Як українська дипломатія має говорити з Америкою сьогодні?
Сьогодні міжнародна дипломатія України має діяти не як прохач, а як обвинувач, що говорить правду про геноцид у прямому ефірі. Українське МЗС має стати інтелектуальним і моральним молотом, що щодня б’є по байдужості, скепсису й цинізму — особливо у стінах Сенату та Конгресу США.
Про це заявив політик, Заслужений юрист України Микола Голомша.
«Коли ти бачиш зло — не мовчи. Бо мовчання — це його союзник.» У той час, як в Ізраїлі пролітають ракети, у Тайвані будують укриття, а у Вашингтоні все частіше чуються слова «втома від України», у Херсоні батько збирає по шматках тіло свого сина. У Харкові, Миколаєві, Дніпрі — матері витягують своїх дітей з-під завалів. У Києві діти засинають із думкою: «Може, сьогодні не прилетить». І все це — не війна двох сторін, а навмисне знищення однією державою цілого народу", — каже М. Голомша.
1. Потрібна стратегія правди: не аналітика — а свідчення
Те, що відбувається в Україні, — це не «локальний конфлікт» і не «територіальний спір». Це — системна, навмисна кампанія зі знищення нації, розв’язана ядерною державою, яка порушила всі міжнародні зобов’язання, статут ООН і базову етику людяності.
Один день війни — це 8−12 атак по житлових будинках. Це щонайменше одна загибла дитина. Це понад 100 атак на критичну інфраструктуру на місяць.
Українська дипломатія має зробити кожного американського законодавця свідком. Не аналітиком. Не стратегом. А свідком — геноциду, який відбувається в реальному часі.
2. Конгрес має чути українських дітей — щодня
Замість десятків офіційних листів, у кожному офісі конгресмена мають з’явитися фото:
• Дівчинки Лізи з Вінниці — вбитої уламками ракети на візочку.
• Близнюків із Краматорська — засипаних уламками дитячого садочка.
• Старенької бабусі, яка пекла хліб у Маріуполі, коли її розірвало разом із домом.
Це не статистика. Це — полум’яна правда, яку слід доносити у форматі відеозвернень, особистих зустрічей, виступів перед комітетами. Не тільки дипломати, але й поранені військові, мами вбитих дітей, волонтери з «Азовсталі» — мають говорити напряму.
3. Байдужість — це нова форма співучасті
У часи Голокосту, геноциду українського народу за часів радянщини, США запізно зрозуміли, що мовчання — це співучасть. Сьогодні мовчання перед обличчям геноциду українців — це відмова від того, чим є Америка: символом правди, свободи, надії.
Якщо Конгрес США не бачить різниці між агресором і жертвою, між дитиною з вулиці Сумської і диктатором у бункері — то це не втома, це втрата компасу.
Українські дипломати мають це прямо і спокійно говорити. В очі. Без агресії. Але з болем, який не дозволяє жити інакше.
4. Це битва не за Україну — це битва за Захід
путін атакує не лише наші міста. Він атакує саму ідею світу, де свобода — цінність.
Сьогодні ракета б’є в Україну — завтра вона впаде на Вільнюс, а післязавтра — на американську базу в Польщі. Всі це знають, але мовчать. Завдання української дипломатії — змушувати говорити. Змушувати чути. Змушувати діяти.
5. Що робити зараз? — Конкретні дії МЗС
• Щоденні брифінги у Вашингтоні спільно з громадскістю, з діаспорянами — з правдивими, страшними свідченнями.
• Спільні слухання ізраїльських, афганських, іракських ветеранів, що бачили війну — і бачать її в Україні.
• Відеозвернення до кожного сенатора — з фронту, з дитячої лікарні, з міста, що зруйноване.
• Публічне формування «Коаліції совісті» — законодавців, які відкрито виступають проти «обох винних».
Який фінал напрошується: дипломатія не про протоколи — дипломатія про долю
«Це — не час для бюрократії. Це — час для правди, яку треба кричати, якщо її не чують шепотом. Україна не просить милості. Україна пропонує Америці шанс не втратити свою душу. Бо у цьому столітті буде зафіксовано одне з двох: «Америка не зупинила геноцид — бо була втомлена."Чи «Америка допомогла зупинити зло — і стала ще більшою», — резюмує М. Голомша.
