Про чоловічі розмови

Вміння і силу вести їх мають не лише чоловіки. Як діти, вони дозрівають також у жіноцьких душах і тілах. Коли наспів час, вони вже не в змозі не вийти на світ Людський і Божий.

Від початку ХХІ сторіччя і до сьогодні справжніх таких розмов в Україні відбулося лише дві. Обидві — як перегук з нацією, з усім народом.

Першою у 2010 році сказала усе-про-все відома патріотка, письменниця Ліна Костенко у романі «Записки українського самашедшого», крізь призму якого передрекла прийдешні події Революції Гідності, українсько-російської війни та насування олігархічної реакції:

«Сьогодні на Майдан прийшли наші лідери. Привітали всіх з перемогою… Мені треба, щоб вони, ставши владою, не зрадили цей Майдан. Бо це не їхня перемога, це наша. Може вони припишуть її собі. Може, захочуть забути. Може, чиїсь волохаті руки захочуть видерти цю сторінку… Сторінку можна видерти. Історію — ні».

«Часом мені здається, що існує якийсь мозковий центр, що працює на самоліквідацію цієї держави, навіть не так руками її ворогів, як зусиллями власних тут ідіотів».

«Мужчини імперських націй мислять категорією сили. Мужчини поневолених, але гордих націй мислять категоріями свободи».

Вдруге правду у кислотно-концентрованому вигляді вихлюпнула у обличчя нашій офіційній реальності легендарна льотчиця Надія Савченко, 25 травня 2016 року після майже дворічного російського ув’язнення ступивши на землю Батьківщини: «Я хочу попросити вибачення у всіх матерів, чиї діти сидять у неволі, а я — на волі. Всі герої України не повинні помирати — дуже вигідно, коли герої мертві!.. Але ми будемо жити! Герої будуть у Верховній Раді України! Дякую усім людям за те, що ви боролися за мене й за кожного, хто буде на свободі. Якби люди не говорили, то політики мовчали би вічно…».

Те саме — безпосередньо у стінах Адміністрації Президента, упритул до П. Порошенка, який — співпало ж у даті! — відзначає другу річницю своїх переможних «однотурових» виборів.

Чи не завеликий для чинного Гаранта оцей гучний PR-подарунок і в якій шафці він його ховатиме, коли патріоти на кшталт Надії невдовзі покличуть на чоловічу розмову?

Адже якщо Ліна Костенко — це совість та інтелект сучасного україноцентризму, то Надія Савченко має усі шанси стати його бойовим прапором.

Перший же депутатський виступ Надії Савченко у Верховній Раді може спричинити неабиякий «струс парламентського мозку», додати драйву внутрішній українській політиці, яка безнадійно застрягла в умовностях «Мінського процесу», хитрощах «АТО» і будується, здебільшого, на підкилимно-ситуативних змовах усіх з усіма.

Не надто вирізняється в цьому сенсі й нині опозиційна «біло-сердечна» фракція ВРУ, що має величезний досвід перебування у владі при всіх попередніх режимах і давно готується побудувати свій, використовуючи у тому числі такі політтехнологічні козирі, яким на наших очах стає Надія.

Безперечно, удома цій героїчній жінці уготовані більш витончені випробовування, аніж вертухайські стусани в путінській Росії: розпочнуть вихваляти її «державницьку позицію», будуть втягувати у «фракції» проти «коаліції», фотографувати на фоні різних прапорів «для бігбордів», спробують переключити її жагу до справедливості на безліч питань «соціальної невлаштованості ветеранів АТО», спокушатимуть кар’єрою, грошима…

Втім, за певних обставин, в силу особливостей характеру, вистражданих патріотичних переконань і новонабутого життєвого досвіду, Надія Савченко цілком здатна відмовитися від «жіночих посиденьок» у парламентській залі і перейти на позиції практичної Української справи, яку об’єктивно роблять сьогодні десятки націонал-патріотичних організацій, добровольчих і волонтерських спільнот. Синергетика зусиль та цінностей здатна започаткувати реальні зміни політичного ландшафту в державі, з відповідним проривом у військово-політичній, соціально-економічній, духовній сферах.

Насамперед, до таких пасіонарних об’єднань слід віднести суспільно-політичний рух «ДІЯ» («Державна ініціатива Яроша»), відомий провідник якої наразі активізував організаційні зусилля у регіонах України (лише у травні — візити до Тернополя, Полтави, Чернігова, Сум, Харкова тощо, улітку заплановані конференції у Дніпрі, Львові), особисто веде різнопланові перемовини з однодумцями і потенційними партнерами про створення широкого руху державницьких сил для збереження незалежності України і втілення ідеалів Майдану. Не виключене виникнення на об’єднавчій платформі, програма і конфігурація якої напрацьовуються, нового партійного проекту.

