Рейд

Я відмовлявся, бо якось не відчуваю якоїсь значущості у своїх діях, хоча багато хто на такі мої аргументи округлюють очі: «Ніфіга собі, незначущі!». Тому почав писати, так би мовити, в стіл. Може потім, колись впорядкую і щось та оприлюдню.

Та кілька днів тому попросили мене друзі розповісти про наш триденний рейд по тилах сепаратистів після Іловайської операції. Кажуть, що така зухвала операція і ніхто про неї не знає. Власне, для мене цей рейд не був чимось видатним чи неймовірним. На той час наш «Сармат» пройшов вже не одну сотню кілометрів бойових доріг Донеччини, взяв участь у кількох операціях в Покровську (тоді ще Червоноармійськ), Маріуполі, Іловайську, а також провів ряд рейдів по тилах сепаратистів. Та й після того були Широкіне, Новоазовськ, Лебединське, Піски.

Ну, до діла.

Одразу після виходу з Іловайська 24 серпня 2014 року я зліг з нападом панкреатиту. Переборщив з поглинанням смажених свинячих реберець у приятеля після сухпаїв.

Відомості про оточення наших сил під Іловайськом застали мене вже у лікарняному ліжку і викликали у мене протиречиві почуття. З одного боку, переживав через те, що виходить, невчасно поїхав, з іншого боку, вискочили просто з під носа у московітів і це можна було би вважати неабияким везінням.

Деблокувати оточені під Іловайськом підрозділи ЗСУ та добробати не пощастило, а 29 серпня 2014 року почався вихід наших сил «зеленими коридорами». Напередодні мені подзвонив Андрій Денисенко, той що тепер нардеп, а тоді один з очільників ПС у Дніпрі:

— Привіт. Як почуваєшся, друже?

— Хріново! Панкреатит не відпускає.

— Доведеться одужати. Завтра маєш очолити групу для походу на Донбас.

— Ти знущаєшся?! Кажу ж: печінка болить ані вдихнути, ані видихнути.

Наші з котла виходитимуть! Треба зустріти і вивести. Машини дамо, «Дніпро-1» пальним забезпечить. Хлопці з «Січі» вже готові. Вимагають тебе в командири.

— Та хворий я, кажу ж. Якщо там скрутить, що робитимемо? Коротше, я подумаю.

— Подумай, друже. Дуже треба.

«Та не поїду я!» — подумав. Аж тут новий дзвінок. Дзвонив Валера Гарагуц, золота людина, пацифіст та буддист, відомий дніпрянський волонтер. Ми з ним давно відомі були, ще по Майдану, і разом брали участь у кількох операціях. Він мав Хюндай Санта Фе і частенько возив нас у наших вилазках на Донбас:

— Привіт, Сігурде, друже. Це Гарагуц дзвонить!

— Вітаю, Валерчику! Що там?

— Та Андрій тут просить аби я з хлопцями на Схід мотнувся. Тільки я йому сказав, що поїду за умови, якщо ти зі мною в машині будеш. Ну, старшим.

— От же ж хитрий який той Андрій!

— То ти поїдеш?

— Ну, тепер вже поїду. Наковтаюсь пігулок і поїду. Коли там?

— Завтра о п’ятій ранку від ОДА рушаємо.

Валерій Гарагуц Андрій викликав мене ще з вечора. Я так розумію, планувалось що командиром групи буде він, мене покликав водієм «командирської машини». Вночі щось «перегралося», і Андрій вже не їде, тому мене відправляє додому — відбій. Який відбій! Я вже отримав і завантажив у машину всі «аргументи»! Я розумів, що Андрій мене не відпустить без «нагляду», тому подзвонив Сігурду. Він тільки запитав на скільки все серйозно, я відповів, що все необхідне вже в машині. Сігурд сказав: «за 40 хвилин буду!» і поклав слухавку.

Ярема Галайда ооо, а я ці подробиці підзабув, я, виявляється, ще крутіший був))))))

Валерій Гарагуц Особливо круті ми були, коли поверталися додому. Стомлені на стільки, що за кермом сиділи хвилин по 15−20 — на більше не вистачало сил. Сідаючи на пасажирське місце відразу «вирубалися», тільки водій відчував, що засинає — знову зміна. Так і їхали

Набрав Рагнарів номер:

— Ком ду сель, феллагі, — ми так вітались з реконструкторських часів у клубі «Вікінг».

— Ком ду сель, ком ду сель. Що нового?

