Що змінюємо? Чому обираємо спойлерів?

Імітація і маніпуляції від влади, як їх розпізнати. Референдум і соціологія. Суди і правосуддя. Позови Портнова. Чого чекати у майбутньому українцям. Піднімаємо ці, на перший погляд, не суттєві питання. Але від відповідей на них залежить розуміння того, чому у нас безвідповідальна влада, чому не цінуємо і не розуміємо виборності зміни влади, чому країна і досі не правова, і коли запрацюють закони для всіх.

Імітація і маніпуляції від влади, як їх розпізнати?

Манана Абашидзе кандидат юридичних наук, журналістка:

Практично 30 років в українській політиці один і той самий тренд — свої. У Кучми — друзі-олігархи, які «люблять Україну до глибини власної кишені» (вислів Євгена Чикаленка), у Ющенка — «любі друзі», у Порошенка — «куми», Зеленський взагалі привів всіх своїх — кого попало. Всі роки незалежності була імітація і симуляція розбудови країни, результат — Зеленський при владі!

Як Єльцин 1993 року в росії, так і всі наші президенти використовували, а Зеленський продовжує використовувати правовий нігілізм більшості наших співгромадян в своїх корисливих цілях. Хтось з видатних римлян казав: «Нація, яка не вчить історію і не робить висновки — вічно діти», тому і лідери нації у нас — «підлітки». Шостий з широко закритими очима продовжує сходження на вершину НЕ слави, і тягне за собою країну.

Ніколя Кондорсе казав: «Фрази вигадують через брак ідей». У наших політиків ідей по розбудови країни немає, політклас зразка 2021 року — «базарні жлоби» з месіанським комплексом. Які ідеї розбудови країни можуть бути у такого нардепа, як наприклад М. Бужанський — ярий комсомолець, який страждає за радянським союзом, якому ненависне все українське?! А скільки ще таких «народних» ! Біда в тому, що народ в більшості не цінує і не розуміє цінності виборності зміни влади, не мають запиту на внятну гуманітарну політику.

Пандемія оголила і загострила всі проблеми з мораллю у президента, міністрів, чиновників, і, я сподіваюсь, навчить суспільство відрізняти імітацію діяльності від дійсно державницьких рішень і дій! Хоча симулякри при владі не здатні… Навіть під час епідемії ми змусили світ дивитись на нашу країну з подивом — президент визнає, що він стоїть з простягнутою рукою. Ну і де ж його і наша гідність?!

Олександр Новохатський політичний аналітик:

Мені дуже добре звучить слово «імітація» по відношенню до практично усього, що відбувається в Україні на офіційному рівні, до дій чиновників. Стійке враження, що українські посадовці лише імітують державницьку діяльність. Сучасне політичне утворення Україна, може здаватись через це ненатуральним, фіктивним та певним чином штучним. Тут справа не стільки у іменах політиків та чиновників, скільки у тектонічної глибини помилці, яку допустили при номінальному утворенні нашої країни, в статусі геополітичного людського утворення — держави.

Усе те, що відбувається з нами в нашій країні, на моє щире переконання, логічний наслідок від дій «отців-засновників» держави Україна. Через певні причини вони зробили те, що зробили. Це не вже не змінити, що зроблене, то зроблене. Зробили так, як розуміли. Критикувати їх за це, не зовсім розумно. Як на мене, то їх необхідно активно критикувати за те, що вони і сьогодні, вперто не хочуть визнати своєї помилки.

Натомість український народ, як феномен існує реально. Саме виступи так званого «простого народу» у 1990-му році буквально примусили (!) тогочасних функціонерів Комуністичної партії Української РСР прийняти через Верховну раду УРСР «Декларацію про державний суверенітет України». Зверніть увагу — без жодного натяку на формат «радянського утворення». Під тиском людей.

Тогочасні «керівники» таким чином визнали існування людського феномену, до якого вони не відносились за сповідуваними морально-етичними цінностями. Свої формальні дії вони застосовували для збереження свого місця у існуючий на той час соціальній структурі. До цього часу, власне й продовжується боротьба неформалізованого, не проявленого належним чином «українського народу» із формальними керівниками формального механістичного утворення «держава Україна».

Саме це існуюче протиріччя походження і заклало в наше щоденне життя конфлікт між людиною та державою. Саме цей конфлікт ми спостерігаємо в усіх проявах невідповідності дій чиновників до наших реальних людських потреб.

