Ми — єдині! Про зв’язок демократії та божественного

Навіть одна персональна воля, хай і найвпливовішої, найрозумнішої людини не зможе змінити хід цього — окрім випадків тоталітарної або диктаторської влади, метою якої буде знищення частини того живого шляхом геноцидів (в широкому сесні слова — згідно первинного значення того слова, що вкладав його автор юрист та адвокат Р. Лемкін, апелюючи до того ж, що Голодомор був також геноцидом — а не та обрізана версія, що врешті в остаточній редакції документу була прийнята ООН під тиском Радянького Союзу).

Королі — древності, так і сучасності, знали та знають про це. Ігноруючи часто запити своєї знаті/бояр/феодалів тим не менше, вони зважали на більш ширші інтереси — своєї країни, не знищуючи, та примножуючи її, навіть якщо за потребою треба було зробити утиск тих чи інших правлячих класів.

Зараз на наших теренах постав інший устрій (а монархії, зрештою, ніколи й не було) — демократія, і дуже часто, ми не віддаємо собі самі, як суспільство, оцінку, де вона (демократія) і в якій мірі враховує саме цю «країнну» динаміку.

Князівські (чи то пак конунгські або кагантські часи) канули в минуле настільки давно, що ми навіть не можемо реально згадати (в значенні історичної пам’яті) що таке мудрий князь, який тонко модерує процеси в своїй державі та поза її межами — ба більше того, впевненості, що ми мали лише мудрих князів, ми також не маємо. Подальші же періоди нашої історії постають для нас рядом більш-менш комфортних, та все-таки, не наших режимів. І от 1991 — народилася країна. Демократія обрана формою правління народу (не Джамахірія або інші «гібридні» квазі режими). Як наслідок — ми оголосили себе республікою.

Хочемо підкреслити цей зв’язок, для того, щоб надалі не губити думку в Арістотелівській діалектиці політичних устроїв, як монархія перетворюється на тиранію, аристократія в олігархію, а щось схоже на демократію — в охлократію. Звернімося до іншого його терміну — Політея, або й Політія, тобто певний обрис республіканського устрою. За нашою формулою — це лише наслідок проголошення, встановлення демократії, а не просто забаганка тої чи іншої частини інтелігенції. Це не уявний Платонополіс того ж Плотіна — черговий утопічний філософський проект, що зрештою не відбувся (до того ж згадаємо Державу Платона, Місто Сонця Кампанелли і власне автора терміну «Утопія» Томаса Мора) — причина проста і зрозуміла кожному українцю — не виділили землю ;) Це абсолютно реальна Україна, до якої і ми апелюємо як до доказу, для визначення реальності навіть нашого власного існування. Бо якщо ми не українці — то хто ми?

Проголошення в повивальних муках України, постання нового голосу серед народів світу — це важлива частина в усій цій формулі. Саме проголошення Незалежності дало можливість нам проголосити демократію, і саме остання, в свою чергу, дала змогу — оголосити нас Республікою, ще однією спробою встановити справжню людинолюбну і волелюбну Політею, з метою можливості розвитку чеснот кожної людини, яка є частиною такої спільноти. Зауважимо лише, що культура і зв’язок з землею грають хоч і іншу, та не менш важливу роль, аніж тільки соціальні зв’язки — те, що в абстрактному в доброму розумінні слова арістотелівському баченні не важило аж настільки. Та ми живемо не тільки в абстрактному та цифровому світі, а й реальному, дійсному, що нам продемонстрований цілою низкою абсолютно реальних психічних явищ (щодо дійсності останніх звісно можна посперечатись, та їх невідривна роль для наших особистостей звісно безсумнівна).

Демократія

Чому ж зараз так неспокійно на душі? Чому ж стільки емоцій — запал, злість, ентузіазм, відчай? Чи дійсно ми заслуговуємо на зміни — чи все-таки більше на прощення? Чи є наші емоції взагалі реальними? — останнє питання взагалі ключове для нашого часу, коли тисячі і мільйони людей почали сумніватися у собі.