— Збирайся, завтра рушаємо знову на Донбас.

— Ясно. Надовго?

— Як складеться.

— Когось ще беремо?

— Ні! Там і без наших народу буде повно. Так що давай о п’ятій біля ОДА.

— Буду.

Зранку прибув під ОДА з рюкзаком та спорядженням.

Там вже чекали хлопці з підрозділу ПС «Січ» на двох джипах і трьох седанах, Валерчик на Хюндаї і якийсь дядько зі здоровенною хасидською бородою. Зайшов до штабу «Дніпро-1». Він тоді розташовувався на першому поверсі ОДА. Зайшов до Макса Дубовського для отримання задачі та узгодження маршруту, порядку зв’язку, ну і, зрозуміти мету.

Виявилося, що зв’язок тільки по побілці, задача рейд з можливою можливістю пробиття коридору в напрямку Іловайська. Маршрут — не визначений і нас вестимуть від точки до точки, з виходом у кожній з них на зв’язок і отриманням координат наступної точки.

— А хто цей бородань?

— А, це наш боєць з новобранців. Ашер. Сам викликався у вашу групу. Якщо раптом якісь непорозуміння з армійцями чи міліцією, він має офіційний статус.

— Та які там непорозуміння? До нас нікому діла не буде. Але зайвий ствол не завадить.

От так ми і познайомилися з Ашером Йозефом Черкаським, про якого пізніше напише у своїй книжці «Аеропорт» Лойко.

Я вийшов з ОДА, скомандував «По машинах» і ми рвонули на Запоріжжя. Як і обіцяв, сидів на передньому сидінні Хюндая, за кермом якого був Валера Гарагуц.

Колона наша складалася з 6 машин. За кермом джипів були Аліна та Егіль, які пізніше увійшли до складу Сармата. З Егілем був Рагнар. На всіх інших машинах іхали бійці Січі: Дрюня, Бульдозер, Маестро, Ліший, Біляш, Зенін та Мішаня.

Без пригод ми проскочили аж до Запоріжжя. Подекуди розмахуючи та грозячись автоматами прокочили й його. Далі нас повели через Розівку, Янісоль, Стару Янісоль, Анадоль, Гранітне на Стару Ласпу.

Ашер Йосеф Черкаський Це було неперевершено!)))

Михаил Сергеевич Домовой о да!!! Особенно твое умение пользоваться наФигатором)))

Кілька разів перетинались з невідомими військовими колонами без маркувань, але уникали зіткнень з ними. Кілька разів займали кругову оборону. В Гранітному перетнули Кальміус. З рештою, в посадці за Старою Ласпою, ми влаштували привал, замаскували машини і стали чекати подальших розпоряджень. Чекати довелося довгенько.

«…в посадці за Старою Ласпою, ми влаштували привал, замаскували машини і стали чекати подальших розпоряджень»

-

Звірившись з картами, виявили, що ми знаходимося далеченько від лінії зіткнення, хоча тоді вона пролягала, взагалі, невідомо де.

Через кілька годин очікування, до нас підкотилося два «Козаки» прикордонників. Один з «Утьосом», а другий з АГСом на даху. Погомоніли. Вони їхали в Сонячне знищити два покинуті ЗСУ танки. Хотіли приєднатися до них, але надійшла команда рухатися далі.

Рушили… їхали довгенько на схід. Аж тут подзвонив Макс і повідомив, що Береза вже у Дніпрі і треба якомога швидше повертатись, бо ми занадто далеко заглибились у глиб території противника.

Шкода! Судячи з карт, ми не доскакали до московітського кордону, якихось десять-дванадцять кілометрів. Я вирішив повертатися старою дорогою через Стару Ласпу, Гранітне і Анадоль, але ґрунтовими дорогами. По перше, вони кращі, по друге, вони в стороні від головних доріг.

Та сталася неприємність.

Обидва джипи вийшли з ладу.

Невчасно! Власне, рухатися вони могли, але не швидше ніж 20−30 км/год.

З добрячої переваги вони перетворилися на добрячу перешкоду, бо дуже сковували наш маневр.

Та ще й передзвонили з Дніпра. Вже не пригадую хто. Чи то Денисенко, чи то Валік Манько:

— Сігурде, ти ж на Сході? Там у Волновасі купа народу стоїть під райвідділком міліції. Ті, що з оточення вийшли. Можеш забрати?

— Скільки там народу?

— Чоловік тридцять.

