Сергій Дацюк: ми повинні запропонувати нашим західним партнерам щось нове

Мало хто знає, що повна назва документу, підписаного 5 грудня 1994 року звучить так: «Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї». На всяк випадок, нагадаємо, його завізували України, США, Велика Британія та Росія. Далеко не всі українці в курсі, що у документі жодних конкретних обіцянок від наших партнерів, на випадок агресії по відношенню до України не передбачено. Більш-менш чітким є тільки 4-й пункт. Відповідно до нього, наші партнери зобов’язуються домогтися негайних дій з боку Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй з метою надання Україні допомоги. Все. На цьому конкретні обіцянки скінчилися. Утім, більшість українців і досі вірять, що завізований у грудні 1994 року документ був гарантом нашої безпеки. Що робити Україні, яка протистоїть скаженому російському ведмедеві? Із цим питанням i-ua.tv звернувся до філософа Сергія Дацюка.

— На Вашу думку, чи повинні наші партнери за бездіяльність сплатити Україні компенсацію?

— Будапештський меморандум — це документ, який не вартий навіть паперу, на якому він написаний. Про це говорили досвідчені політики. Однак Будапештський меморандум — гарна нагода зібрати його підписантів і їм щось запропонувати. Але Україна і досі не придумала, що саме, і це — її проблема. Як мінімум, існує три інновації, які ми спроможні запропонувати наших партнерам. Утім, всі вони розраховані не на публічне обговорення, а на дипломатію.

Політики, які пропонували Будапештський формат, мали ці інновації. Умовно кажучи, вони — один з можливих механізмів на тему як жити далі. Але вони не єдині. Існує іще два-три настільки ж дієвих механізмів. Однак всі вони пов’язані з інноваційними підходами. Тобто, ми маємо нашим партнерам запропонувати щось несподіване та нове. Тільки в цьому випадку можемо сподіватися на успіх. Бо те, що є не працює.

— Гаразд, ми маємо запропонувати інновації. Але в обмін на що?

— Запропонувати для того, щоб з нами вели переговори в присутності Росії. Ми вже зафіксували, що мінський процес не працює. Гаразд, але що далі? Які договори будемо складати потім? Вони не виконуються, бо сторони не отримують те, що їм потрібно. Відповідно, виникає питання, чи варто вести перемовини?

Процес зайшов у стадію очікування на суттєву зміну ситуації: або погіршення в Україні, або кризи в Росії. Якщо ситуація погіршиться в Росії, можна буде змінювати позицію і передомовлятися на нових умовах. Наразі зафіксована рівновага, яка не призводить до перемоги жодної із сторін. Росіяни не можуть подолати нас, а ми не можемо перемогти їх. Ми лише пострілюємо один в одного у відповідь. Ми знаходитимемося у такій ситуації, допоки рівновага не зміститься у чийсь бік. Це може відбутися або за допомогою військової сили, або завдяки інноваціям. Росія, наскільки я бачу, свої інновації вичерпала. Однак вона прихопила собі Азовське море і тепер ми втратили над ним контроль. Про це ми активно не говоримо, але на жаль, маємо ось таку ситуацію.

— І все ж таки гаранти нашої безпеки не завдали удару по Росії.

— Але для чого вони мали це робити? Про це в меморандумі, а ні слова. Там написано, що у випадку порушення територіальної цілісності України, сторони зберуться для консультацій. Це, власне єдине, що гарантує Будапештський меморандум.

— Але це ні про що.

— Я ж Вам і кажу, що меморандум не вартий уваги.

— А якщо США і Велика Британія допомагатимуть нам не зброєю, а, скажімо, новими технологіями?

— Ні. Це не правильна постановка питання. У будь-якій ситуації, яка торкається нас, починати потрібно із себе. Тобто: Що ми хочемо зробити? Ні Сполучені Штати Америки, ні Велика Британія не дадуть нам ніякої зброї, поки ми не воюємо. Якщо Україна вирішила воювати, потрібно розпочинати війну і вести бойові дії серйозно. Щоб усі навкруги повірили, що ми воюємо і тоді буде зброя. А зараз навіщо? Щоб її розікрали? Щоб її розпродали через «Укроборонпром». До речі, його розформування і перейменування ні на що не вплине. Ще раз кажу: нам дадуть зброю тільки тоді, коли будемо воювати, а так навіщо?

— Якщо у Будапештському меморандумі немає пункту про військову допомогу України, то чому США та Велику Британію називають гарантами нашої безпеки? Що це таке? Маніпуляція і замилювання очей?

— Звичайно. Безпека — це трошки з іншого лексикону. Це означає, що Україну можуть запросити у якісь органи, але натомість, попросити виконати певні вимоги. Ось це і є гарантією безпеки. Вона не передбачає обов’язковий вступ у війну. Кому потрібно за нас воювати, якщо ми самі цього не робимо?

— Гаразд. Що тоді потрібно робити Україні та нашим партнерам, якщо Будапештський меморандум виявився звичайнісіньким лакмусовим папірцем?

— Ключове слово — робити. При чому, будь що. Бо бездіяльність не працює. Вона навпаки тільки погіршує ситуацію. Останні три, чи чотири роки ми не робили нічого. За перший рік війни ми виконали основну роботу. Решту часу займалися окозамилюванням, що, власне, і спричинило втрату суверенітету над Азовським морем. Наші олігархи наживалися на війні, а влада розкрадала гроші на військових поставках. Кажуть, що ми відновили армію. Але відновили для чого? Що ми з нею будемо робити?

Наші зусилля у міжнародних структурах не дають нам великих переваг. Так, позитивні результати є, але не можна сказати, що їх достатньо. Завдяки нашим незначним дипломатичним перемогам війну не виграти. Це, хіба, що допоможе зменшити втрати. А ось для того, щоб відновити суверенітет над втраченими територіями, потрібно діяти, діяти і ще раз діяти.