Демократія є устрій, проміжний між нашим само-проголошенням, і само-ствердженням себе в формі Ресупбліки, чи то Політії. Демократія — без емоцій неможлива. У роботів нема демократії, тому що вона їм не потрібна. Також настільки ж наївні спроби її відшукати в тваринному суспільстві. Згідно автору цих рядків, людина є і твариною за ознакою матеріальної частини своєї природи, також і Творінням — і схоже звучання цих слів скоріше вказує на подібність, ба більше — єдність цього великого Божественного Задуму.

Проте, постає питання — чому в демократіях, зрештою, всі кандидати стають подібними, та відрізняються лише кольорами? Чому переможні стратегії — фактично, одні і ті ж, тоді як оригінальні, на тлі конкретного суспільства в конкретний час, явища та ідеї залишаються на маргінесі? На це питання є дві відповіді, дві потужні школи, що сперечаються одна з одною, скільки знає світ.

Одна, зокрема пост-арістотелівська, що відродилася наразі в вигляді теорії ігор, намаганні через вивчення поведінки тварин (етології) робити прогнози щодо людського суспільства, стверджує ключову роль двох факторів. Перший — це закон «великих чисел» та теорії ймовірності. Другий — конкурентні переваги (й боротьба за них) та ситуативні (не всеохопні) стратегії.

Таким чином, легко передбачити результат реального політичного курсу фактично будь-якої країни. Через вивчення її суспільства, недавніх подій та емоційних спалахів стає очевидно, що курс, до прикладу, нашої країни — це НАТО, Європа, ствердження культурно-цивілізаційної незалежності тощо. Це не залежить від кандидатів — якщо вони хочуть перемогти, то вони вимушені це стверджувати, та хоча б частково, втілювати. Якщо вони цього не роблять — такі політики тягнуть країну в безодню і до розколу, з подальшою смертю єдиного утворення.

З такої точки зору єдиним недоліком нашого народу може бути лише політична інтровертність — утримання від оцінок, зокрема і політичних, і тим більше — дій (наприклад, вибори). Якщо транслювати поняття грецького «ідіотес» на сучасний лад — то до 45% країни є такими ідотами, що не підуть на вибори — отже, позбавляють себе не шансу, а доказу того, що вони реально беруть участь в нашому політичному житті.

Інша школа стверджує протилежне — над кожним царем, князем і королем, є Цар, Той, хто все створив, кого ми прославляємо в віках. І жодна політична хитрість або непотріб не вдасться, якщо цього не дозволить Він. Таким чином результат подібності політиків та їх стратегій — це намагання вгадати та бути відповідними його замислу, насільки ми, середні — в більшості своїй (бейнонім, «ні те ні се», івр.) люди взагалі здатні. Божественний замисел розкритий не одноразово — це пріоритет та повага до людини, ствердження ідеї Спасіння, зміни що викликані еволюцією нашої природи (а не кабінетними задумами теоретиків), а головне — Надією, що в кожному залізному небі є шпаринка, через яку ллється світло.

Чи то ми приймаємо логічну школу, чи то — зрештою — теістичну, стає очевидним одне — ми єдині в своєму поклику до змін, який би кандидат для нас би їх не уособлював. Нас відрізняє багато що, бо ми — люди, але нас поєднує спільне відчуття країни, що різниться серед нас лише в нюансах та особистій залежності від тої чи іншої ситуації (яку ми собі лише уявляємо — отже, ствердити реальність сценаріїв, що малює нам наш розум — ми не можемо). Ці вибори — вже стали не просто реалістичними, а самими реалістичними та прагматичними (в доброму розумінні цього слова) за всю нашу недовгу незалежницьку історію. Ми спираємося не на те, що уявляємо, а на те, що відчуваємо і бачимо.

Демократія в нашій країні має шанс остаточно перемогти, і перетворити нас на одну з небагатьох (до півсотні країн світу, за думкою автора), де демократія поєднується з нацією, а народовладдя стане з химери реальним нашим культурним кодом чи не навічно. Нація, що має свою, автентичну демократію — і не тому, що люди голосують, а тому, що люди бачать. В чому ж тоді полягає Божественний Замисел?

