Юрій Буздуган: «Геополітично РФ вже приречена»

Фактичним результатом цієї воєнної кампанії стане геополітичне переформатування всієї системи світопорядку. Для одних воно відкриє вікно можливостей, для других — закриє, а для третіх може просто стати історично-цивілізаційним могильником.

Як не прогавити свій історичний шанс, як розгледіти його, не помилитися в ньому й скористатися ним? Які тенденції простежуються тут нині й що нам слід робити вже зараз, щоб отримати геополітичні дивіденди в майбутньому чи розмова про це ще «не на часі»? На ці та інші питання відповідатиме мій співрозмовник — геополітик Юрій Буздуган.

— Отже, пане Юрію, з відповіді на яке питання логічніше почати нашу розмову?

— Давайте спочатку розберемося з визначенням того, що є геополітика, а потім перейдемо до питання геополітичних зіткнень та їхньої генези. Отже, геополітика — це лише один з чьотирьох поверхів, на яких ведеться війна (крім цього є рівень тактики, стратегії та цивілізаційних зіткнень). Геополітика в цьому квартеті є «відповідальною» в боротьбі за могутність. А могутність дають ресурси. Отже, геополітичне зіткнення РФ з Україною є боротьбою саме за ресурси, які дають могутність. Так само по ходу російсько-української війни намагаються збільшити власну могутність й інші країни, які дотичні, або навіть своїми діями безпосередньо інспірували це зіткнення. Тепер давайте розберемося, а що таке ресурси, які дають могутність? Вони бувають унікальними та універсальними. Унікальні це ті, якими ти володієш або не володієш в силу природних обставин. Усього є чотири унікальні ресурси:

1. Природні кордони (коли більшість кордонів країни проходить по природньому ландшафту);
2. Геополітична вісь — це континентальний транспортний коридор (зазвичай він проходить по річках, морях або океанах);
3. Цивілізаційний двигун (коли країна розірвана на дві частини, але при цьому є єдиним цілим, що створює потужну соціальну енергію);
4. Хартленд (серцевинна земля, навколо якої обертається вся історія людства, до Хартленду долучені чотири країни — Україна, Китай, Казахстан і РФ).

Якщо ми подивимося на країни Великої сімки, а також на РФ та Китай, то побачимо, що всі вони володіють мінімум одним унікальним геополітичним ресурсом. Отже, тільки наявність хоча б одного унікального ресурсу створює можливості для виходу країни в світові лідери. Так от, Україна — це єдина країна в світі, яка володіє всіма чотирма унікальними ресурсами входження до кола світових геополітичних лідерів!

Тепер щодо універсальних ресурсів. Їх усього п’ять:

1. Земля (йдеться про родючі землі);
2. Засоби обміну (золото, прянощі, зерно, нафта, газ та ін.);
3. Індустрія (машини, найперше верстати);
4. Корпорації (соціально-економічні структури, здатні до саморозвитку та використання складних виробничих та управлінських технологій);
5. Машини управління суспільною підсвідомістю (здатність програмувати суспільну поведінку, перед якими безпорадні примітивні соціуми).

Тут універсальні ресурси перелічені в порядку їх ресурсної могутності. Тому той, хто володіє ресурсами 4−5 рівнів буде могутнішим за того, хто має великі масиви лише земель та нафти.

Тепер повернемося до російсько-українського зіткнення. Одразу скажу, що геополітично РФ приречена. Через дві причини. Перша — московити думали, що легко задушать Україну й у них були серйозні підстави так вважати. Бо Україна має втричі менше населення, в 14 разів меншу територію, в 10 разів меншу економіку. Отже, РФ більш потужний геополітичний гравець. Але після нашого героїчного спротиву втрутилися інші геополітичні гравці й тепер ми маємо антипутінську (яка є навіть більшою за антигітлерівську) коаліцію. І той потенціал, який вони вкладають в Україну виявився достатнім, щоб обвалити всі московські плани щодо нашого знищення.

Друга причина — з п’яти універсальних ресурсів могутності РФ зробила ставку тільки на перші два:

1. На землю (вони роблять ставку на захоплення територій, тоді як цей ресурс, як ми вже знаємо, давно перестав бути достатньо потужним щоб суттєво збільшувати геополітичну могутність);
2. На засоби обміну (нафта, газ, вкрадене українське зерно).

