«Найважче — віддавати тіло матері». Історія волонтерки, що вивозить загиблих воїнів із гарячих точок

Забрати загиблих із зон бойових дій не так просто. За перевезення тіл до місця поховання відповідає держава, але далеко не всіх воїнів вдається доставити до рідного міста офіційним організаціям. Тому часом їхні родичі звертаються до волонтерів.

Тетяна Потоцька — лучанка, яка ще минулого літа супроводжувала туристів у паломницьких подорожах до різних країн. Тепер вона допомагає евакуювати загиблих військових із гарячих точок на Волинь.

Про особливості процедури перевезення тіл, труднощі, з якими стикається в дорозі та як проживає кожну історію Тетяна розповіла «Українській правді. Життя».

До початку повномасштабної війни позитивна та енергійна Тетяна протягом 10 років супроводжувала туристичні групи в паломницьких поїздках до Греції, Болгарії та Ізраїлю. Головною ціллю їхніх подорожей насамперед були молитви та відвідування святих місць:

«Страшенно сумую за тими часами, коли я могла спокійно сісти на літак і полетіти. Коли мені геть «край», дивлюсь на свої браслети. Кожен особливий і з особливого місця…

У нас не було людей, незадоволених кольором тапок у готелі чи тих, які пили до ночі біля бару. У наших поїздок була одна мета — духовна", — розповідає жінка.

Також Тетяна — власниця одного з місцевих похоронних агентств. Про це, на відміну від турпоїздок, знали лише її найближчі люди та ті містяни, що через втрату рідних змушені були звернутися за послугами. Працівники похоронного бюро — Олександр та Володимир — тепер разом з Тетяною займаються евакуацією загиблих воїнів.

Волонтерка перед тим, як везти загиблих військових із Харкова

Про початок вторгнення 24 лютого та удар по Луцькому аеродрому Тетяну сповістив її брат, що працює там військовим льотчиком. О 5 ранку він розбудив жінку раптовим телефонним дзвінком:

«Таня, вставай, почалась війна. По нашому аеродрому бахнули», — згадує волонтерка.

Уже на третій день повномасштабної війни близька подруга Тетяни розповіла їй про загибель свого батька-військового під Харковом. Жінка була в розпачі, бо не знала, як забрати звідти тіло до Луцька, щоб поховати.

Разом вони почали шукати тих, хто зможе зайнятися перевезенням, але в установах лише розводили руками.

Тоді Тетяна зрозуміла, що повинна взяти відповідальність за доставку тіла на себе й пообіцяла подрузі, що поїде на схід сама.

Та привезти батька подруги до Луцька вдалося лише за 48 днів, адже до цього у Харкові ні на день не вщухали обстріли. Із завданням жінці допомогли впоратися колеги, які вже встигли стати для неї побратимами.

«Ніна — подруга, на початку мене дуже відмовляла: «Ти здуріла? Небезпечно та ще й як далеко», а я кажу їй: «Поїду!»

Вона тоді заправила мені повністю бак, а я прийшла до своїх хлопців, з якими працюю, за катафалком і вони до мене: «Ми тебе нікуди саму не пустимо».

Хоч знали про труднощі та про те, що нічого за це не отримають — ніяких грошей. І що ж? Разом поїхали за тисячу кілометрів. Забрали з моргу. Похоронили", — згадує волонтерка.

Під час пошуку похоронної команди Тетяна познайомилася з військовим священиком Михайлом Бучаком — керівником ГО «Військові капелани Волині». Поспілкувавшись із ним, жінка надумала вступити до організації й отримала статус капелана-волонтера.

Вони вирішили займатися евакуацією вантажів-200 — так кодово називають загиблих військових — та взялися шукати підтримку.

«В облдержадміністрації нам спочатку пообіцяли, відверто кажучи, золоті гори — і автомобіль пообіцяли, і бронежилети, і що поставлять нас на зарплату й дадуть учасників бойових дій та захист. Але в результаті все поступово затихло, затерлося й зам"ялося», — розповідає Тетяна.

Жінка не опустила рук і придбала бус-холодильник за свої кошти, міський голова виділив для волонтерів три бронежилети, а отець Михайло почав писати пости, порушуючи тему евакуації загиблих військових у Facebook й пропонуючи родичам допомогу.

Кожне перевезення вартує волонтерам-капеланам від 25 до 30 тисяч гривень, більшу частину з яких витрачають на пальне, якщо зібраних небайдужими коштів не вистачає — докладають із власних кишень.

