З влади, здається, починає сипатись порохня…
За різними словниковими джерелами, прізвище Шеремет сходить до поєднання двох коренів: перського «шер» — «лев» і арабського імені Мухаммад (Мухаммед) — у слов’янському трактуванні «уславлений», «гідний хвали». Інша версія походження прізвища пов’язана з прадавньою чуваською основою: «шеремет» — «бідолаха, неборак».
Дивною ухвалою долі, життєва траєкторія людини, громадянина і професійного журналіста Павла Шеремета, що обірвалася уранці 20 липня 2016 р. в центрі Києва, назавжди закарбує у собі два боки його первісного наймення: величі и немочі. Величі у справах і помислах та немочі ухилитися від помислів і справ інших осіб, чиї прізвища хотілося б взнати сьогодні всім в Україні і багатьом у буремному нашому світі. Але, але… беруть величезні сумніви щодо розкриття істини.
Між тим, смерть одного лише чоловіка одномоментно стала ключовим чинником розвитку внутрішньополітичної ситуації в нашій багатостраждальній Батьківщині, де, з огляду на драматичні події після революції Гідності та російської агресії в Криму й на Сході України, суспільство вже «призвичаїлося» до десятків, сотень ба навіть тисяч смертей кращих своїх синів.
Будь там як, проте в умовах сьогодення — на тлі безпросвітних блукань у кулуарах Мінсько-Норманського формату, що тільки розпалюють жагу Росії і підконтрольних їй бойовиків ЛДНР до «остаточного вирішення українського питання», на злеті соціально-протестних настроїв народу, обікраденого безжалісними «реформаторами», у часи згортання конституційних прав і свобод, нестримного натиску політичних опонентів, зухвалого розгулу корупціонерів і кримінальників, частина з яких, як з’ясовується, і є тією самою владою — уся повнота відповідальності за наслідки балансування країни на дроті над прірвою лягає на плечі й голови перших керівних осіб України.
Вбивство П. Шеремета — цілеспрямований снайперський постріл у голову означеній «рухливій мішені», звідки б і ким він не був здійснений.
Примітно також, що замовники дискредитації владно-політичної верхівки України навіть не стали заморочуватись складанням оригінального сценарію підриву пресловутої внутрішньої стабільності, а розіграли перелицьовану малобюджетну комбінацію, узявши за основу трагічний сюжет 2000 року — вбивство журналіста тієї ж таки «Української правди» Г. Гонгадзе; свого часу це вилилося у всеукраїнську акцію «Україна без Кучми» й мало не вартувало влади другому Президентові держави, надалі зробивши його політичним трупом в очах більшості населення.
Неможливо не розуміти, що розправою зі знаним незалежним журналістом ідеологи «атентату» ніби сфокусували у одній точці всі попередні інциденти, утиски, переслідування представників вітчизняних і закордонних ЗМІ, яких з різних, подекуди об’єктивних причин дійсно було удосталь за останні два роки — причому, у сьогоднішньому контексті антивладну синергію творять навіть епізоди за участю контраверсійних постатей, типу О. Бузини й Р.Коцаби.
Усі вони з репортерів, розслідувальників, блогерів, пропагандистів — ураз стали Журналістами.
Отже, слід визнати, що допустивши таку кричущу провокацію стосовно себе-любимої, вища влада апріорі продемонструвала уразливість й навіть беззахисність перед умовними терористами (якими нині є усі, хто проти неї), не дивлячись на безпрецедентну мобілізацію законодавчо-інституційних, фінансових, людських, PR-ресурсів,
Смерть П. Шеремета тягне за собою на цвинтар історії нещодавню заяву одного з найближчих сподвижників П. Порошенка про його «безсумнівний похід» на другий президентський термін, підґрунтям для чого, мовляв, стануть «екстраординарні результати» під час першої каденції; окарикатурює (на жаль, у стилі чорного гумору) днями виголошену головою СБУ В. Грицаком тезу про те, що «силам, котрі не бажають Україні добра, про які ми з вами розуміємо, знову потрібний Франц Фердинанд», у якості приводу для дестабілізації ситуації в державі; нівелює переконливість останньої заяви глави РНБО О. Турчинова стосовно того, що очолюваний ним орган вищої влади «уживе всіх заходів для захисту цілісності країни і безпеки українців, аж до внесення у порядок денний РНБО питання про введення воєнного стану».
Як суголосні з наведеними ось ці, приміром, гіпнотизерські «мантри» майже п’ятнадцятирічної давнини: «Влада сьогоднi в Українi є мiцною, як нiколи. Вона протистояла i буде протистояти будь-яким спробам дестабiлiзувати ситуацiю в країнi. Влада продемонструвала свою мiцнiсть не лише у внутрiшнiй, а й у зовнiшнiй полiтицi. Україна зайняла принципову позицiю: ми налаштованi й готовi до спiвпрацi на рiвнi євроатлантичної iнтеграцiї i будемо твердо йти цим шляхом, незважаючи на те, що це подобається не всiм державам, в тому числi i супердержавам».
