Сергій Дацюк: Власність на медіа має стати публічною

Депутати розробили закон про медіа. Його уже схвалили на комітеті Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики. Однак громадськість застерігає. На думку чималої кількості активістів і самих журналістів, документ суперечить принципам свободи слова. Чи насправді є такими страшними медіаініціативи монобільшості, i-ua.tv запитав у філософа Сергія Дацюка.

— Що не так із документом?

— Вибір цих законів є помилковим. Не це потрібно регулювати, точно не це. Ситуація виглядає проблемною з іншого боку.

— Що Ви маєте на увазі?

— Зараз намагаються законом внормувати роботу журналістів, хоча базова проблема українських медіа — зовсім інша. У них не все гаразд із власністю. Ними володіють олігархи, які диктують дискурс та порядок денний. І журналіст є заручником цього диктату. У першу чергу, тому, що вимоги до нього не є публічними.

Гурбо кажучи, політика кожного видання не є прописаною та оприлюдненою. У цьому сенсі, вимоги від власників до журналістів та ведучих програм є прихованими. Якщо ми будемо карати журналістів за їх виконання, це буде повною дурницею.

Чому хочуть ухвалити настільки безглуздий документ? Люди, які писали закон не проаналізували проблемне поле. Або зробили вигляд, що проаналізували. Утім, результат виявився кричуще некомпетентним. У цьому сенсі, закон не про те, про що він має бути.

— А про що він має бути?

— Про-перше, власність на медіа має стати публічною. По-друге, за цієї умови, ми повинні прийняти рішення: чи слід у наші медіа запускати іноземних інвесторів. Якщо відповідь «так» — наскільки щільно. Також, ми маємо вирішити, хто може заходити у наші медіа. Умовно кажучи, може йтися про проамериканські та проросійські ЗМІ. Якщо ми вирішуємо їх запустити, маємо визначити, за яких умов вони можуть відробляти американський та російський порядок денний. Ми повинні внормувати ці питання на рівні квот.

По-третє, редакційна політика видання має стати публічною. По-четверте, з журналістом повинні укладати контракти з чітко прописаними їхніми обов’язками. Їх потрібно звільняти не за законом, а за виконання, чи не виконання вимог цього контракту. Так відбувається у всьому цивілізованому світі. Держава не повинна втручатися у контрактні відносини. Розумієте різницю?

Якщо ви хочете регулювати ринок, не треба цього робити на рівні журналістів. Візьміться за власників і редакційну політику, яка має відповідати нормам законів. Але ми зайшли не з того боку. І це — принципова помилка. Але питання в тому, чи є вона цілеспрямованою? Вона — просто дурниця, чи сам закон — це відпрацювання олігархічного замовлення?

— Правильне питання. Одним з авторів закону про медіа є Олександр Ткаченко. До депутатства він був ведучим та генеральним директором 1+1.

— Тобто менеджером олігархічного ЗМІ?

— Виходить, що так.

— Є така справа. Він, як людина з середини системи міг би поставити питання проблемним чином: «А чи потрібна нам така система взагалі?». Чи не за краще її зруйнувати? Можливо нехай ЗМІ, як це відбувається по всьому цивілізованому світі, заробляють гроші на аудиторії? Може, нехай вони знаходять фінансування у читачів, слухачів, глядачів? Можливо, годі вже олігархам годувати ЗМІ?

На жаль, наш медіаринок мінімально залежить від аудиторії. До читача, глядача, слухача звертаються тільки тоді, коли йдеться про рейтинги. У результаті, ЗМІ диктує старий дискурс далеко не один рік, і на нього очікує глядач. І тепер змінити олігархічний дискурс не в змозі ніхто. Він набув тотального характеру.

Закон на мою думку, з цим питанням не розбереться. Воно значно складніше і лежить в іншій площині. Можливо тут потрібен не закон, а культурна політика? А це вже — задача більш високого класу.

— А як її змінити, щоб породити новий дискурс?

— А ось це вже діяльність президента, громадський груп та поза парламентських політичних партій. Це — важка задача іншого типу. Але для її вирішення ми нічого не робимо. Натомість, намагаємося тупо притягнути до відповідальності журналіста, якому і так буде не весело. Він знаходитиметься між двома вогнями. З одного боку — закон, а з іншого олігарх, який дав йому роботу. Журналіст змушений крутитися і постійно попадати під роздачу з обох сторін. То втрачати роботу, то зазнавати судових переслідувань. Це — дуже негарна ситуація, яка нас тільки заведе у глухий кут.