У родичів, що звертаються за допомогою, Тетяна запитує лише мінімальну інформацію — просить відправити смс із прізвищем, ім"ям, по-батькові загиблого, датою народження, номерами бригади та військової частини. Після цього береться за пошуки найближчих моргів, у яких потенційно можуть зберігати тіло.

Тетяна наголошує, що перевезення загиблих військових для рідних завжди безкоштовне:

«Грошей у сімей полеглих захисників ми ніколи не беремо. Ніколи. Просто рука не піднімається. Бо вони і так вже заплатили дуже високу ціну. Найвищу і найдорожчу для себе — ці родини втратили своїх найближчих».

Жінка з командою намагається забирати додому лише військових, яких вдалося повністю ідентифікувати, тобто тих, чиї документи збереглися.

Каже, що з неопізнаними воїнами ситуація дуже складна. За її словами, одна з причин у тому, що іноді рідним бійців стає складно повірити у загибель свого сина, батька чи чоловіка.

«Для рідних новина про смерть дитини — це завжди дуже великий біль та істерика. Вони просто не вірять. Ми нещодавно привезли одного хлопця у Новоград-Волинський. До нас прийшов його хресний батько і запевняє: «Це не він і все. Це не може бути наш».

Тоді ми почали уже більш детально оглядати тіло хлопця — рани, шрами, родимки, якісь особливі ознаки. Була якраз його мама з нами на телефоні, і тільки коли вона почала підтверджувати, що справді там є шрамчик, там родимка, там ранка, чоловік сам собі зміг зізнатися в тому, що загиблий — його похресник", — згадує волонтерка.

З деякими родичами загиблих Тетяна продовжує спілкуватися й після передачі тіла. Жінка розповідає, що для багатьох матерів воїнів вона встигла рідною, дехто з них почав ставитися до неї, як до доньки.

«Найважче — віддавати тіло матері. Бо вона дивиться такими благальними очима, ніби я можу щось змінити», — ділиться волонтерка.

Упродовж двох місяців Тетяна з побратимами встигли відвідати значну кількість точок на сході та півдні України — волонтерили в Ізюмі, Миколаєві, Краматорську, Харкові, Первомайському, Богоявленці, Бахмуті, Васильківці, Дніпрі.

Графіка поїздок у команди пані Тетяни немає. Вони відправляються в дорогу одразу, коли хтось звертається за допомогою. Зазвичай шлях до місця призначення й назад займає два-три дні й дві з половиною тисячі кілометрів, через що волонтерам часто доводиться залишатися на ночівлю у військових частинах.

«Було таке, що їдемо, і от немає сили рухатися далі. Ні я не можу, ні інший водій не може вести машину. Повне виснаження, настільки виснаження, що не передати. А бус увесь забитий гуманітарною допомогою хлопцям.

То ми під"їхали під альтанку в ліску при дорозі — зі столом і двома лавками, хлопці мої вдягли по два спальних мішки й лягли на тих лавках по обидва боки, а я в бусі. Кимарнули дві-три годинки й рушаємо далі. А коли немає й цього, хлопці лягають біля машини. Просто при дорозі", — розповідає волонтерка.

Під час поїздок команді Тетяни доводиться стикатися і з технічними труднощами. Жінка розповідає, що їхній багатокілометровий шлях значно ускладнюється через страшенно розбомблені дороги на сході.

«Те, що на сході доріг немає — це факт. Те, що мій хлопчина іде збоку, курить, а я поряд з ним їду на авто, то уявіть, яка це швидкість — її немає. Те, що немає зв"язку, практично немає інтернету і часом три навігатори показують нам напрямок у три різних сторони — це теж факт», — зазначає жінка.

Перед кожною поїздкою Тетяна з командою до краю завантажують мікроавтобус гуманітарною допомогою, аби передати її до військової частини у місті, куди прямують. Шукати розподільні волонтерські центри їм не доводиться, адже часто везуть продукти й амуніцію особисто «в руки» військовим.

«Якими ж вдячними є очі наших захисників… Вони часом сходилися до нас прямо з-під кущів і обіймалися, як з найріднішими людьми. А коли їхали назад, то ще довго в дзеркалі спостерігала, як махали руками вслід», — згадує волонтерка.

Потрібну гуманітарку Тетяна з побратимами збирає у рідному місті. Іноді в луцьких волонтерських центрах чи з допомогою громадських організацій, а іноді з пропозицією допомогти можуть підходити просто на вулиці всі, хто знають про нелегку працю жінки.