Республіка

Чи є республіка Божественною? Чи наш світ (його конструкція) народилися в Афінах, Римі чи Єрусалимі? Чи кожен народ творить власну долю, а кожна людина — до того ж ще свою, а подібність тих чи інших устроїв — лише химера, що робить наш розум за звичкою?

Якби Данте жив би в наш час, я точно знаю, за якого кандидата він би віддав би свій голос J Проте, в відповідь на його Божественну Комедію (мається на увазі саме величезне мереживо різних образів та героїв, місць-топосів та логіку самого теістичного бурлеску, що він нам демонструє), варто було б написати не «Трагедію», а все-таки Божественну Республіку — те, що на мою думку, Данте так до кінця і не осягнув, а Макіавелі не зміг через пару сторіч повірити, навіть осягнувши («Роздуми про першу декаду Тіта Лівія»).

Пошук Арістотелівською «Комедії» (легендарний «загублений» трактат Арістотеля, начебто знищений західноєвропейськими ченцями в Середньовіччі — вірогідніше за все, його не існувало) настільки ж безпорадна справа як уявити Трагедію Данте, бо в останнього вона є — це «Нове життя», «Vita Nove» — ряд проникливих історій відчуттів, об’єднаних спільною справою — Любов’ю.

Будь-яке намагання до наших, суто людських справ, до єднати епітет Божественне, заперечує саму його суть — «відділеність», «окремішність від Буття» («кадош» — івр., відділений). Тобто, якщо Республіка є спільною (рес — публіка, спільна справа — в значенні конкретної справи, якщо дозволите, Угоди), то вона не може бути Божественної тільки тому, що ми самі так вирішили. Це наша угода між собою (не з Богом). Демократія — шлях до того, те ж голосування. Головне є не те, за кого ми проголосували, — та те що ми домовились визнати переможця — переможцем, за певними конкретними правилами, які можна чітко виміряти і зафіксувати (напр. — кількість голосів).

Угода з Богом — відома, це його Слово до всіх людей, отже кожен цю угоду приймає самостійно. Таким же чином, як ми всі визнаємо нашу належність до одного роду — люди, проте людиною кожен може бути лише самостійно, через власний шлях пізнання чеснот.

Республіка, на мою точку зору — це дозволена серйозна гра людей, не менш серйозна, аніж родина або батьківський обов’язок, праця або самовираження. Республіка не має до цього нічого спільного — бо вона і є спільне. Це — форма (або за висловлення Арістотеля — душою кожної речі є її форма), душа нашої країни. Не одноразове ствердження себе, що може статись в нашій країні чи не навіки, як демократія, а постійне творче самоствердження всього суспільства. Отже, в незалежності від того, який з кандидатів переможе, не ігноруючи цього самоствердження, в країні осяйно запалає Республіка, що своїм золотим цвітом вже привернула до нас увагу й інших народів — не тому, що те, що в нас відбувається унікально, а саме тому, що кожен народ прагне самоствердження — а ми їх надихнемо власним прикладом.

Отже, мої роздуми щодо цього предмету також добігли кінця. Не важливо, який кандидат переможе — вони вимушені бути схожими за тими чи іншими причинами. Україна вже проголошена 1991 року — і ми досі ще живемо в цьому «подовженому» або «досі-тривалому» факті. Важливо, щоб шлях самоствердження Республіки і далі давав нашому народу, а головне — нам особисто — наснагу здійснювати творчість в дозволених Небесами формах. А до цих форм, безперечно, відноситься і Республіка/Політея.

P. S. Чи є Республіка дозволеною форм (ул)ою з точки зори Божественного?

На це можна навести три докази.

Доказ перший — на небесах, як відомо, демократії нема (напр., «про Небесну Ієрархію» псевдо-Діонісія Ареопагіта) — це усталена теологічна думка. Зважаючи, на корінну («архе») відмінність нашого світу від Небес, повинна бути й різниця в устрої. На ієрархію небес, наша людська земля відповідає «поліархією» або «гетерахією» — тими чи іншими способами математично описати мережевий спосіб функціонування суспільства.