Жоден президент України не може вирішити проблем або задовольнити прагнення людей до кращого життя. Бо мета держави та мета людини не співпадають в нашому формалізованому просторі співжиття. Мета нашого спільного життя до речі не визначена у «технічному описі» механізму української держави — Конституції. Прийнятий в результаті неймовірного консенсусу, цей документ поглибив всі невідповідності між сторонами конфлікту. Мета держави — керувати народом від імені народу. Розпоряджатись усіма багатствами та ресурсами від імені народу, який абсолютно не визначений як суб’єкт права.

Зеленський, президент із формальною освітою юриста навряд чи розуміє, що він заручник системної помилки. Можливо він щиро намагається керувати механізмом держави маючи на меті виконання сакральних бажань українського народу щодо гідного та комфортного життя. Проте, машина насильства, якою є радянська держава, не здатна видавати добробут. Вона була створена винятково як інструмент насильства, а не регуляції стосунків різних людей.

Радянські за своєю суттю та функцією інститути (складові частини держави) не можуть виконати нічого окрім примусу. Радянський варіант суспільства базувався на ідеї його структурної однорідності, де основним елементом була «людина радянська». А сучасні державні утворення є різноманітними, строкатими, за своєю політичною та соціальної природою. З ними не справляються механістичні державні органи, які були запроектовані для роботи із іншим середовищем та іншими людьми. Державні інституції радянського зразку, у сучасному світі людей, виглядають монстрами з іншого виміру людських цінностей.

Але чиновники також люди. Вони також українські люди. Вони не з Марса, вони продукт середовища, українського середовища. І вони через своє українське сумління не можуть виконувати людожерські програми примусу. Ось і маємо тотальну культуру імітації.

Можливо, я помиляюсь в деталях або інтерпретаціях, проте конфлікт між державою та людиною в нашому просторі, відмічають усі аналітики. Я допускаю, що Зеленський щиро намагається управляти державною машиною за алгоритмами прописаними у чиновницьких інструкціях та інших документах. Але результат ми маємо протилежний очікуванням.

Оксана Котомкіна журналістка розслідувачка, громадська діячка:

Повинна зазначити, що у Зеленського навіть не імітація влади. Імітація була у Порошенко — такий собі карго культ, котрий хоч був і недієздатний, але принаймні імітував оригінал. У Зеленського ж — симулякр: копія того, чого не існує. Сьогодні ми спостерігаємо страшні речі, коли Зеленський і його команда про щось бравурно рапортують, а насправді, в житті — все інакше. Зеленський повідомляє у своїх інтерв’ю про перемогу над корупцією, а ми читаємо про те, як торгують посадами в ОП і серед торгашів і брат Єрмака. Ми дізнаємось про те, як головна прокурорша (людина, що повинна світитись чесністю), насправді із задоволенням переїжджає на державну дачу, аби жити за рахунок платників податків, а коли її викривають то не йде у відставку, а продовжує симулювати симулякр боротьби, а паралельно, її чоловік звільняється з роботи, отримує шалені виплати, а тоді — передумує, проходить конкурс і поновлюється. І все — згідно з законом. Хоча всі чудово розуміють, що тут тхне шахрайством і розрахунком, але, знову ж: головний прокурор у відставку не збирається, а, навпаки, починає розробляти стратегію «врятуй рядового Татарова», аби відбілити особу, котра прийшла працювати до ОП з дуже поганим і корупційним минулим.

З іншого боку, у нас проводять реальний розкол суспільства, граючи на мовному питанні, наголошуючи на важливості мови і вимагаючи її використання, але, при цьому, скромно мовчать, що більшість населення, що живе за межами великих міст, дивляться російськомовні передачі, оскільки україномовні канали — закодували. І сьогодні ті громадяни, котрі ще пару років тому до росії ставились погано, нині вже нахвалюють деякі російські передачі? Так скажіть, це така популяризація української мови, чи симулякр, що направлений суто на те, аби в суспільстві постійно політизувати це питання? Адже, якби і справді було поставлено питання популяризації, то закодували б російські канали, а не українські, а все інше — відбувалось би без полеміки, бо при такому підході усі «консерви» проросійські — сидять тихо.

Те саме і з російською агентурою, симуляцію боротьби з якою пафосно імітує пан Баканов: з одного боку повідомляють, що от, перекрили якість телеграм-канали, що займались пропагандою, але при цьому навіть не згадують, що навіть англійці через свою розвідку натякнули Зеленському, що агентура у нього під носом — в офісі президента.

