Позивний «Моджахед». Розмова з вовком війни

Захист сім’ї, рідної землі та Батьківщини — це все обов’язки справжнього східного воїна. Їх на палаючому війною Донбасі з гідністю виконує азербайджанець з позивним «Моджахед». Він у лавах ЗСУ боронить українську землю від «зелених чоловічків» та найманців з «армій» ОРДЛО. «Моджахед» — вовк війни. Він знайомий з голосом «градів», дощем з уламків шрапнелі та свистом куль. Він цінує побратимів та знає, на що здатні адепти «рускаво міра». Він брав участь у бойових діях на Кавказі, але про цей період свого життя воліє не говорити. Чесний, порядний, благородний, безстрашний, спокійний — справжній воїн і громадянин. А ще позивний «Моджахед» люблячий чоловік та батько трьох чудових синів. Він погодився розповісти i-ua.tv про свій бойовий шлях, стан вітчизняних учбових центрів для військових та азербайджанську допомогу для українців.

— Я народився у Грузії, за національністю — азербайджанець, — говорить «Моджахед». — В Україну переїхав у дитинстві. Мої батьки займалися будівництвом, і ми залишилися тут жити. Хліб український мене годував і на воді українській я виріс. Україна — це моя друга Батьківщина. Я тут став дорослим, закінчив школу та академію.

— Саме тому, що Україна — Ваша друга Батьківщина, Ви вирішили стати на її захист?

— Не тільки через-це. Моя історична батьківщина — Кавказ. Під час війни він потопав у крові та палав. Те, що там творили росіяни неможливо ні ручкою написати, ні словом передати. Але нікому в світі не було справи до Кавказу. Це одна сторона медалі. А інша, я — моджахед, що у перекладі з арабської означає «воїн», «солдат». Будь-який чоловік повинен захищати свій дім, свою родину, свою землю. Якщо до нас прийшов ворог і оселився на нашому подвір’ї, його потрібно виганяти.

— Як Ви розпочали свій бойовий шлях?

— 31 травня я приєднався до лав одного з добровольчих підрозділів. Серед моїх побратимів було дуже багато гарних хлопців — справжніх патріотів. Ними закривали всі дірки, де не вистачало бійців ЗСУ. Але їх ніхто не жалів. У 2014 році на державному рівні навіть не рахували кількість наших загиблих. На початку війни ми були партизанами. У 2014 — 2015 роках брали участь у бойах за Мар’їнку та Авдіївку. Частина зброї, якою ми воювали, була трофейною і раніше належала бойовикам. Боєприпасами нам допомагали бійці ЗСУ, за це ми їм дуже дякували.

Та незважаючи на надійних побратимів, у добровольчому підрозділі існували моменти, які мені не подобалися. Тому навесні 2015 року я перейшов до полку «Дніпро-1», і мене відправили у селище Піски.

— Яка ситуація була у Пісках?

— Я не люблю про це говорити. До речі, я брав участь у боях під Пісками, ще коли був добровольцем. Тоді «зверху» всім захисниками прийшов наказ залишити селище. Нам пропонували відійти за Карлівське Водосховище і закріпитися на вже підготовлених позиціях. Але ми це робити відмовились. До того ж з наших позицій у Пісках можна було як на долоні розгледіти Донецьк. Думаю, був би наказ, ми б його вже давно звільнили.

Що ж стосується моєї служби у Пісках в лавах «Дніпра-1», ми весь час були на «підхват» і в одного із підрозділів Збройних сил України. Йому елементарно не вистачало людей. Ми виконували бойові завдання і навіть намагалися приводити з «того боку» полонених. Але для цього треба було докласти зусиль. На «баштах-близнятах», які знаходилися недалеко від Пісок, сепари встановили камери і розмістили коректувальника. Ці паскуди дивилися на нас з тепловізорів. Одного разу відбувся бій, де ми перебили багато сепарів та взяли полонених, але ці досягнення переписали на ЗСУ. Бо ми — поліцейський підрозділ і подібні завдання виконувати не повинні.

Після Пісок були два тижні у Чонгарі. Нас відправили на допомогу братньому кримськотатарському народу блокувати окупований півострів. Ми тоді дуже добре попрацювали. Наша група отримала завдання прикривати розвідувальний політ безпілотника. Зняте відео ми передали голові штабу Громадської блокади Криму Ленуру Іслямову. Я навіть мав можливість з ним поспілкуватися особисто. На відео можна було побачити позиції окупантів та російську протиповітряну оборону, яка знаходилася біля титанового заводу в Армянську. Це була достатньо серйозна зенітна ракетна система великої та середньої дальності С400.

