Доктринери хибних доктрин
Новітню Доктрину інформаційної безпеки України потиху розробили у нетрях РНБО і вітчизняних спецслужб, а днями її підписав Президент нашої держави Петро Порошенко.
Незалежні експертні, медіа-кола, зацікавлені громадські спільноти не були залучені до підготовки чи бодай обговорення проекту Доктрини, тож зараз мають цілковите право висловити увесь комплекс претензій і пересторог щодо наслідків імплементації зазначеного стратегічного документу. Власне, це й роблять, аргументовано кажучи про ризики створення «віртуального концтабору», «інтернет-закріпачення» українців, поряд з пануючим фіскальним, тарифним, соціально-гуманітарним гнітом над ними.
Якщо ж узяти до уваги дотичні тези ряду оглядачів, згідно з якими, багато у чому новоприйнята національна Доктрина калькує і за буквою, і за духом аналогічний системо- і право-регулюючий документ, діючий в Російській Федерації, то логічно поглянути, як йдуть справи у цій сфері «за поребриком», а також спробувати екстраполювати найбільш типові моменти на Україну.
Адже справи там — дійсно громадяться одна на одну… Переважно, кримінальні.
За повідомленнями ЗМІ, в сучасній Російській недоімперії щороку десятки, а віднедавна й сотні осіб потрапляють під переслідування та запроторюються у буцегарні за «лайки» і розміщення посилань в соцмережах. Жорстко придушуються передусім пересічні користувачі громадських інтернет-площадок, чия активність тлумачиться як загрозлива для «інтересів і безпеки держави». Не даремно офіційно визначеною метою російської доктрини інформбезпеки є формування «стійкої системи неконфліктних внутрішніх і міждержавних відносин у інформаційному просторі» — у перекладі на простонародний читай: «в Багдаді все має бути спокійно» (сумний каламбур з сирійського життя).
З багатьох ракурсів бачиться показовою історія звичайного інженера-механіка, блогера з Твері Андрія Бубєєва, звинуваченого пильною російською Фемідою у тяжких антидержавних злочинах.
Банальний Андрієв репост у «ВКонтакті» плакату «Выдави из себя Россию!» суд кваліфікував за ч.2 ст. 280 КК РФ (публічні заклики до екстремістської діяльності), а статті публіциста Бориса Стомахіна «Крым — это Украина!» — за ч.2 ст. 280−1 КК РФ (публічні заклики до дій, спрямованих на порушення територіальної цілісності РФ). За цими епізодами в травні 2016 році блогер отримав реальний термін 2 роки 3 місяці колонії, хоч винним себе не визнав, наполягаючи, що зазнав переслідувань за власні переконання. Це схоже на правду, бо першу кримінальну справу проти Бубєєва Тверське управління ФСБ РФ відкрило ще на початку 2015 року за доносом якогось прибічника російської агресії проти України, з яким блогер вступив у перепалку на форумі. Тоді на персональній сторінці у «ВКонтакті» він поширив відео «Танки и бронетехника РФ, большая колонна фашистского агрессора на границе с Украиной. 20.01.2015», замітку блогера Андрія Шипілова про антиукраїнські настрої в Росії, фото кладовища з текстом про масові поховання найманців-бойовиків на Східній Україні тощо, причому, жодними коментарями свої репости не супроводжував.
Нині дружина Андрія Бубєєва в умовах безгрошів’я самотужки виховує малолітню дитину та вимушено припинила навчання у медичному ВНЗі, де почала потерпати від обструкції оточення; обвинувальний вирок суду стосовно її чоловіка завдяки зусиллям поки що діючих в РФ міжнародних правозахисних інституцій оскаржений у Європейському суді з прав людини; громадський же сектор російського інтернету дедалі цькують спеціальні «веб-волкодави», завжди готові виконати команду «фас» від своїх хазяїв.
Є сенс сказати кілька слів про останніх. Так, найбільш популярна в РФ соцмережа «ВКонтакті» нараховує 270 млн. акаунтів і фактично підконтрольна бізнес-імперії близького до Кремля олігарха Алішера Усманова. У цьому зв’язку, структури російської влади майже не мають перешкод у доступі до акаунтів і персональних даних учасників «ВКонтакті», вправно корегують внутрішню політику мережевого співтовариства, фільтрують і локалізують джерела і осередки невдоволення.
Як ілюстрація, адвокати в суді над Андрієм Бубєєвим затруднилися пояснити, як ФСБ вийшла на його «екстремістські» і «антидержавницькі» дописи і як взагалі отримала доступ до вузького кола лише із 12 інтернет-друзів обвинуваченого, акаунти котрих були убезпечені налаштуваннями приватності.
Натомість, камуфляжем для всюдисущих «очей і рук государєвих» виступають кишенькові громадські організації, що опікуються відстеженням доброчесності в інтернеті.