І аналогічна симуляція — по всім питанням. І все це мені нагадує останнє десятиліття правління комуністів, котрі теж рапортували про перемоги з кожного рупору, а зиску для суспільства з тих рапортів було нуль. Та найгірше те, що українці від тих комуністів не позбавились, як це відбулось у інших пострадянських країнах. І нині вони, взявши як прапор, усі правила впливу радянської пропаганди, перелицювали її і видають за українську, коли, насправді, від неї тхне російською федерацією за милю. І видко це не лише по пафосу, а й по проголосованим законам, котрі інколи, списані з російських майже під копірку. Але, коли їх вносили на голосування, проголошували, що то — європейські норми.

Референдум і соціологія

Манана Абашидзе:

У час економічної кризи, пандемії коронавірусу, війни приймати закон про референдум є чистим спекулятивним популізмом. Я би сказала ліберальним популізмом під гаслами «Так хоче народ!», і «Ми це вам обіцяли!». Все розраховано на «незрілого українця», на не розуміння і незнання того, що ж таке референдум з історичної, наукової, правової точки зору.

В цьому велика провина лежить і на ЗМІ, бо підконтрольні медіа спілкуються з виборцями, електоратом, а не з суспільством. Абсолютно не працює просвітницька програма. Не розповідають, про те що референдуми властиві тоталітарним державам, диктаторським режимам. Чи навпаки розвинутим. Швейцарія — достойний приклад.

В країні є демократичні парламентські вибори, на яких обираємо представників від народу. Ми — народ делегуємо їм владу, а на практиці виходить так, що парламент є — а парламентаризму немає. Конституція є — конституційності немає. І на кінець, проводити референдуми під час війни дуже небезпечно! І знов хочу повернутися до історії!

19 серпня 1934 року на референдумі в Німеччині дві найвищі державні посади — канцлера та президента, було об’єднано в одну — фюрер держави. Наслідки всім добре відомі.

10 квітня 1938 року 99,73% австрійців саме на референдумі «підтримали» приєднання Австрії до Німеччини.

На референдумі 30 червня 1946 року поляки «проголосували» за ліквідацію сенату та проведення так званих соціально-економічних реформ, що стали початком деградації Польщі у соціалістичному таборі.

11 вересня 1980 року чілійці «прийняли» на референдумі нову конституцію — таку, яку хотів Августо Піночет.

Референдуми 14 травня 1995 року та 17 жовтня 2004 року утвердили образ сучасної Білорусії та всевладдя О. Лукашенка.

Це лише кілька прикладів цинічних бутафорських референдумів. Коли своє свавілля диктатори не можуть обґрунтувати вже нічим, вони влаштовують маскарад народного волевиявлення. За цим законом на референдумі можна скасовувати та приймати будь-які закони невідомого походження, не варто й згадувати. Одним словом, немає такої авантюри, придуманої владою, яка б за цим законом не могла бути легітимізована на референдумі.

Що стосується соціологічних опитувань, то потрібно виходити з того що Україна не правова держава. Це корінь всього зла. В країні все купується і все продається, і совість (соціологів) в тому числі. Відсутня наукова складова, присутня замазуха і та ж імітація досліджень. В самих питання закладена маніпуляція свідомістю людей. Соціологія повинна стати державним інструментом, а не ефективним наративом консперології.

Олександр Новохатський:

Оці всі подробиці того, хто ми є, що собою являє простір людей в межах українських земель та інші відповіді на такі необхідні питання, мали б давати наші науковці-соціологи. Саме вони мали б розібратись із цими базовими питаннями ідентичності, соціальної структури, характерних особливостей устрою простору наших стосунків. Натомість, декотрі люди, яких звикли звати соціологами, використовують певні наукові підходи та інструменти для власного заробітку. Збагаченням там не пахне. Так, виживають як можуть.

Соціологічні методики пізнання соціального простору досить дорогі. Одна анкета опитування коштує приблизно 5 доларів США. Ось і уявіть собі на скільки науковці-соціологи залежні від постійного джерела фінансування.

Соціологічні служби це дієвий інструмент детального вивчення людського світу. Вони здатні давати відповіді на будь-які питання щодо устрою, бажань, прагнень та інших характеристик людей, людських утворень. Але, маємо те що маємо. Знову імітація форми замість інструмента пізнання суті. Тут базове питання — кому і для чого робляться соціологічні заміри. Чому соціологічні інструменти не працюють для формування повноцінного уявлення про український простір. Нерозуміння природи феномену й призводить до дурнуватих законів буквально на будь-яку тематику. В тому числі про референдум. Система бажає захистити себе від змін та приймає певні правила, які обмежують можливості до її трансформації.