<було б дивно, якби Бог не передбачав цілий ряд устроїв, відмінних від Царства Небесного та Небес для нашого світу>.

Доказ другий — історія обраного народу. Важливе в розумінні коренів саме християн. Євреї не мали собі Царя — але просили його. Отже Цар не обирається людьми — його «надсилає» Бог. Цар до того ж є людина (або й «і людина також» — в базовому християнському розумінні). Проте. В часи, коли Царя нема, є тільки два варіанти для обраного народу — ставати під управління більших політичних угруповань (Римська Імперія, наприклад), або й утворювати власний устрій «знизу». В останньому випадку ми бачимо, як християнство заклало підвалини демократії, і більшість нинішніх аутентично-демократичних народів саме християнські (а не прихильників, наприклад, філософії Платона-Арістотеля, або й хоча б поезії Гомера).

<відсутність Месії-Царя в реальній політичній площині тут-і-зараз — це знак нам на власне удосконалення; в політичних питаннях або ми підкорюємося «не нашим» урядам, або й утворюємо тимчасовий свій за власними правилами — звідси наприклад постає дві цікаві лемми (наслідки): 1. Всі Республіки тимчасові до Спасіння 2. Спасіння самою своєю силою перекреслить всі наші устрої — отже, ми можемо їх будувати спокійно>.

Доказ третій — історія Спасіння та Звільнення (актуальне зважаючи на Песах, католицьку та православну Пасхи, та загалом для всіх авраамістичних вірувань). Спасіння та Звільнення обіцяно всім — не тільки євреям чи не євреям, мусульманам та не мусульманам, християнам, та тим, хто не належить до Еклезії, Церкви. Постає логічне питання — що відбувається ДО Спасіння? Яким чином віруючи узгоджують між собою всі свої інтереси, в тому числі, усвідомлюючи хиби власної поведінки? Відповідь може бути лише однозначна — культивуючи чесности, вони вимушено будуть вступати між собою в ціле мереживо зв’язків, для опису якого найбільш коректно взяти саме Арістотелівське описання Політеї.

Або й інакше — Японське суспільство, яке виробило власне (хоч і на базі імпортованих з Китаю системи цінностей) описання чеснот, також вимушено стало спільнотою, що відповідає острівній Політії. Проте, не маючи історії Спасіння, ця Політея так і залишилась закритою для чужаків, «ґайдзінів», на відміну від авраамістичних спільнот. Отже, хоча Республіку можуть придумати грецькі філософи, втілити римляни, а довести до досконалості японці, проте це зовсім не гарантує її відкритість до інших. Для віруючого — Республіка це лише інструмент проголошення власних цінностей, в силі культивування яких, він покладається і на Бога (а не виключно на самого себе).

<Цей аргумент найлегше передати двома словами: «по вірі вашій і буде вам». Звернімо увагу на використання множинного числа — це пов’язано в тому числі з тим, що і в ісламі, і в християнстві, і в єврейській традиції — спільнота є не тільки інструментом, але й ціллю, метою самого Божественного Задуму; отже, було б дивно, підсумовуючи всі аргументи, якби цей Задум не містив би не один, а зразу декілька варіантів справедливих устроїв; якщо ж прибрати фігуру Царя, «Юпітера демократії» або й «просвічченого володаря» Імануіла Канта, ми вимушено переходимо до устрою як образу єднання, де сам цей образ, а не конкретна фігура, є базою для такого поєднання; в нашому випадку таким образом є сама Україна, ентелехією, прагненням якої, як Республіки, для віруючої людини, є також прославлення Царя — «вуста мої славословлять Г-да мого», отже, як і образи що виникають в нашій голові, мають, за ідеєю, ту ж саму Мету>.

<Гегелівський доказ «все дійсне — розумне, все розумне — дійсне» ми відкидаємо, як тавтологічний; якби ми жили б світі лише роботів, то тоді б ми погоджувались його використовувати, а Гегель був би програмним кодом цього світу>.