Автор слів — глава Адміністрації Президента України В. Медведчук, який виступав з промовою 25 листопада 2002 р., представляючи партгоспактиву Сумщини щойно призначеного губернатора В. Щербаня, що у 2004 р. уславився розгоном студентської «революції на траві» й впровадженням у підконтрольному регіоні диких схем фальсифікації виборів під час «помаранчевої» президентської кампанії. Потім — ховався від відповідальності у США…
Співчувати цій владі — марно. По-перше, вона не співчуває нікому із своїх громадянських партнерів, тобто, нас, українців. По-друге, вона занадто рано струхла, знесилилася й для свого марафету і самозабезпечення ладна «підставлятися» і внутрішнім (олігархи, екс-регіонали, вори «в законі»), і зовнішнім (країни-донори, країна-агресор, глобальна олігополія) «партнерам», не рахуючись з реальними національно-державницькими потребами.
Тож справжня біда у тому, що цілячись у владу, зловмисники укотре влучили в Україну. Саме із зацікавлених у цьому кіл та осіб й треба б було почати пошук замовників і виконавців вбивства.
Адже Росія вже роздмухує інформаційну кампанію щодо перетворення України на «братську могилу» свободи слова і альтернативної медіа-думки (чия б корова мукала, а чия б і не пукала!).
Здається однак, що російський галас розрахований не так на відвернення широкої суспільної уваги від власної ганьби довкола «аналізів сечі ФСБ», як на прагматичні європейські структури, відповідальні за політику «зближення з Україною». І ймовірний меседж Кремля — «хлопці, давайте дерибанити їх разом!».
Так, об’єднана Європа вочевидь має над чим зараз сушити голову, крім України, у світлі Брекзіту, зухвалих терактів ісламістів, внутрішньо- і геополітичних «перевертань» Туреччини, наближення полоси власних передвиборчих періодів тощо, але швидко зреагувала на вітчизняні перипетії: категоричні вимоги якнайшвидше неупереджено розслідувати вбивство П. Шеремета висловлюють представники партійно-політичних еліт країн ЄС, на цьому ж на офіційному рівні наголосив глава Представництва Євросоюзу в Україні Я.Томбінські.
Втім, хто може гарантувати, що наявність прогресу в розслідуванні цієї гучної справи не стане черговим пунктом у переліку позицій, від виконання яких залежатиме надання Україні «безвізу», або й навіть чергових валютних траншів, без яких нам не перезимувати (субсидії ж бо звідкіля?). «Європартнери» як вихід можуть запропонувати «посилений» приватизаційний пакет, претендуючи на дешеву скупку ліквідних активів, наразі утримуваних в орбітах впливу національної олігархії, замахнуться на природні монополії, зрештою, сільськогосподарську землю.
Зі свого боку, дедалі посилюючи військово-патріотичну і антитерористичну риторику, чинна влада напевне спробує використати поточний момент для подальшого закручування гайок у сфері свободи масових громадських зібрань, мітингів, ущільнення моніторингу приватних інтернет-комунікацій, контролю за діяльністю провідних провайдерів, іншого ще живого бізнесу.
Під ще більший нагляд підпадуть громадсько-політичні об’єднання і партійні структури, рейтинги яких кратно більші, ніж у президентського блоку (а такі — практично всі у чинному парламенті).
В цьому сенсі, лише на руку можновладцям стануть інформаційні хвилі останнього часу, що розносять у суспільстві чутки про, нібито, підготовку т.зв. добробатами і частиною патріотичних офіцерів Збройних сил, Нацгвардії України «військового перевороту» у Києві, з метою зміни еліт.
Зрештою, вміла експлуатація аналізованої сумної теми може перетворитися на чергову довгограючу платівку, інструмент, яким народ відволікатимуть від соціально-кризових явищ, що наваляться на нього восени-узимку ц.р., а політикум триматимуть біля ясел, повних для «своїх» і пустих для решти.
Як цинічно б це не звучало, в потрібний час «розкриття» цього трагічного злочину та показове покарання чергового виконавця-«пукача» може стати ексклюзивом, на якому й спробують збудувати «дубль-два» походу у владу чинного Глави держави.
Викладена прогностика має шанси втілитися в життя, якщо все піде за планами Банкової.
А от чи піде — залежить від рівня суспільної свідомості і переліку громадянських пріоритетів, які, згідно із соціологічними дослідженнями останнього часу, мають кардинально іншу націленість, ніж плекати «стабільність і добробут» однієї окремо узятої касти, поки що панівної у великій, незаконно приниженій країні в центрі Європи.
Поживемо — побачимо…