«Йду часом по ринку, бачу як люди проходять повз із кульками: „Тань, ти їдеш?“, „Їду“. „Добре, що тобі треба?“, „Що дасте, те буде“. „Ми тобі віримо, на тобі гроші — 500 гривень — купи те, що треба хлопцям“. Тобто туди я завжди везу допомогу, а назад забираю тіла», — розповідає Тетяна.

Жінка розповідає, що їхній багатокілометровий шлях значно ускладнюється через страшенно розбомблені дороги на сході

У дорозі Тетяні з побратимами неодноразово доводилося стикатися з артобстрілами. Коли вони їздили за загиблими до Ізюма, то стали свідками того, як ворожа ракета пролітала прямо перед їхнім носом.

З вікна машини волонтери бачили, як снаряд просвистів убік від них і голосно розірвався у небі. За припущеннями Тетяни, ракету тоді збила ППО.

Раптовий великий приліт на них чекав у Харкові перед запланованим виїздом із міста. Жінка розповідає, що через значну загрозу тоді всерйоз розхвилювалася за їхні життя:

«Це було дуже-дуже близько, у нас за спиною, можна сказати, вдарило. Ми з хлопцями були свідками прольоту 6 ракет. Було надзвичайно страшно й моторошно. Я навіть не знаю, як пояснити ті відчуття. Вдячна лиш Богові, що зберіг.

І тільки ми робимо першу фотографію, як зі свистом пролітають перших дві ракети. Ми тоді бігом у машину й хода. Але скажу вам, що після того вона їде набагато швидше, їде настільки швидко, що навіть сама того не уявляє і зовсім не відчуває ям.

Одразу після цього летіли ще чотири снаряди і ми, звісно, думали, що все. Прийшов кінець. Лупало страшне, а позаду стелився чорнющий дим".

У тому, що вдається залишатися неушкодженими, Тетяна не припиняє дякувати Богові. За її словами, неодноразово траплялися випадки, коли до членів команди дзвонили військові й повідомляли про нещодавний обстріл місця, з якого ті щойно виїхали.

Попри це, Тетяна не думає припиняти свою діяльність:

«Якби якась стороння людина побачила очі матері, яка благає знайти сина, то зрозуміла б, що в той момент, коли ти їх згадуєш, про страх не думаєш взагалі. Коли мати тебе хапає за руки, мало не стає на коліна, плаче. Коли матері готові на все і лише просять — знайди. Ну то я не знаю, людина взагалі безсердечна або нелюдина могла б відмовитися».

Діти на колінах перед автомобілем із загиблим військовим

Погіршення здоров"я та внутрішні зміни

Найбільш помітними змінами, які відчула жінка в собі після початку діяльності стали проблеми зі здоров’ям та поява психологічних труднощів. Тетяна ділиться, що кожна поїздка водночас як виснажує, так і дає їй сили рухатися далі.

Для того, аби попри навантаження, з яким стикається у волонтерстві вдавалося вистояти морально, Тетяна зазвичай не розпитує у рідних детальної інформації про військових, яких забирає вантажем-200.

«Я намагаюсь уникати того, щоб слухати історії загибелі бійців. Тому що спочатку треба шукати полеглого по моргах, ходити серед крові, мертвих тіл, вантажити його в машину, а потім ще слухати — не витримую. Я жінка, у мене теж є душа, я везу й шукаю не бублики. Я шукаю людей. Тому прошу в родичів не розповідати надто багато. Якщо я почну пропускати через себе кожну історію, мене не вистачить», — зазначає волонтерка.

Через значну кількість діб, проведених за водінням, у Тетяни з’явилися проблеми зі станом ніг. Вона розповідає, що біль часто заважає їй ходити, як раніше та водити волонтерський мікроавтобус:

«Зараз у мене дуже сильно опухають ноги, часом не можу навіть сісти за кермо, тому крайнього разу вела авто в тапках. Практично три доби не маєш ні нормальної їжі, не можеш ні лягти, ні виспатись, а в тебе в голові одна і та ж картинка. Вона не виходить з голови».

Попри всі труднощі, жінка планує продовжувати евакуювати загиблих українських воїнів до рідних міст та містечок, адже розуміє важливість своєї справи, відчуває особисту відповідальність та вдячність захисникам нашої країни.

«Станом на зараз евакуація 200-х — не просто актуальна тема, вона дуже болюча й надзвичайно важлива. І якщо можна комусь допомогти — ми завжди за, адже це наші хлопці! Українські захисники! Вони неодмінно заслуговують на достойне повернення і всезагальну повагу», — наголошує Тетяна.