Так, по усіх регіонах РФ за «ненадійними» співгромадянами на кшталт Бубєєва нині приглядають волонтери всеросійської молодіжної громадської організації «Кібердружина», засновником якої є така собі «Ліга безпечного інтернету» — «підкришна» структура ФСБ-МВС РФ, що декларує своєю метою «викорінення небезпечного контенту в інтернеті шляхом саморегуляції задля уникнення цензури». Цікаво, що створена у 2011 році, нібито, з ініціативи топ-менеджера російського інвестфонду «Маршал Капітал» Костянтина Малофєєва, Ліга невдовзі з легкістю домоглася від російської влади прийняття закону про реєстр заборонених сайтів (до якого, в числі інших, внесені сайти українських націонал-патріотичних, україноцентричних історико-культурних та інших організацій). Сам же Костянтин Малофєєв широко відомий як ідейний прокремлівський олігарх, поборник «Руського міра» й активний спонсор республік «Новоросії».
Симптоматично, що з боку лідерів Тверського відділення ВМГО «Кібердружина» у оцінках «кримінальних діянь» того ж таки Андрія Бубєєва цензурно-ідеологічні мотиви вочевидь превалюють над конституційно-правовим контекстом. Зокрема, вони не вбачають нічого екстраординарного у реальному тюремному ув’язненні за інтернет-репост: «Покарання має бути жорстко невідворотним. Тоді й інші замисляться, перш ніж щось репостити чи публікувати».
У хід йдуть аналогії з, буцімто, правозастосовною практикою західних країн (США, Великобританії), де, мовляв, порушені тисячі карних справ за репости у мікроблогах. Не сприймаються й аргументи про мінімальну суспільну небезпеку від певного контенту маловідвідуваних приватних веб-сторінок: «Тут так само, як з дитячою порнографією — не важливо, чи її переглянули декілька людей, чи мільйон. Злочинне діяння виражається у формі розповсюдження, за це і карають».
Хіба варто дивуватися, що за таких умов на теренах РФ спостерігається невпинний ріст числа судових вироків за «екстремістську» діяльність, зокрема, у соцмережах?
За даними московського інформаційно-аналітичного центру СОВА, що моніторить порушення прав людини в Росії, за період з вересня 2015 року по лютий 2017 року були позбавлені волі по вироках за «екстремістські» діяння, не пов’язані з насильницькими чи загальнокримінальними злочинами, 94 особи. При цьому, за публічні висловлювання як такі, без ознак інших складів злочинів (тобто, по статтях 205−2 «Публічні заклики до вчинення терактів або публічне виправдання тероризму»; 212 ч. 3 «Заклики до масових безладь або до участі в них»; 280 «Публічні заклики до здійснення екстремістської діяльності»; 280−1 «Публічні заклики до вчинення дій, спрямованих на порушення територіальної цілісності РФ»; 282 «Збурення ненависті чи ворожнечі») пішов «на відсидку» 41 чол. (у 2015 році таких було 26).
Також, міжнародна правозахисна група «Агора» підготувала у 2016 році розлогу доповідь стосовно найбільш поширених обмежень свободи інтернету в Росії.
Констатовано, що кількість порушень прав на свободу інтернету в РФ за 2015 г. зросла у 8 разів, з 2 тис. до 15 тис. випадків. Експерти пов’язали такий стрибок з початком тестування уповноваженими державними відомствами систем автоматичного збору і аналізу інтернет-контенту. Як наслідок, тільки прокуратура Татарстану у 2015 році направила Роскомнагляду 3,9 тис. одиниць заборонених матеріалів. У гонитві за кількістю звітів щодо блокувань контенту наглядові органи зіткнулись з браком ресурсів для ручної обробки і оцінювання змісту десятків тисяч веб-сторінок. Суди ж узялися «штампувати» рішення про визнання «підозрілої» інформації забороненою, не вникаючи у деталі.
Погроз і нападів у 2015 році зазнали біля 30 інтернет-активістів і журналістів, тоді як неупереджених ефективних розслідувань по цих справах як не було, так і немає.
Больш ніж удвічі зросла кількість російських регіонів, де інтернет-користувачі відчувають серйозний тиск у зв’язку зі своїми переконаннями і діями в мережі. У цьому сенсі, рейтинг несвободних регіонів РФ очолили Москва, Санкт-Петербург, Татарстан, Мордовія, а також Чечня.
Конституційно-правовому проваллю, у яке чимдалі скочується віртуальна складова повсякденного буття російського суспільства, насправді не видно дна. Будучи 19-річним громадянином РФ, мешканцем Саратова, маючи прізвище Гозенко та сміливість ужити в діалозі у «ВКонтакті» слова-маркери «ватнікі» і «кацапи», можна розраховувати на обвинувачення в суді за «приниження людської гідності» та легко здобути у якості покарання 2 роки позбавлення волі умовно, з виправним терміном на 2 роки. Позірний гуманізм путінської системи у тому й полягає, що цілковито визнавши свою провину, ти можеш отримати не «строк», а лише 160 годин виправних робіт…
Але ж що нам до усього того у себе вдома, в Україні?
Ось тут і слід повернутися до підписаного 25 лютого ц.р. Указу Президента України № 47/2017.
