Доктринери хибних доктрин
Новітню Доктрину інформаційної безпеки України потиху розробили у нетрях РНБО і вітчизняних спецслужб, а днями її підписав Президент нашої держави Петро Порошенко.
Незалежні експертні, медіа-кола, зацікавлені громадські спільноти не були залучені до підготовки чи бодай обговорення проекту Доктрини, тож зараз мають цілковите право висловити увесь комплекс претензій і пересторог щодо наслідків імплементації зазначеного стратегічного документу. Власне, це й роблять, аргументовано кажучи про ризики створення «віртуального концтабору», «інтернет-закріпачення» українців, поряд з пануючим фіскальним, тарифним, соціально-гуманітарним гнітом над ними.
Якщо ж узяти до уваги дотичні тези ряду оглядачів, згідно з якими, багато у чому новоприйнята національна Доктрина калькує і за буквою, і за духом
Адже справи там — дійсно громадяться одна на одну… Переважно, кримінальні.
За повідомленнями ЗМІ, в сучасній Російській недоімперії щороку десятки, а віднедавна й сотні осіб потрапляють під переслідування та запроторюються у буцегарні за «лайки» і розміщення посилань в соцмережах. Жорстко придушуються передусім пересічні користувачі громадських інтернет-площадок, чия активність тлумачиться як загрозлива для «інтересів і безпеки держави». Не даремно офіційно визначеною метою російської доктрини інформбезпеки є формування «стійкої системи неконфліктних внутрішніх і міждержавних відносин у інформаційному просторі» — у перекладі на простонародний читай: «в Багдаді все має бути спокійно» (сумний каламбур з сирійського життя).
З багатьох ракурсів бачиться показовою історія звичайного інженера-механіка, блогера з Твері Андрія Бубєєва, звинуваченого пильною російською Фемідою у тяжких антидержавних злочинах.
Банальний Андрієв репост у «ВКонтакті» плакату «Выдави из себя Россию!» суд кваліфікував за ч.2 ст. 280 КК РФ (публічні заклики до екстремістської діяльності), а
Нині дружина Андрія Бубєєва в умовах безгрошів’я самотужки виховує малолітню дитину та вимушено припинила навчання у медичному ВНЗі, де почала потерпати від обструкції оточення; обвинувальний вирок суду стосовно її чоловіка завдяки зусиллям поки що діючих в РФ міжнародних правозахисних інституцій оскаржений у Європейському суді з прав людини; громадський же сектор російського інтернету дедалі цькують спеціальні «веб-волкодави», завжди готові виконати команду «фас» від своїх хазяїв.
Є сенс сказати кілька слів про останніх. Так, найбільш популярна в РФ соцмережа «ВКонтакті» нараховує 270 млн. акаунтів і фактично підконтрольна бізнес-імперії близького до Кремля олігарха Алішера Усманова. У цьому зв’язку, структури російської влади майже не мають перешкод у доступі до акаунтів і персональних даних учасників «ВКонтакті», вправно корегують внутрішню політику мережевого співтовариства, фільтрують і локалізують джерела і осередки невдоволення.
Як ілюстрація, адвокати в суді над Андрієм Бубєєвим затруднилися пояснити, як ФСБ вийшла на його «екстремістські» і «антидержавницькі» дописи і як взагалі отримала доступ до вузького кола лише із 12 інтернет-друзів обвинуваченого, акаунти котрих були убезпечені налаштуваннями приватності.
Натомість, камуфляжем для всюдисущих «очей і рук государєвих» виступають кишенькові громадські організації, що опікуються відстеженням доброчесності в інтернеті.
Так, по усіх регіонах РФ за «ненадійними» співгромадянами на кшталт Бубєєва нині приглядають волонтери всеросійської молодіжної громадської організації «
Симптоматично, що з боку лідерів Тверського відділення ВМГО «Кібердружина» у оцінках «кримінальних діянь» того ж таки Андрія Бубєєва цензурно-ідеологічні мотиви вочевидь превалюють над конституційно-правовим контекстом. Зокрема, вони
У хід йдуть аналогії з, буцімто, правозастосовною практикою західних країн (США, Великобританії), де, мовляв, порушені тисячі карних справ за репости у мікроблогах. Не сприймаються й аргументи про мінімальну суспільну небезпеку від певного контенту маловідвідуваних приватних веб-сторінок: «Тут так само, як з дитячою порнографією — не важливо, чи її переглянули декілька людей, чи мільйон. Злочинне діяння виражається у формі розповсюдження, за це і карають».
Хіба варто дивуватися, що за таких умов на теренах РФ спостерігається невпинний ріст числа судових вироків за «екстремістську» діяльність, зокрема, у соцмережах?
За даними
Також,
Констатовано, що кількість порушень прав на свободу інтернету в РФ за 2015 г. зросла у 8 разів, з 2 тис. до 15 тис. випадків. Експерти пов’язали такий стрибок з початком тестування уповноваженими державними відомствами систем автоматичного збору і аналізу інтернет-контенту. Як наслідок, тільки прокуратура Татарстану у 2015 році направила Роскомнагляду 3,9 тис. одиниць заборонених матеріалів. У гонитві за кількістю звітів щодо блокувань контенту наглядові органи зіткнулись з браком ресурсів для ручної обробки і оцінювання змісту десятків тисяч веб-сторінок. Суди ж узялися «штампувати» рішення про визнання «підозрілої» інформації забороненою, не вникаючи у деталі.
Погроз і нападів у 2015 році зазнали біля 30 інтернет-активістів і журналістів, тоді як неупереджених ефективних розслідувань по цих справах як не було, так і немає.