Після приїзду з Криму я кілька місяців знаходився на базі в полку, а навесні 2016 року мене відрядили під Бахмут (місто на Донеччині — ред.). Там я у складі мобільної групи боровся з контрабандистами та диверсантами. Ми відповідали за територію від Зайцевого до Світлодарського. Я там пробув більше восьми місяців. А коли стало зрозуміло, що бійці «Дніпра-1» тільки стоятимуть на блокпостах, я вирішив звільнитися і перейшов до лав Збройних сил України. Тепер я кулеметник.

— Як Вам служиться у ЗСУ?

— Добре. Я знайшов тут багато гарних побратимів, але подробиці своєї служби я розповідати не можу.

— На Вашу думку, чого не вистачає ЗСУ?

Гарних бойових командирів. Більшість з існуючих — диванні, вони ніколи не брали участі у бойових діях. І таких командирів влаштовує старий радянський армійський ідіотизм, який відбувається у навчальних центрах. На четвертому році війни наші «учебки» знаходяться у жахливому стані. У них одне гарматне м’ясо готують. По суті, новобранців там нічому не вчать. Я кажу це з повною відповідальністю, бо востаннє відвідував одну з таких «учебок» у цьому році.

Ще мене дратує безкарність армійської верхівки. Під час війни вибухають склади з боєприпасами і винними роблять цапів-відбувайлів. Керівництво як завжди ніякої відповідальності за свої гріхи не несе. Мене і моїх побратимів також обурює розкрадання армійських коштів. Звичайно добре, що на потреби збройних сил у державному бюджеті України закладені мільйони. Але чи доходять ці гроші до військових? Чому досі не створили відповідний орган, який би б це контролював? Людей, які крадуть в армії гроші, а особливо під час війни, треба садити за грати з конфіскацією майна. Будуть такі 5 — 10 прикладів — і решта просто злякається. Але цим ніхто не займаються. Звісно, я ненавиджу Берію, але у нього є гарний вислів: «У кожної помилки є свої ім’я, прізвище та по батькові». Можливо, якби влада працювала за цим принципом, у нас було б більше порядку.

— Чим займаються новобранці в учбових центрах? Вони будують дачі чиновникам?

— Їх зранку шикують як ідіотів, бо всі повинні знати стройову, а потім ганяють маршем. Напевно, берці з міцними підошвами були вигадані, для того щоб добре шуміти по плацдарму (іронізує). Я тричі проходив «учебку» і всі три рази на полігонах виконував обов’язки інструктора. Просто там дуже важко знайти людей, які можуть чомусь навчити. Всі чиїсь брати та свати. Кожен вечір командування, яке залишається у казармах, тотально бухає. Тому, наших новобранців, крім армійського ідіотизму нічого не вчать.

У цей же час терористам з ОРДЛа росіяни намагаються дати нормальну підготовку. За моїми даним у Донецьку було близько 30 тисяч військових РФ. Ворог зараз посилюється і заводить бронетехніку. Російські окупанти вчать цих паскуд з ОРДЛа, як користуватися танками та гарматами. Їх добре тренують проти нас, щоб вони у будь-якій момент могли зробити наступ. «Учебка», яку я проходив у цьому році, знаходиться у Старичах на Львівщині. Правда, така ж сама ситуація відбувається і в Десні. Я ці спостереження зробив на власні очі. Дуже хочу, аби наше військове командування, нарешті, звернуло увагу на якісне навчання бійців.

— Ви у Старичах та Десні мали посаду інструктора?

— Ні, я солдат, якому потрібно було пройти підготовку. У Старичах я ділився своїми вміннями з тридцятьма танкістами. Мені дали таке завдання, бо я — учасник бойових дій. До того ж пояснювати їм військову справу було більше нікому. І взагалі отримати знання у цьому учбовому центрі було проблематично. Зранку нас виганяли з казарм, заводили у якийсь навчальний клас, і ми сиділи там до обіду. Потім знову поверталися і знаходилися у класі до вечора. Ми могли займатися будь-якими дурницями. Головне, аби не висовувались.

У Десні мене хотіли перекваліфікувати в навідника танку Т34. Так хай би когось молодшого за мене взяли б. Я не схотів перекваліфіковуватися і зі скандалом залишив цю «учебку».

Як бачите, на жаль, радянський ідіотизм з армії так і не викорінили. У Старичах мені запропонували залишитися інструктором. Тамтешній полковник казав: «Ви пройшли бойові дії і багато чого вмієте. Коли Ви були добровольцем, Вас навчали інструктори з армій країн НАТО та Ізраїлю. У нас молодь, яка потенційно може стати гарматним м’ясом. Окрім таких як ви їх навчати більше нікому. Будь ласка, залишайтесь інструктором». Я сказав, що зможу передати хлопцям свої знання і навіть запросити на допомогу своїх побратимів. Ми б могли з новобранців зробити справжніх штурмовиків, розвідників, деергешників. Але як з’ясувалось, за це все я мав отримувати зарплату не більше п’яти — шести тисяч гривень. І на ці гроші мені треба було годувати сім’ю та знімати квартиру, все кинути і сидіти в казармі. Хоча вони самі кажуть, що така мала зарплата — це неправильно. В учбові центри потрібно найняти нормальних інструкторів. Нехай їх буде менше, але вони отримуватимуть нормальну заробітну плату. Ці люди перетворять недосвідчених хлопців на фахових бійців, з якими ми виграємо війну.