Оксана Котомкіна:

Те, що одразу по закінченню зовсім непотрібного локдауну на голосування винесуть питання референдуму більшість свідомих громадян дізналось саме у день голосування. Як вже стало зрозуміло пізніше, шалений принтер не взяв до уваги жодної нормальної правки до цього законопроекту від інших партій. І на гора суспільство отримало чергове непорозуміння, застосування якого за нормальних умов — не можливо, але при потребі, та виникненні «політичної волі», яке може призвести до негативних результатів і бажання розвалити країну.

Треба визнавати чесно, що шалений принтер вчергове, прийняв неконституційний закон, а Зеленський (котрого постійно вихваляють, як юриста) цим ще й бравує, бо, начебто виконав передвиборну обіцянку.

Звісно, закон про референдум країні — потрібен. Так, аби справжнє народовладдя, коли у суспільства є можливість накладати вето на неконституційні закони (як, наприклад, закон про землю), відкликати депутатів, котрі замість інтересів народу, представляють інтереси або клептократів, або транснаціональних корпорацій, забороняти виділяти дотації підприємствам клептократів, або скасування цим підприємствам боргів, та, нарешті, забороняти ініціативи депутатів співпрацювати з окупантом — росією. Однак усього вище перерахованого закон від Зеленського не передбачає, оскільки, якби подібні норми були, тоді б такі як Роксолана Підласа, що взяла хабар за введення закону про знищення ФОП (що сама вона назвала лобіюванням), або депутат Герус, що постійно працює в енергетиці в інтересах Росії та клептократів, одразу з Верховної ради потрапляли б до рук слідчих. А такого ніхто допускати не збирався, хоча за п’ятою статтею конституції джерелом влади є народ, а КС у 2008 році, в одному зі своїх рішень, наголосив, що єдиним органом законодавчої влади в країні є парламент, однак саме народ є єдиним джерелом влади в країні (частина друга статті 5 Конституції України). «Це означає, що право приймати закони, вносити до них зміни у разі, коли воно не здійснюється безпосередньо народом (статті 38, 69, 72 Конституції України), належить виключно Верховній Раді України», сказано у цьому рішенні. Тобто: КС підтвердив, що народ також має право впливати та рішення, які продукують усілякі шалені принтери. Однак проголосований шаленим принтером законопроект якраз не направлений на справжнє народовладдя, бо не передбачає права народу обмежувати права депутатів та їхні забаганки, котрі частіше за все приймаються в інтересах клептократів. Але він несе масу інших, негативних наративів, котрі викликали у громадян здивування, а, подекуди і переляк.

Так, наприклад, свідоме суспільство було в шоці, коли дізналось що одночасно питання про зміну території України, може як бути предметом всеукраїнського референдуму, так і не бути. І ці два пункти стоять в одному абзаці.

З одного боку вони констатували, що це питання може бути винесене на референдум, але одразу таки вказали, що зміна території не може бути предметом референдуму. Це як? Якщо може бути предметом, то це означає, що вони можуть погодити будь який плебісцит, (як було проведено у Криму, чи на окупованих територіях під дулами автоматів), але з іншого боку, вказують, що таке питання не може виноситись на референдум, а з приводу першого згадування. Натякають, начебто на розширення території. Це як? Україна що, країна агресор і буде претендувати на чужі території? Які? Чиєї країни? В законі не сказано, що, наприклад, претендують на територію країни окупанта — росії. Ба більше, українські законодавці, коли роблять такі перлини, то, навіть вказуючи, що закон направлений проти окупанта — не називають його. То навіщо подібне голосувати, а тоді ще й вихвалятись, що це є досягненням? Адже поява такого закону, як і закону про імпічмент це теж — симулякр діяльності, що направлений на розкол суспільства.