Больш ніж удвічі зросла кількість російських регіонів, де інтернет-користувачі відчувають серйозний тиск у зв’язку зі своїми переконаннями і діями в мережі. У цьому сенсі, рейтинг несвободних регіонів РФ очолили Москва, Санкт-Петербург, Татарстан, Мордовія, а також Чечня.
Конституційно-правовому проваллю, у яке чимдалі скочується віртуальна складова повсякденного буття російського суспільства, насправді не видно дна. Будучи 19-річним громадянином РФ, мешканцем Саратова, маючи прізвище Гозенко та сміливість
Але ж що нам до усього того у себе вдома, в Україні?
Ось тут і слід повернутися до підписаного 25 лютого ц.р. Указу Президента України № 47/2017.
Найменше, чого Українська громада очікує від упровадження Доктрини інформаційної безпеки — це звуження правового поля і спектру безпосереднього застосування норм свободи слова в усіх сферах життєдіяльності нашої держави. Що б не казали євроскептики і песимісти, ця фундаментальна свобода була і залишається справжнім всенародним надбанням, разючою зброєю проти зграї глитаїв, торгашів і зрадників на чолі України.
Саме тому у журналістській, громадянській спільнотах запідозрили намір влади занести сокиру над чиїмись «довгими язиками», умонтувавши в текст Доктрини такі зовні узагальнено-правильні речі, як, приміром, «моніторинг спеціальними методами і способами вітчизняних та іноземних засобів масової інформації та мережі Інтернет з метою виявлення загроз національній безпеці України в інформаційній сфері», «протидія проведенню проти України спеціальних інформаційних операцій, спрямованих на підрив конституційного ладу, порушення суверенітету і територіальної цілісності України, загострення суспільно-політичної та соціально-економічної ситуацій».
З огляду на робочу практику ФСБ РФ, схожий інструментарій в руках СБУ нескладно перетворити на репресивне сито, через яке сіятимуть усіх, кого спочатку відловить автоматизовано-пошукова система моніторингу інтернет, а потім за потреби візьмуть в оборот «патріоти-доброхоти», скупчені у привладні зонтичні структури. Стимулюючу роль напевно відіграватиме й та обставина, що силовикам набагато комфортніше «боротися» з екстремізмом і тероризмом у віртуальному просторі, ніж у приземленій оперативній обстановці воюючої країни: сиди собі у «Однокласниках», «ВКонтакті» та на місцевих форумах й вишукуй «екстремістські» відеоролики або «підривні» пости.
Є ризик, що комплексні зусилля суб’єктів виконання Доктрини, передусім — Мінінформполітики, спецслужб, прокуратури, місцевих адміністрацій, урешті-решт забезпечать виконання загальної установки в масштабах цілої держави: зробити все, щоби відмінна від Банкової-Грушевського точка зору (ну от, щодо геноциду, а не процвітання народу України) жодним чином не проявлялася і публічно не транслювалася.
Критична загроза пов’язана й зі структурними особливостями інтернет-аудиторії: найбільша користувацька маса українських соцмереж припадає не на пенсіонерів і домогосподарок, а на молодь та представників креативного класу (наукові, творчі еліти, підприємницьке співтовариство, етно-релігійні групи); тут же групуються і комунікують між собою так звані «ЛОМи» (рос.) — лідери громадської думки. Опосередковано узявши за вузда означені прошарки, посіявши острах і недовіру всередині та між ними, влада позбавить соціум здатності до рефлексії на зовнішні подразники, до самоусвідомлення, паралізує колективну волю до опору брехні й нарузі.
Натомість, за наявності стійкого попиту на «компромат», швидко відродиться інститут «донощицтва» — Сталін про такий тільки б мріяв! — коли одним кліком можна зіпсувати чиюсь репутацію, пустити під укіс кар’єру, знекровити бізнес, розвалити громадську ініціативу…
Годі казати про традиційну кланово-олігархічну «монополію на правду» в Україні, коли дійде до партійно-політичної конкуренції, особливо передвиборчої: послуговуючись Доктриною та під виглядом запобігання розхитуванню громадянської злагоди, соціально-економічної стабільності, вдасться замазати рота будь-якому домашньому жириновському — будь він у кіпі, з косою чи з вилами. Якщо ж хто спробує піаритися з кулеметом чи гранатометом, у колі побратимів на фоні окопних пейзажів Донбасу — то й поготів, можна оформляти і пакувати як «зорганізовану групу»!
Висновок з наведених фактів і змодельованих припущень випливає такий: будь-яка доктрина отримує право на життя, якщо виступає органічною частиною стратегічного плану розвитку Держави і Нації. Усе решта, що під личиною законності обмежує і блокує рух вперед і вгору — то є хиба і підступи лукавого, тож треба добряче шукати, кому це вигідно, окрім нас з вами.
Громада має з першого ж дня організувати щільний відкритий моніторинг способів і механізмів застосування тих реальних і потенційних можливостей, які влада створила й надала собі у рамках положень Доктрини інформаційної безпеки України. Треба невідкладно скористатися тими наразі декларативними новелами у цьому документі, які вказують на безпосередню роль інститутів громадянського суспільства у забезпеченні реалізації Доктрини, а також у їх праві вносити обгрунтовані пропозиції щодо корегування її положень.
Насамкінець, користуючись нагодою, нагадаємо не-нашій владі, хто такий «доктринер»: так зветься людина, котра уперто, фанатично слідує лише їй одній близькій теорії, ідеї — як правило, застарілій, відірваній від реалій життя.
Так Путін марить побудовою «великої Росії» і чомусь схиблено вважає, що для цього він має не допустити постання Великої України. Насправді ж, для досягнення мети йому давним-давно потрібно зайнятися іншим: допомогти мільйонам своїх співгромадян вичавити із себе тисячолітніх рабів. Можливо, тоді вони не будуть хотіти вичавити з себе тисячолітню Росію.