Як «Моссад» викрав збагаченний уран

А тепер питання нам усім: захопила би Росія чи інша держава, Крим чи Донбас, якби в Україні була ядерна зброя? Відповідь риторична!

В зв’язку з цим, хочу навести цікавий приклад однієї історії, правда 50 рокової давнини, яку я вивчав ще у «школі», можливо це буде цікаво, але подивіться на це с точки зору аналогії (реальні і справжні факти)!

Як повідомляв ізраїльський агент Роже: «…через декілька тижнів у порт Антверпен прибуде вантаж — 200 тонн збагаченого урану. Товар куплений за гроші хімічного заводу „Чімгар“ з Касабланки, до якого він, як стало відомо, немає ніякого відношення. Ця фірма навіть і не знає, що купила. Як з’ясувалося, від імені цього хімічного заводу, уран придбала західнонімецька фірма „Асмара“, через своїх представників Герберта Шарфа та Шульцена, які, як відомо, працюють на службу Гелена…». Ось таке агентурне повідомлення. А тепер усе по порядку!

Як свідчать англійські архіви, було відмічено, що США на початку 70 -х років проводили відносно Ізраїлю особливу політику. За усі роки, що США здійснювало натиск на деякі держави світу, добивалися на підписання договору щодо нерозповсюдження ядерної зброї, виявилось, що тільки Ізраїль був звільнений від якихось би то не було претензій. Аналіз англійських експертів та аналітиків з «Ренд корпорейшн» показав, що США надали Ізраїлю самі сучасні технології, які стосувались виробництва та використання ядерної зброї на Близькому Сході. Ядерні реактори Ізраїлю у Дімоні та Нахал — Сореке, у 1970 — х роках виробляли стільки плутонію, що його було достатньо для виготовлення десяти 25 — кілотонних бомб у рік. Втім, ядерного сирцю — урану, Ізраїлю не вистачало, тому агентам «Моссаду» було поставлене завдання, щодо використання любих можливостей для покращення положення у цій сфері.

І як свідчать оперативні джерела, агенти зі своїм завданням впорались.

Сама дерзка і вдала щодо ядерної програми Ізраїлю операція, була проведена розвідкою «Моссад» у 1968 році. Це був момент, коли після шести денної війни, багато держав світу відвернулися від Ізраїлю і ті, невеличкі канали, за якими уран та інші ядерні компоненти могли надходити до Синайського півострову, були перекриті.

Керівник відділу особових операцій Майк Біндер запропонував план, який був заснований одночасно на авантюрі та на реальній інформації. Тільки розробка і володіння ядерною зброєю надавало Ізраїлю гарантію безпеки, знаходячись в оточені арабських держав витримати інтифаду та майбутні напади.

На першому етапі операції, якою керував Біндер, стосувалась Євроатому (Європейського об’єднання з атомної енергії). Замислив отримати інформацію щодо переміщення урану поміж країнами атомного клубу, Майк доручив своєму чарівному і хитрому агенту — жінці Шарон Міннерс, познайомитись з впливовим співробітниками Євроатому, щоб отримати первинну інформацію. Міннерс, згідно придбаних агентурних навиків, виконала поставлене завдання, здійснив хибне ДТП біля будівлі Євроатому з машиною помічника директора поставок Антоніо Бордоні. Після цього, емоційному і імпульсивному італійцю було запропоновано познайомитись з зачаровуючою жіночкою, яка бажала вибачитись. У ході роману, що раптово спалахнув, Шарон ще й змогла зацікавити Бордоні немалими грошима за надані «інформаційні послуги». Майк під псевдонімом «Пауль» підхопив естафету, і завербований його, так новий агент продовжив активно працювати на ізраїльську розвідку.

Як з’ясувалось пізніше, Бордоні передав таємні документи щодо купівлі марокканською фірмою «Чімгар» у Касабланці партії урану у 200 тонн. Було встановлено назву судну, порт відправки — Антверпен та куратора цієї операції — полковника розвідки Марокко Хабіба Будідша, що займав офіційну посаду «заступник аташе з питань культури посольства Марокко у Парижу».

Через агента ізраїльської розвідки Роже, який свого часу мав непогані стосунки з полковником розвідки Марокко, останньому було запропоновано 350 000 доларів США (на сьогодні це 3,5 мрлд.), за посередництво в захоплені Ізраїлем вантажу. Не будучи у змозі самостійно вирішити це питання, Хабіб, отримавши аванс, відправився до міста Рабату на переговорити з головою розвідки Марокко, генералом Уфкіром.

Як з’ясувалося далі, покупка західнонімецькою фірмою урану була далеко не простою операцією, бо країна, яка програла у II Світовій війні, теж шукала обхідні шляхи для отримання стратегічної сировини. Спеціально утворена для цієї операції фірма «Асмара», зробила відкриту заявку на отримання урану, що виступала від імені міжнародної фірми хімічного синтезу «Чімгар» (але, як з’ясувалося з часом, ця фірма ніколи не мала справ з ядерним паливом). Договір щодо поставки був підписаний з бельгійською компанією «Сосьєте женаль де мінре» 29 березня 1968 року. Фірма «Асмара», а точніше, панове з команди колишнього гітлерівського генерала Гелена — використали правило Євроатому, за яким, дозволялося переміщувати уран у країни та міста, де у Європейського об’єднання з атомної енергії знаходились підприємства із збагачення урану. «Асмара» заявила про маршрут перевезення своєї покупки, вагою 200 тонн у Геную, нібито на хімічне підприємство «Сайка». Євроатом, не побачивши у маршруті ніяких порушень, дав своє погодження на транспортування. Але марокканці мали намір після виходу човна з Антверпена, змінити його курс до Касабланки, де у цьому порту планували перевантажити уран на човен третьої сторони, тобто ФРН.

Як раз у цей час, на стадії перемовин, з’явилась ізраїльська сторона з великими грошима за посередництво. Але, як виявилося, марокканці були не такі прості. У день відправки вантажу, ізраїльський агент — радист, перевіряючи апаратуру, виявив у Майка у машині «жучок». З часом, у тихий перевулок нагрянули агенти таємної служби Марокко, втім «злагоджені» дії членів ізраїльської команди, надали можливість «впоратися» з ними і не дали можливість завадити доставку контейнерів до навантаження у човен.

Вантаж виправився у заданому напрямі, а Майк Біндер відправився на розбір з посередником, якого з часом, поліція знайшла мертвим у посольській машині у Брюсселі.

Треба сказати, що у ізраїльської розвідки був і план, щоб підладитися на всяк випадок, який вони і застосували. Майк зв’язався з командуючим ВМС і запропонував діяти за, так званим, «планом № 2», за яким ізраїльські кораблі повинні були «атакувати» човен з ураном і примусити команду під загрозою застосування зброї, віддати вантаж. До піратських заходів прибігти не прийшлось, але човен все ж таки був захоплений і направлений до невеличкого острівка, де його перекрасили, змінили назву, укоротили труби і щогла, тобто повністю змінили зовнішній вигляд.

Вчені Ізраїлю продовжили інтенсивні винаходи у атомних центрах, а влада країни завжди заперечувала причетність своїх спецслужб до викрадення 200 тонн урану. Ось таку історію нам повідали англійські архіви.

(далі буде)