Тим не менш, симуляцією страждає не лише Зеленський. В бажанні видавати бажане за дійсне, аби маніпулювати суспільством його наздоганяє кум путіна — Медведчук, син поліцая і відвертий українофоб, який на каналах, котрі отримав через підтримку Порошенка, веде відверту антиукраїнську політику, але йому все хочеться принизити українське суспільство, особливо те, що вийшло на війну з росією, а тому він замовив собі соціологію у КМІС, а ця структура вирішила пробити дно. КМІС перейшов червоні лінії. Усі. Діячі цієї структури зробили те, що в нормальному, здоровому суспільстві, там, де для людини є поняття норми, ніколи не зроблять. Де порядна людина розуміє: не можна, тому що не можна. Навіть якщо можна зробити, то — ні, бо — табу. Але поняття порядності для КМІС, видно, не існує. І вони не лише взяли гроші Медведчука, хоча ті й смердять кров’ю, заради того, аби намалювати високий рейтинг ОПЗЖ, але і включили Медведчука до списку тих, за кого можуть голосувати на президентських виборах. Тобто: відвертого українофоба і ворога України, який вважає, що держави України бути не повинно, вони включили до списку кандидатів на пост президента. І ось цей прецедент показав дві проблеми. Перша: соціології справжньої в Україні (для інформування суспільства), не існує. Справжню роблять закриту і не публікують (як сталося з Кличком, котрий після першого туру виборів та певних маніпуляцій на виборах, ще хотів погратись у другий тур, але, видно, закрита соціологія показала, що люди його так ненавидять, що у другому турі, на зло, аби не Кличко, проголосують за Попова, і одразу у Кличка, як мера, намалювалось 51%, хоча ті ж соціологи розуміють, що якщо у нього така висока підтримка в суспільстві, як її подають, то його партія «Удар» повинна була набрати від 24% до 35% на виборах, а набрала, як повідомляли різні джерела, то 19, 7% то 22%). І тому довіряти українській соціології, котра кожному президентові, поки він при владі, завжди малювала від 30 до 42%, не можна. Так, наприклад, Центр соціальних і маркетингових досліджень SOCIS у 2018 році повідомляв, що березні 2018 чинного президента підтримували 36,2% виборців, а у квітні — вже 48,4%. І так було до виборів. Але будь-яка нормальна людина задасться питанням: а де ж ділись ті прибічники, адже 48% — це багато. Однак подібні нюанси лише доводять, що соціологію в Україні використовують суто для маніпуляцій, заради впливу на той електорат, який не визначився. Саме це саме зробив і Медведчук через КМІС. Але, за фактом, на виборах, і приклад Порошенка тому підтвердження, цифри випливають інші.

Суди і правосуддя. Позови Портнова

Манана Абашидзе:

Україна не правова держава. Коли мова йде про суди, зрозуміло, що йдеться саме про суддів — одіозних, продажних, які користуються не законами, а телефонним правом. Судді — це окрема каста в країні. Каста недоторканих «решал»! Суди в більшості випадків перебирають на себе повноваження уряду й ігнорують потреби українського суспільства, держави.

Ми повинні спиратися на реальність. І в цьому контексті виникають запитання не до Портнова, а до Порошенка. Він похвалився, що за його правління «вдалось зберегти демократію і зробити прогресивні реформи». Постають питання :

Демократію яку — олігархічну? Реформи які — імітаційні? Що він змінив після Майдану? Хто був покараний? А що зробив прокурор Ю. Луценко для того щоб зараз такі одіозні фігури, як Портнов більше ніколи не могли шкодити Україні. І на скільки я розумію, Зеленському Портнов потрібен для боротьби «за справедливість» із попередником. А ця гра дуже небезпечна і для самого Володимира Олександровича.

Олігархічна система перемогла всіх: кого купила, кого залякала, кого перекупила. Імітація бурхливої діяльності СН дає можливість Портнову-Рабіновичу-Медведчуку руйнувати країну з середини всіма засобами.

«Позов був направлений на захист української мови від її спотворення на користь регіональних діалектів», сказав Портнов. Я би назвала цю «турботу» фарсом і фарисейством. І що з цим робити… Питання залишається відкритим. Але нам вже час замислитись, що і кого будемо обирати після зеленої трясовини.

Олександр Новохатський:

Андрій Портнов у сучасному політикумі є актором (учасником подій), який захищає існуючу систему державного механізму насильства. Він є виразником волі «старих еліт», які приватизували машину держави та поставили її на службу собі заради отримання статків.

Непоганий системний правник, він відмінно орієнтується у формалізованому просторі законів та намагається віднайти ряд дієвих інструментів для встановлення порядку за нормами та законодавчими актами формалізованої у 1991 році України.

Він грає на стороні «Держави насильства».