— Чи є в українській армії бодай якісь позитивні зміни?

— Матеріально-технічне забезпечення змінилося у кращий бік. Амуніція, одяг, взуття та їжа зараз більш-менш нормальні. Це вже не 2014 рік і навіть не 2015. Але я ще раз наголошую: Україні потрібні добре вишколені воїни, а не гарматне м’ясо. Ситуацію в армії не врятують і так звані заробітчани. Я їх багато бачив. Вони відписали контракт із ЗСУ, щоб отримувати гарні зарплати. Але це дуже ненадійні побратими. Коли ворог накриватиме з артилерії, мінометів, або не дай боже «градів» — заробітчани кинуть зброю і втечуть. Але «гради» не настільки небезпечні як розривний артилерійський снаряд шрапнель. Він, до речі, заборонений світовою конвенцією. Як раз від вибуху шрапнелі я і отримав поранення.

— Як це сталося?

— Коли шрапнель вибухає на відстані 40 — 50 метрів, у низ іде дощ осколків, який здатен знищити живу силу. Тоді мені життя врятувала натівська кевларова каска. Вона відлетіла метрів на 5, а на голові залишилася невеличка рана. Її лікарі хотіли зашивати, але я відмовився. Якби не каска, я не знаю, чи вижив би. Зараз все нормально, я намагаюся про це не думати.

Серед забороненої зброї, яку використовують росіяни є фосфорні снаряди. Під Пісками один з них потрапив у двоповерхову будівлю з підвалом. Вразив два бетонних перекриття і зупинившись на третьому.

— Чи подобається Вам місто, де Ви мешкаєте на гражданці?

— Так, це дуже гарне невеличке містечко Дніпропетровщини. До речі, у ньому мало «ватників». Ще на початку війни я брав активну участь у діяльності однієї з «АТОшних» організацій. Вона займається підтримкою поранених, допомагає бійцям працевлаштуватися та вирішити питання з документами. Крім того, наші активісти збирають волонтерську допомогу, возять її на передову, а також дбають про збереження пам’яті загиблих. У центрі міста ми встановили меморіальну дошку 12 полеглим бійцям. Запросили на відкриття їхніх батьків, дружин та дітей. Ці хлопці віддали життя за Україну, тепер ми — живі маємо їх пам’ятати.

Україна — земля окроплена кров’ю тисяч патріотів. Тим не менш, знаходяться паскуди, які кличуть сюди Росію. Але їм ніхто такого права не давав. Я казав і буду казати: «Ваші предки в труні перевертаються, через те, що їх нащадки ладні продати ворогові Батьківщину». Зрадники, які підняли зброю на Україну сподіваються, що їх прийме до себе Росія. Але вони дуже глибоко помиляються. Коли ми будемо відвойовувати наші території, їх на кордоні з РФ розстрілюватимуть самі росіяни. Така шваль Росії не потрібна, їй вистачає своєї. Зараз про це сепаратисти не думають, але в майбутньому буде запізно.

— У суспільстві існує думка, що владі заважають добровольці. Ви з нею погоджуєтесь?

— Якщо чесно, то будь-який народ заслуговує своїх правителів. Думаю, що українці мають вже давно прокинутись. На жаль, вони проголосували за Верховну Раду, частина якої мають сепаратистські погляди. І депутати їх навіть не приховують. Це сталося, тому що деякі громадяни голосують на виборах, аби отримати від політиків пакети гречки, або дрібну грошову винагороду. У результаті до влади приходять злочинці і народ живе у злиднях. Напевно, ми заслуговуємо таких політиків, яких маємо. Так, Україна сторіччями не мала незалежності, але вже пора прокинутись від рабства.

Добровольці не сповідують цінності кріпаків і холопів. Ці люди взяли зброю до рук, бо їм не байдужа доля України. Звісно, що для корупціонерів з різних рівнів влади вони невигідні Зрозуміло, що ці тварюки не хочуть, щоб їм заважали красти і тому намагаються позбутися добровольців. Вони їх бояться.

— Яка була Ваша професія у мирному житті?

— Різна. Ким я тільки не був. Працював від будівельника до підприємця. Як уже казав, також займаюся громадською діяльністю. Зараз очолюю одну з азербайджанських організацій. Ще з довоєнних часів вона займається підтримкою азербайджанців в Україні і українців в Азербайджані. Ми допомагаємо вирішувати питання з працевлаштуванням та подоланням мовного бар’єру. Наша організація співпрацює з посольством Азербайджану та об’єднаним конгресом азербайджанців України.