Московити не розвивають своєї індустрії (у них вже через 3 місяці почалися проблеми з технікою та боєприпасами і ця проблема тільки наростає), не розвивають корпорації (за час президентства Путіна частка машинобудування в структурі економіки РФ впала з 50% до 20%), не кажучи вже про відсутність в них інструментів управління суспільною підсвідомістю в інших країнах (брехлива пропаганда — це не управління суспільною підсвідомістю). Отже, вони зробили ставку на два найпримітивніші геополітичні ресурси. Тому Україні, щоб виграти геополітичне протистояння треба зробити ставку на індустріалізацію та корпоратизацію.

— Чесно кажучи, трохи дивно звучить «ставка на індустріалізацію та корпоратизацію». Це тоді, коли на металобрухт і на переплавку йшли сотні, якщо не тисячі підприємств?

— Тут варто прояснити одну дуже важливу річ: сучасні корпорації — це не верстати і заводи. Це насамперед команди менеджерів, які можуть швидко і продуктивно ці ресурси примножувати. Набагато ефективніше, ніж це може зробити малий і середній бізнес. Ці команди менеджерів, які називають техноструктурами, досі збережені в нас. Саме ці техноструктури здатні організовувати процес виробництва й розподілу, саме ці команди є одним із найбільш могутніх геополітичних ресурсів, незважаючи на загально-депресивний стан економіки й промисловості зокрема. Один тільки приклад: крейсер «Москва» був потоплений ракетами виробництва українського конструкторського бюро «ЛУЧ», яке входить до складу однієї з корпорацій. Тому для нас було і є важливо не відновлювати старі підприємства, під які закономірно-провально просили гроші наші урядовці в швейцарському Лугано, а зберегти команди менеджерів, здатних виконувати функції корпоративного розвитку.

Слід чітко розуміти: Захід не дасть грошей на відновлення старої радянської промисловості, «заточеної» на війну з Заходом. Він фінансуватиме нову економіку, створення нових корпорацій, які будуть інтегровані в сучасну систему глобального обміну. Але цього не розуміють наші апологети «великого будівництва». Як кажуть: не той масштаб.

— Але хто має їх зберегти й створити умови для їхнього розвитку, уряд? Так він і сам, судячи з тієї ж поїздки в Лугано, абсолютно неадекватний сьогоднішнім цивілізаційним викликам. А хто там на лаві запасних — то краще взагалі утриматися від коментарів.

— Нинішній уряд — це чистильщики. Члени цієї команди й самі цілком не розуміють, що роблять, але від них цього ніхто й не чекає. Їх зібрали, призначили й спрямували на виконання лише одного завдання: вони мають остаточно донищити ту індустрію, яка називалася радянською. Що вони успішно й довершують.

Але створювати нові корпорації вони не здатні. Руйнівник ніколи не буде будівничим. Це прерогатива корпоративних техноструктур. Бо завдання, які доведеться тут вирішувати, саме в їхній компетенції. І це аж ніяк не питання нових заводів чи пошуку інвестицій. Головне — створити систему «масового виробництва і масового споживання». І для цього треба здолати два бар’єри, які під силу зробити тільки корпораціям: підняти продуктивність праці хоча б до 50 тисяч доларів на працюючого в рік і забезпечити внутрішнє споживання виробленої продукції, для чого частка зарплат і пенсій має становити не менше 60% ВВП.

Саме виконання цих умов дозволить нам вийти з цієї війни більш могутніми в геополітичному сенсі.

— А звідки має початися імпульс? Якщо з влади, то з нинішньою в це не дуже віриться та й інша, гадаю, теж не буде кращою, бо за нинішньої політичної системи ми все одно отримаємо Зеленського, Порошенка чи Кучму з Януковичем тільки вже з іншим прізвищем. Скажімо, персонажі Салтикова-Щедріна шукали собі губернатора в інших землях. А нам хто потрібен і де його шукати?