— У мене дві тачки ґиґнули. Всіх не заберу. До того ж, тут ще робота є, а до Дніпра чимале плече.

— Правосеки автобус на заправку у Великій Новоселиці підженуть з водієм. Туди і звозь.

Треба їхати. Та тут віддзвонився Адвокат:

— Ти де?

— Зараз поїду на Волноваху. Треба окруженців підібрати.

— Не здумай! У Волновасі сепари!

— Не може бути. Манько каже, що там все тихо.

— Та сепари через Старобешеве прорвалися. У Волновасі вже.

— Розберемося…

Порадилися з Рагнаром. Оскільки він був єдиний, хто мав реальний бойовий, я вирішив під його командуванням відправити поломані автівки у супроводі однієї справної через Запоріжжя на Дніпро. Цей маршрут вже був перевірений, тому відносно безпечний.

— У випадку, якщо нарветесь на сепарів — кидайте джипи, стрибайте на справну автівку і тікайте. Бій не приймайте. Хлопці — майже всі не обстріляні з тобою поїдуть, ляжуть всі.

— Та зрозуміло все. Доїдемо вже якось.

Отже, ми розділились: Рагнар з половиною колони рушив на Дніпро, через Розівку та Запоріжжя. У них там свої пригоди були, про які тут не розповідатиму, бо вони скоріше комічні, аніж героїчні.

Я ж передзвонив Маньку:

— Тут чутки ходять, що Волноваху взяли сепари. Ти в курсі що там?

— Та наче зранку ще наша була.

— Ну, зараз вже майже вечір. За день багато чого могло статися.

— Тоді не в курсі я.

— Гаразд, зараз перевірю.

— А якщо там сепари?

— У нас три машини і шість стволів проскочимо.

Ми рушили і за півгодини вже заїжджали до Волновахи по трасі з боку Маріуполя. В півдня, коротше.

Там все було тихо мирно, вулицями прогулювалися закохані парочки, у кафешках товклася розвесела публіка. Наче за двадцять кілометрів звідси не йшли запеклі бої і гинули у коридорах наші хлопці.

Під райвідділком нікого не було.

Міліціонери закрилися у приміщенні, побачивши озброєних людей. Ми нашвидку перекусили і рушили шукати хлопців. Навідалися в лікарню, а коли повернулися до райвідділку побачили натовп чоловіків в камуфляжі, чомусь без зброї. Вони розгублено товклися під дверима і явно не знали куди податися. Старшим був бородатий грузин у англійській «пустинці». Я підійшов до нього:

— Слава Україні!

— Героям слава!

— Скільки тут людей?

— П'ять десятків. Всі хтозна звідки. Тут і з Донбаса, і з сімнадцятки, і з дев’яносто третьої. Багато хворих.

— Коротше, у Великій Новоселиці стоїть автобус. Треба шукати спосіб дістатися туди. Він довезе вас до Дніпра. Я можу взяти по три-чотири бійці до кожної машини. Потім повернусь. Або чекайте мене, або зупиняйте, просто на дорозі, перші ліпші машини і хай везуть!

— Ти що?! Так же не можна!

— Ну, тоді чекайте.

Ми з Дрюнею, Лішим, Біляшем та Маестро почали реально заштовхувати людей в машини. Шкода, що зламалися джипи!

В седани посадили по четверо бійців. До Хюндая вмістили чотири бійці на заднє сидіння і трьох у багажник. Всього — 15 чоловік. Після того рушили на Новоселицю. Передали хлопців водієві автобуса, залили баки і рушили назад до Волновахи.

Там виявилося, що хлопці вже, якимось чином, зуміли поїхати. Прийшла інформація, що у Кураховому треба забрати ще кількох бійців. Туди відрядили Дрюню з автівкою і він, забравши поранених у тамтешній лікарні, терміново рушив до Дніпра, де передав їх до лікарні ім. Мєчникова.

Ми ж Гарагуцем рушили на пошуки «окруженців» по степових дорогах між Волновахою, Старобешевим і Тельмановим. Заповнивши людьми Хюндай, поверталися до Новоселівки, висаджували і знову поверталися.

31 серпня 2014 року ми натомлені повернулися до Дніпра. Якщо рахувати тих, кого забрали у Волновасі та Кураховому, ми зуміли евакуювати з зони бойових дій 35 чоловік.

Був би «бусік» чи кілька джипів, ми би вивезли набагато більше.

-

-

Ярема Галайда