— Наскільки азербайджанці допомагають українцям боротися з російською агресією?

— Обидва народи мають подібні проблеми. Росія — це Імперія Зла. В Україні та на Кавказі вона використовувала схожий сценарій дій. На даний момент, 20% території мого рідного Азербайджану анексовано. Там також були свої «опололчєнія» та «республіки».

Тому, коли в Україну вдерлися «зелені чоловічки», багато азербайджанців пішли на фронт, а хтось з них став волонтерити. Можу сказати точно, що азербайджанці Дніпропетровщини відправили на передову чимало амуніції та їжі. Що ж стосується підтримки від влади моєї історичної батьківщини, президент Ільхам Алієв видав указ про заборону пособництву тероризму і сепаратизму. Тих громадян Азербайджану, які воюватимуть проти суверенітету України, позбавлятимуть свободи на 10 років, а все їхнє майну конфіскують.

Росія давно хотіла захопити Україну, але чомусь ніхто на це її бажання не звертав уваги. Покійний президент Чеченської Республіки Ічкерія Джохар Дудаєв попереджав, що конфлікт в Україні почнеться саме з захоплення Криму. Він казав росіянам: «Не чіпайте українців. Вони хороший, спокійний, доброзичливий народ, але якщо ви до них полізете — буде відсіч». Джохар Дудаєв гарантував росіянам проблеми у разі введення військ у Сирію. І ці його слова виявилися пророчими. У Путіна дійсно почалися проблеми. І дай Бог, щоб вони стали початком кінця цієї безглуздої війни. Я, звісно, не расист, однак те, що робить Росія — це зло. І на жаль, російський народ підтримує вбивства людей. Зараз йому начхати на смерті українців, як і колись він заплющував очі на загибель людей на Кавказі. Це неправильно, так цивілізовані народи не мислять.

— Пересічним росіянам насаджують ненависть через телебачення. Вони не хочуть чути правду?

— Саме так. Як можна примусити робити зло адекватну людину? Якщо проаналізувати минуле, Росія завжди з криками про мир виступала агресором. Вона вкрала історію України і пішли проти неї війною. Князь Володимир — київський, а не московський. Коли він охрестив Русь на місці Москви було болото. Чого вони про це мовчать? У кожного народу історія занурюється у тисячоліття, а в Росії вона значно коротша. Вони не знають, хто вони. На теренах сучасної «Ерефії» жили мордва, мокша, весь та інші племена. Росією вони почали називатися тільки під час правління Петра І. До речі, Росія — це латинізована назва Русі. На росіянах багато крові інших народів. Рано чи пізно, вони мають за це відповісти.

— Тепер поговоримо про Ваше хобі. Мені відомо, що Ви смачно готуєте.

— За традицією, кожен моджахед має володіти кулінарними навиками, доглядати за собою, бути чистим і охайним. Він повинен вміти все. Саме тому я цікавлюся кухнею. До речі, похідні страви, які готуються на вогні, дуже смачні.

— Яка Ваша улюблена страва?

— М'ясо на вогні. Воно корисне, має багато білка і дає сили. Через такі позитивні властивості м’ясо повинно бути обов’язковою частиною раціону воїна. До речі, справжній моджахед — захисник, а не агресор. Навіть, якщо ми будемо перемагати і дійдемо до кордону з Росією — я далі не піду. Це не дозволяє моя культура. Я — захисник, а прийти агресором на чужу землю і вбивати — великий гріх. Іслам це забороняє.

— Як Вам служиться з християнами?

— У Біблії та Корану одне джерело, тому і служиться мені з хлопцями-християнами дуже легко. До речі, іслам з арабської мови перекладається як «віра в єдиного Бога», а мусульманин — «віруючий в єдиного Бога». І зовсім не важливо, якими іменами називають Всевишнього, він все одно залишатиметься єдиним.

— Якщо не секрет, Ви молитеся у польових умовах 5 разів на день?

— На гражданці молився. Але зараз я знаходжуся на шляху джихаду, що перекладається з арабської мови як «захист землі, батьківщині, сім’ї». Саме тому Всевишній мені пропущення молитов пробачає.

— Яка у Вас мрія?

— Хочу бачити Україну квітучою державою. Я завжди казав українцям: «Цю землю вам дав Бог». Тепер залишилось знайти для неї господаря, який її любитиме, сприятиме її розвитку і не буде красти. Якщо Україна матиме такого правителя — вона стане великою державою. А мрія моя, щоб війна закінчилась перемогою, запанував мир, бійці з окопів повернулися у свої сім’ї і раділи життю.