Найменше, чого Українська громада очікує від упровадження Доктрини інформаційної безпеки — це звуження правового поля і спектру безпосереднього застосування норм свободи слова в усіх сферах життєдіяльності нашої держави. Що б не казали євроскептики і песимісти, ця фундаментальна свобода була і залишається справжнім всенародним надбанням, разючою зброєю проти зграї глитаїв, торгашів і зрадників на чолі України.
Саме тому у журналістській, громадянській спільнотах запідозрили намір влади занести сокиру над чиїмись «довгими язиками», умонтувавши в текст Доктрини такі зовні узагальнено-правильні речі, як, приміром, «моніторинг спеціальними методами і способами вітчизняних та іноземних засобів масової інформації та мережі Інтернет з метою виявлення загроз національній безпеці України в інформаційній сфері», «протидія проведенню проти України спеціальних інформаційних операцій, спрямованих на підрив конституційного ладу, порушення суверенітету і територіальної цілісності України, загострення суспільно-політичної та соціально-економічної ситуацій».
З огляду на робочу практику ФСБ РФ, схожий інструментарій в руках СБУ нескладно перетворити на репресивне сито, через яке сіятимуть усіх, кого спочатку відловить автоматизовано-пошукова система моніторингу інтернет, а потім за потреби візьмуть в оборот «патріоти-доброхоти», скупчені у привладні зонтичні структури. Стимулюючу роль напевно відіграватиме й та обставина, що силовикам набагато комфортніше «боротися» з екстремізмом і тероризмом у віртуальному просторі, ніж у приземленій оперативній обстановці воюючої країни: сиди собі у «Однокласниках», «ВКонтакті» та на місцевих форумах й вишукуй «екстремістські» відеоролики або «підривні» пости.
Є ризик, що комплексні зусилля суб’єктів виконання Доктрини, передусім — Мінінформполітики, спецслужб, прокуратури, місцевих адміністрацій, урешті-решт забезпечать виконання загальної установки в масштабах цілої держави: зробити все, щоби відмінна від Банкової-Грушевського точка зору (ну от, щодо геноциду, а не процвітання народу України) жодним чином не проявлялася і публічно не транслювалася.
Критична загроза пов’язана й зі структурними особливостями інтернет-аудиторії: найбільша користувацька маса українських соцмереж припадає не на пенсіонерів і домогосподарок, а на молодь та представників креативного класу (наукові, творчі еліти, підприємницьке співтовариство, етно-релігійні групи); тут же групуються і комунікують між собою так звані «ЛОМи» (рос.) — лідери громадської думки. Опосередковано узявши за вузда означені прошарки, посіявши острах і недовіру всередині та між ними, влада позбавить соціум здатності до рефлексії на зовнішні подразники, до самоусвідомлення, паралізує колективну волю до опору брехні й нарузі.
Натомість, за наявності стійкого попиту на «компромат», швидко відродиться інститут «донощицтва» — Сталін про такий тільки б мріяв! — коли одним кліком можна зіпсувати чиюсь репутацію, пустити під укіс кар’єру, знекровити бізнес, розвалити громадську ініціативу…
Годі казати про традиційну кланово-олігархічну «монополію на правду» в Україні, коли дійде до партійно-політичної конкуренції, особливо передвиборчої: послуговуючись Доктриною та під виглядом запобігання розхитуванню громадянської злагоди, соціально-економічної стабільності, вдасться замазати рота будь-якому домашньому жириновському — будь він у кіпі, з косою чи з вилами. Якщо ж хто спробує піаритися з кулеметом чи гранатометом, у колі побратимів на фоні окопних пейзажів Донбасу — то й поготів, можна оформляти і пакувати як «зорганізовану групу»!
Висновок з наведених фактів і змодельованих припущень випливає такий: будь-яка доктрина отримує право на життя, якщо виступає органічною частиною стратегічного плану розвитку Держави і Нації. Усе решта, що під личиною законності обмежує і блокує рух вперед і вгору — то є хиба і підступи лукавого, тож треба добряче шукати, кому це вигідно, окрім нас з вами.
Громада має з першого ж дня організувати щільний відкритий моніторинг способів і механізмів застосування тих реальних і потенційних можливостей, які влада створила й надала собі у рамках положень Доктрини інформаційної безпеки України. Треба невідкладно скористатися тими наразі декларативними новелами у цьому документі, які вказують на безпосередню роль інститутів громадянського суспільства у забезпеченні реалізації Доктрини, а також у їх праві вносити обгрунтовані пропозиції щодо корегування її положень.
Насамкінець, користуючись нагодою, нагадаємо не-нашій владі, хто такий «доктринер»: так зветься людина, котра уперто, фанатично слідує лише їй одній близькій теорії, ідеї — як правило, застарілій, відірваній від реалій життя.
Так Путін марить побудовою «великої Росії» і чомусь схиблено вважає, що для цього він має не допустити постання Великої України. Насправді ж, для досягнення мети йому давним-давно потрібно зайнятися іншим: допомогти мільйонам своїх співгромадян вичавити із себе тисячолітніх рабів. Можливо, тоді вони не будуть хотіти вичавити з себе тисячолітню Росію.