Усе, що відбувається у так званій судовій системі є прямим наслідком описаних мною протиріч між людиною та державою. Україна успадкувала радянську систему забезпечення правочинства. А це означає, що всі функціональні складові цієї системи (від суду до слідчого) захищають виключно інтереси держави. У протистоянні окремої людини із державою неможливо виграти.

Оксана Котомкіна:

Портнов, суди — що з цим робити ?

Українське СБУ, напевно, найдивніша служба безпеки, яка лише може існувати у світі. ЇЇ більше турбують фінансові потоки, аніж реальний захист держави від агентури кремля. І саме гарантії безпеки від СБУ та влади дозволяють таким як Портнов проявляти ненависть до українців, та звертатись до судів у бажанні відмінити щось проукраїнське. Звісно, тут ще питання і до суддів котрі розглядають його позови. Але! Будемо чесними: якби Зеленський не ставив з самого початку на Портнова, як особу, за допомогою якого можна давити на Порошенка, то Портнов міг і не повернутись до України. Нині ж зупинити його діяльність може лише СБУ, або прокуратура. Але, як ми пам’ятаємо, саме при Луценкові цю особу було знято з розшуку.

Чого чекати у майбутньому українцям?

Манана Абашидзе:

Україна все ще в дитячому стані, а українська національна ідея все ще в процесі обговорення. ЗМІ (а значить їх власники — олігархи) паразитують на цій темі, маніпулюють, а люди дивляться на цей процес, як на серіал, який триває вже 30 років. Зараз додалося неприйнятне, але привабливе для деяких «какая разница». В цьому «серіалі» також постійно звучать словосполучення «боремось проти…», «ми бідна країна», і жодного слова «Будуємо Україну», «Українці повинні бути заможними, ми велика нація». На жаль, така риторика не була властива жодному лідеру нації в Україні. На це потрібно звернути увагу, і чим скоріше. Слабкі — історію не творять!

Якою буде зустріч віртуального з реальним в майбутнім уявити страшно! Вона неодмінно буде! Думаю, що і вибуху народного протесту нам не оминути!

Варто замислитись над станом суспільства, а вже потім над настроями. Над освітою і просвітою народу. В цих царинах — криза. Більшість людей послуговується принципом «знаємо те, що не розуміємо!».

Дж. Орвелл дав людству важливий меседж: «Про речі ми знаємо лише те, що міститься в нашій свідомості». А що саме міститься — залежить від того, з яких джерел беремо інформацію. Вкрай важливо вже нарешті спробувати правдиво відповісти на запитання — хто ми, які наші цілі, чого прагнемо? Без правди не має свободи !

Олександр Новохатський:

Україна, як геополітичний проект має лише один варіант для успішного розвитку подій на шляху до майбутнього. Регіональне лідерство у кластері від Балтики до Каспію. Це логічно та зрозуміло для світових учасників економічних стосунків. А політика — це логічне продовження економічних інтересів. Весь світ сьогодні шукає нової форми організації співжиття на планеті. Утворюються нові «гуртки по інтересах». Без українських земель, багато планів просто нездійснені. Саме тому багато хто бажає бачити в Україні розуміння цього. Але на рівні офіційних державних установ, сьогодні такого розуміння немає.

Конфлікт стосунків людина — держава, буде поглиблюватись до тих пір, допоки одна з сторін не знищить іншу. Я далекий від очікувань перемоги держави над народом. Отже, український народ — людський простір українців, має виробити, намацати, породити, проявити, винайти у будь-який спосіб інструмент для проявлення власної волі. Оцей інструмент, джерело волі, суб’єкт формування структури нової соціальної системи стосунків, власне і здатен провести усі трансформації, еволюції, перезаснування тощо.

Якщо українці сидітимуть в очікуванні майбутнього, то вони ніколи не отримають свого майбутнього. Вони отримають чужий варіант. Своє майбутнє починається там, де самі беруть під контроль сьогодення

Оксана Котомкіна:

Чого чекати в майбутньому народу України… Зважаючи на останні події, на появу ролика Разумкова, де претензія саме на крісло президента, Зеленському натякають не лише на дострокові парламентські вибори, але і на президентські. Але ті ж парламентські можна проводили лише обеззброївши Медведчука, розібравшись з усією російською агентурою, та таки обмеживши вплив на країну клептократів, а також транс-національних корпорацій. В іншому випадку нас чекає чергове повстання народу проти внутрішнього ворога — агентів кремля, котрі при Зеленському покроково повертають собі владу.