Веніамін Тимошенко: старі профспілки приречені

— Чи вплине лівізація Європи на розвиток профспілкового руху в Україні?

— Думаю, жодного впливу не буде. Україна, на жаль, є досить закритою феодальною країною. Більше того, події, які в ній відбуваються, демонструють її колоніальність. Відповідно, загальноєвропейські тенденції на Україну не впливають. Мова йде не лише про профспілковий рух, але і про антикорупційну діяльність, чи політичні процеси. На жаль, у нас все відбувається декларативно і рух до Європи в тому числі. Ми говоримо про одне, а в законодавстві прописуємо зовсім інше. Саме тому, загальноєвропейські тенденції пройдуть повз профспілковий рух в Україні.

— Але чи потрібні профспілки взагалі? Складається враження, ніби вони, у кращому випадку, займаються розподілом санаторних путівок, а в гіршому — здають в оренду свої приміщення. Яка користь найманим працівникам від таких профспілок? Вони ж жодним чином не захищають трудові права.

— Ви абсолютно праві. На сьогоднішній день, в Україні існують дві течії профспілкового руху. Перша і найбільша — це пострадянські застійні організації. Їх створили у часи СРСР, коли права, така само як і зараз, були декларативними і трудівники отримували жебрацькі зарплати. Людям не вистачало грошей.

Відповідно, маленьку зарплатню намагалися компенсувати путівками і подарунками. Даючи такі пільги, профспілки намагалися продемонструвати «турботу» про найманих працівників. Але старі радянські цінності перекочували у сьогодення. Відповідно, профспілки, як за часів СРСР не вміли захищати права трударів, так і не навчилися зараз. До речі, путівки вже активно скорочуються, бо відбувається «розбазарювання» санаторіїв. Саме тому, поїздки на море замінюються каструлями на Новий рік і квітами на Восьме березня.

Друга течія — це справжні незалежні профспілки. На жаль, вони перебувають в меншості. Їх кількість становить не більше 20%. Такі профспілки борються, тягаючи роботодавців по судах і проводячи невеличкі страйки. Але на жаль, вони складають меншість. Тому, ми маємо ситуацію, коли профспілки радянського ґатунку узурпували представництво і демонструють застій і повну апатію. Незалежних профспілок зараз дуже мало і вони, на жаль, на фактичну картину не мають великого впливу.

— Як на Вашу думку, змінити ситуацію із профспілковим рухом в Україні? Що потрібно зробити, аби він прокинувся від літаргічного сну?

— Я абсолютно погоджуюся з паном Кондрюком, який вважає, що профспілки знаходяться у літаргічному сні. Але на мою думку, вони перебувають в дещо іншому стані. У першу чергу, вони не бажають захищати права трударів. Профспілки старого ґатунку вважають за краще поглинати членські внески та інші ресурси, щоб солодко існувати. Вони мають люксові велетенські будівлі на центральних вулиця всіх міст України. Ви тільки подивіться на київський Будинок профспілок! У таких установах «працюють» багато людей, що вони там роблять не зрозуміло. Це все на фоні велетенської заборгованості по заробітній платі. По всій Україні вона становить близько 2,8 мільярдів гривень. Якщо прослідкувати зростання заборгованості заробітної плати, то вона щомісячно збільшується приблизно на 100 мільйонів гривень.

Але змусити профспілки працювати на благо трударів неможливо. Принаймні, адміністративним шляхом. Наше законодавство не дозволяє державі втручатися у діяльність профспілок. Влада не може їм щось забороняти, або змусити їх працювати. Саме тому, профспілки мають вирішувати власні проблеми самостійно. Для початку, вони повинні обрати собі нормальних голів, взятися за захист прав трударів і вимагати підвищення заробітних плат.

Замість них це більше ніхто не зробить.

В мене складається враження, що люди бояться репресій. Можливо, така ситуація — прояв такого собі пострадянського ПТСР. Де таке бачено у Європі, щоб людям не платили зарплату, а вони не оголошували страйк і не зупиняли виробництво, продовжуючи працювати?! Складається враження, ніби вони не хочуть захищатися. Вони обмежуються незрозумілими мітингами і вимогами, а страйкувати не хочуть.

— Чому люди не хочуть страйкувати?

— Думаю, що це — змова лідерів профспілок. Бо страждання — дуже ходовий товар. Поки люди перекривають дороги і сидять у шахтах, хтось складає собі в торбу мільйони, або навіть мільярди. Тобто, люди самі не бажають жити краще. Вони надають перевагу безкінечним стражданням.

Але ситуацію здатна змінити молодь. Мандруючи, молодь дивиться як живе світ. Вона бачить, що люди на аналогічних підприємствах в Європі, отримують втричі більшу, ніж в Україні, заробітну плату. Думаю, наша молодь почне розуміти справжню вартість праці. Можливо сьогоднішні діти усвідомлять, що їхати гастарбайтерами в Європу немає сенсу. Краще влаштовувати життя тут, вдома. Сподіваюся, нові покоління зрозуміють, що найкращі європейські практики — це страйк. Бо страйк — гарні ліки від маленької зарплати, порушення законів і нехтування трудових прав.

Ви тільки подивіться, Європа постійно страйкує. Але в Україні немає страйків, як, зрештою, і в іншому «пост совку»: Росії, Казахстані, Білорусі. У нас рабство і колоніальна політика. Але я думаю, це не назавжди. Люди просто вийдуть зі старих профспілок і створять нові, незалежні. А приклади успішної діяльності незалежнихх справді існують. Незалежні профспілки воюють і встановлюють нормальний соціальний діалог з роботодавцем. Думаю, все відбудеться природнім шляхом. Старі профспілки просто приречені. Їх витіснять нові, які зростатимуть неначе гриби після дощу.