— Одразу скажу, що хвилюватися тут особливо не треба. Усе й так розвивається в правильному напрямку. Ми на етапі завершення першого етапу — знищення радянської індустрії, заточеної на війну з Заходом. Цей етап тривав не один рік і до нього причетні уряди, що діяли при різних президентах — від Кравчука до Зеленського.

Новий етап, коли прийде час будувати, вимагатиме якісно інших правлячих еліт, яких навчили не руйнувати, а будувати. Це означає, що підуть не тільки Порошенко чи Зеленський, а усі, як у 1991 році пішла у небуття уся партійна номенклатура. Усі старі еліти-руйнівники відійдуть, а їм на зміну прийдуть будівничі. Сама війна призведе до такої зміни. Саме на фронті й у тилу зараз народжується затребуваність нової проектності України, під яку вже визріли нові еліти, просто які ще інституційно не оформились.

Це буде щось нове й точно не шароварно-гопакове або «Від можа до можа» і не якась аграрна цивілізація імені Яценюка. В основі нової української цивілізації стануть саме корпорації, а не малий і середній бізнес, про який нам 30 років розповідали «реформатори», донищуючи радянську індустрію й нещадно воюючи з тим самим малим і середнім бізнесом. В основі корпоративної могутності має бути закладено не тільки висока частка зарплат у ВВП, але й співучасть трудівників у прийнятті системних корпоративних рішень, як на Заході. Тобто, на заміну системі економічного деспотизму, яку послідовно запроваджували олігархи, має прийти західна модель економічної демократії. Тільки економічна демократія здатна забезпечити високу продуктивність праці, коли середньостатистичний працівник має виробляти товарів та послуг на суму не меншу, ніж 50 тисяч доларів на рік. Китай із найсучаснішими верстатами, але без політичної та економічної демократії виявився спроможним створити економіку із середньою продуктивністю у 13,9 тисячі доларів на працюючого в рік, а у США на тих самих верстатах досягається середня по країні продуктивність у 139,8 тисячі доларів.

Отже, потрібна насамперед нова проектність України. По-друге, необхідна нова еліта, заточена на реалізацію цієї нової проектності. А вже з цієї нової еліти вийде новий Президент і уряд. Поки цього немає, то про який новий уряд або нового Президента може йтися? Усі ці балачки так званих нинішніх опозиціонерів просто беззмістовні, вся полеміка точиться виключно навколо персоналій: оберіть мене і я буду кращим за «папєрєдніка», бо я не такий. Цей політикум вже давно є вчорашнім днем і єдине, що його тримає на плаву, відсутність нової проектності нашої країни в публічному просторі. Але це вже питання короткотермінової перспективи.

Можливо Україні будуть запропоновані кілька проектів і тоді ті, хто їх презентуватимуть, муситимуть змагатися перед виборцями саме на рівні проектів, а не «нових облич» з їх нескінченними «реформами» та іншою відірваною від життя демагогією.

А поки слід чітко усвідомлювати: нам потрібна корпоративна Україна, яка буде частиною світової корпоративної системи. Поки що такий проект ніким не оприлюднено, але це не означає, що він відсутній. Просто його немає сенсу зараз оприлюднювати, бо за нього одразу ж вхопляться представники старої еліти і профанують ідею до самого коріння. Це так само як дати папуасам сучасний телескоп, який вони швидше за все розіб’ють на скельця й зроблять собі буси — річ набагато ціннішу за телескоп в їхньому духовному й матеріальному світі.

Але ще раз наголошую: запит від суспільства й поява нової проектності, а з ним і нової еліти для його виконання буде реалізований вже в найближчі місяці. Занадто багато сучасної техніки вимагає фронт, яка за сім років тліючої війни так і не була створена. Більше того, кількість зайнятих в оборонній промисловості України скоротилася більш ніж вдвічі! Суспільство вже відчуває, що майбутня Україна має бути могутньою і головним елементом нової України, який дасть їй цю могутність, мають стати корпорації західного типу. Це і є основне геополітичне завдання України в цій війні: не захоплювати чужі території, як це робить РФ, а розвивати сучасні українські корпорації, такі як КБ «ЛУЧ», чиїми ракетами було символічно потоплено гордість РФ крейсер «Москву».