переконати, що матеріал насправді дуже цікавий. Я пропонував музику і ми шукали разом. При цьому враховували, що це мікросцена і тут не можуть бути якісь пафосні рухи.

На сьогодні задоволений нашою роботою десь на 90 відсотків. Зокрема, треба ще попрацювати над ремарками. Досягти того, щоб актори на сцені створювали театральну мову.

Вже подав керівництву театру пропозиції щодо того, над чим ще хотів би попрацювати. Сподіваюся, що все складеться. Думаю зробити хорошу комедію на Новій сцені театру, в якій гратимуть вже інші актори.

Фото з сайту театру.