При цьому, попередньо, установчий з’їзд «народного руху визволення України» (дефініція Д. Яроша на виступі в Сумах) планувався на травень ц.р., однак перенесений на вересень ц.р., що побічно вказує на амбітність завдання і масштабність підготовчого етапу. Зокрема, на сьогодні «у процесі» вже задіяні лідерські ланки ДУК «Правий Сектор», Спілки офіцерів України, рухів «Вільні люди» та «За суверенний розвиток України», цивільного корпусу «Азов» та ін., окремі знані експерти-правники (як-от В. Шишкін, 1-й Генеральний прокурор, екс-суддя Конституційного Суду України).

Спираючись на інформацію, що надходить від активістів з різних регіонів України, можна виділити ряд принципових відмінностей означеного руху від національно-демократичних симулякрів, бездіяльних по своїй природі та впроваджених у різні періоди під олігархічним патронатом:

визнання потреби написання і прийняття нової «Української Конституції для Української Нації»;

обстоювання ідеї створення Української добровольчої армії, з висуненням у командири різного рівня талановитих кадрів, перевірених в боях з російськими окупантами на Сході України, розробка і практична підготовка сценарію по типу «Хорватського» на території «ОРДЛО»;

формування у парламенті депутатської лобістської групи (наразі — до 18 нардепів, робоча назва «Наступ», лідери Д. Ярош, А. Левус), розробка і внесення нею на розгляд ВРУ пакету законів, що компенсували б алогізми ведення «антитерористичної операції», як-от, щодо ураження у правах обирати та бути обраними, позбавлення громадянства та депортації з України осіб-колабораціоністів, щодо конфіскації власності і націоналізації активів юридичних і фізичних осіб, причетних до підтримки російської агресії проти України тощо;

визнання політичної безперспективності та зрадницької суті «Мінських протоколів», натомість — необхідності зміцнювати обороноздатність держави, прийнятність повстансько-революційного способу захисту територіальної цілісності і суверенності України.

Заслуговують на позитивний відгук й наміри, декларовані очільником руху «ДІЯ», щодо завчасного кадрового добору до паралельних (резервних) структур влади у регіонах на випадок загострення військово-політичної обстановки, функціональної неспроможності діючого чиновницького апарату (мати своїх «голів» ОДА-РДА, «начальників» поліції та СБУ, штабів цивільної оборони, «директорів» стратегічних підприємств, інфраструктурних об’єктів та ін.).

Попри це, викликає сумніви здатність ключових фігур національно-патріотичного фронту до сталої спільної стратегії у форматі взаємного непоборювання. Так, лідер суспільно-політичного руху «ДІЯ» публічно артикулює, інколи навіть сам того не бажаючи, складнощі діалогу з головою ВО «Свобода» О. Тягнибоком, а також рухання виключно «паралельними» курсами із А. Білецьким (ЦК «Азов»). Ним же не спростовуються варіанти, коли «вбивання клину» у спільну справу робитиметься шляхом автономізації деяких із «добробатів», що по-суті є приватними арміями олігархів або узяті під щільний контроль силовиків з Нацгвардії та Служби безпеки.

Лунають людські застереження й стосовно фігури самого Д. Яроша, начебто, занадто зближеного з правлячою верхівкою, щоби зберегти особисту незалежність, та не позбавленого «вождізму». Як аргументи для сумнівів, наводяться обов’язкові відвідини ним у ході візитів до регіонів голів ОДА, начальників місцевих управлінь поліції та СБУ, «тьорки» з провідними провладними бізнесменами, безпроблемне отримання для громадських зустрічей кращих актових зал тощо. Наводяться його висловлювання про «повне порозуміння» і «регулярне спілкування» з головою СБУ (майбутнім главою Адміністрації Президента України?) В. Грицаком, участь у закритих засіданнях РНБО, небажання брати участь у гіпотетичній достроковій президентській кампанії, проте — готовність стати (бути призначеним?) «начальником генштабу ЗСУ».

Зрештою, нинішній владі дійсно було б вигідно, якби під «однією булавою» вдалося зібрати усіх найбільш дієздатних суб’єктів громадянсько-патріотичного руху в Україні, відсортирувати «справжніх державників» від «непередбачуваних екстремістів», потиху локалізувати останніх.

Конспірологія? Але так і робиться реальна державна політика. Дивлячись, щоправда, у якій державі.

Тобто, складні чоловічі розмови у означеному середовищі тривають. Час спливає, але він поки є.

Можливо, випереджаюча турбулентність суспільного буття, спалахи справедливого народного обурення здирництвом олігархічно-кримінальних кланів, загострення ситуації на фронтах із північним сусідом, чергові резонансні викриття корупційних оборудок вищих державних посадовців стануть тими останніми краплями, що переповнять чашу терпіння і дозволять різним особистостям сказати своє спільне «Ні!» нарузі над Батьківщиною.

А може, тією останньою краплиною стануть мудрі слова Л. Костенко, що незримо бере участь у діалогах патріотів: «Протестувати проти своєї держави?! А вона ж не своя. Ми ж її передоручили будувати чужим. От вони й будують чужу, не нашу, антиукраїнську Україну. А куди ж ви дивилися?».