Сергій Бойко: «Я брав гітару і їздив з волонтерами на Схід»

Виступав на майданчиках в містах Донбасу, давав концерти для поранених хлопців. Так у мене набрався репертуар.

Сергій Бойко: «Я брав гітару і їздив з волонтерами на Схід»

Поїздки на передову і душевні розмови з бійцями. Саме на їх основі він пише пісні. А ще — натхнення. Не забуватимемо про його величність натхнення. Без нього і щира музика, і влучні тексти знаходяться поза межами можливого. Усе це — штрихи із життя Сергія Бойка. За фахом — медика, за покликанням душі і серця — римоскаладача та музики. Сергій Бойко — учасник чотирьох фестивалів «Пісні народжені в АТО». Варто йому сказати про музику бодай слово — і його очі сяють невловимими вогниками. Про те, як Сергій Бойко пише пісні, про його музичне становлення та життєвий шлях, ви можете почитати у цьому інтерв’ю, на i-ua.tv.

— Розкажіть про Ваше життя до війни?

— О, ким я тільки не був і чим тільки не займався. Сам я родом із Сєверодонецька. Батько з Житомирщини, а мама з Ростова-на-Дону. Себе я ідентифікую українцем, бо мої росіянські родичі мають козацьке коріння.

— Де Ви навчалися і хто Ви за фахом?

— Я — лікар-гігієніст, епідеміолог, але з моїм вступом вийшла непроста історія. Вона почалася з неправильної медичної довідки форми № 286, яку вимагали у вишах. Медсестра зробила мені зір аж на цілу кому гірший, ніж я маю насправді. Намагався здати документи до Київського інженерно-будівельного, політехнічного інститутів, народного господарства, університету, але їх у мене ніде не брали. Казали, що за довідкою я — сліпий.

— І сміх і гріх…

— Потім у мене виникла яскрава ідея йти у лікарі. Але у Київському медичному інституті мені не вірили. На членів комісії не діяли ні мої пояснення, ні їх власні спостереження. Та відпускати ні з чим вони мене не хотіли і відправили до доцента з кафедри офтальмології. Я пройшов медичне обстеження у Жовтневій лікарні Києва, де він працював.

Але цей візит мою проблему не вирішив. Мені відмовилися давати правильну довідку і порадили прийти за тиждень. Зрештою, доцент таки сказав: «Давай я напишу, що ти не сліпий, але твій справжній діагноз я напишу після атропініації «. З цим я і подався до голови приймальної комісії. Він наді мною змилувався і порадив: «Я бачу, що ти не сліпий. Утім, на лікувальний факультет не йди. Я раджу тобі подавати документи на санітарно-гігієнічний». Чесно кажучи, я тоді не знав специфіку своєї майбутньої професії. Тим не менш, я майже поступив. Навіть встигли привітати з абітурієнтством. Але несподівано до конкурсу приєднали групу іноземців, а тих, хто отримав п’ятірки за вільний твір, зняли зі вступу. Серед них був і я.

Психанув і вирішив йти до армії. Але моїм вибором явно не погоджувався лікар з військкомату: «Я тебе знаю ще зі школи і дуже здивований, що ти не пройшов конкурс». Я розповів йому історію з неправильною довідкою. Тоді він голосно, так щоб всі чули говорить: «Ось цього хлопця ми не відправляємо. Хай іде і поступає». І ні в ніяку армію я не пішов. Зрештою, я поступив у медичний інститут в Дніпрі. Так почалася моя дніпровська історія.

— Якою вона була?

— Наш медичний інститут був досить музичним. Ми заснували вокально-інструментальний ансамбль «Времена года» вже на першому курсі, а з третього курсу стали основною групою вишу. І майже героями. Представляли його на всіх студентських конкурсах на теренах міста. «Времена года» був досить роковим гуртом, серед своїх ми так і називалися «Пори Року» (таку назву нам не затвердив партком!). Але було і добре: нам першим за радянські часи дозволяли у палаці студентів заспівати пісню «Beatles» на офіційному заході — засіданні Інтерклубу. Та в гуртожитках, на танцмайданчиках ми на всю виконували пісні з «Deep Purple» та інших поп- і рокгруп. От «Queen» тільки слухали і німіли — настільки вони у сімдесяті були попереду.

— І так у вашому житті з’явилася гітара?

— Гітара з’явилася ще в школі. У 1967 році мене направили на четвертий всеукраїнський піонерський зліт, присвячений 50-річчю Жовтневої революції. До маршу по Хрещатику нас місяць готували в Карпатах. Там я вперше взяв її до рук.

— Ви, мабуть, закінчили музичну школу?

— З класу баяну. Ледь закінчив, бо з’явилися інші приорітети, а ще не любив сольфеджіо. Зараз, через 50 років чесно каюсь, навіть, співаю пісню про це. Так і називається: «Сольфеджіо». У Луцьку на фестивалі «Оберіг», до речі, з нею зайняв призове місце.

— Інколи відбувається переоцінка цінностей.

— І, взагалі, навчався у музичний школі як попало, бо трохи страждав на розгільдяйство. Утім, в чомусь я виявився дуже зібраним: був головою ради піонерської дружини імені Павліка Морозова та комсоргом школи. Коли у 9-му класі перейшов до іншої школи, займався бальними танцями і ходив у народний театр. Я заглибився у творчість, і моє навчання пішло на спад. Через заняття спортом трохи втратив зір. 9-й і 10-й класи для мене виявилися дуже бурхливими. Коли мої великі сподівання не справдилися (я досить об’єктивно, тепер це очевидно, оцінював свої здібності), я вирішив піти у будівельники. Мені ще з самого дитинства подобалося щось будувати. Потім була історія зі вступом, яку я вам розповів.

— Коли Ви написали свою першу авторську пісню?

— У 1971 році. Вона розповідає про мить розставання з друзями і майбутнє, називається «Щирий час». Пісня присвячена Катерині Василівні — нашій вчительці з української мови та класній керівниці. Як вибачення за негарний свій вчинок. Було так. Її урок був останнім за розкладом. На ньому я вирішив вчинити невеличку авантюру. Підбив втекти з нього не тільки свій клас, але й по половині двох паралельних. Ми пішли гуляти у сквер і їсти пиріжки на щоденниках. Так ми поставили жирну крапку на школі. Після інциденту, моїх батьків викликали до директора. Історія для мене закінчилася написанням віршу. Українською мовою. Я його зачитав на випускному вечорі. Потім я поклав свій вірш на музику, і він став піснею.

— Як склалося ваше життя після інституту?

— Вийшло так, що моя культмасова робота керівника гурту довела мене до інститутської еліти. Деканат запропонував мені взяти участь в експерименті обласної санепідслужби. Стажування на посаду головного лікаря в одній з кращих установ міста з метою підготовки і випуску організатором служби — головним лікарем СЕС. Звісно, я погодивсяі був ризначеним з третього місяця роботи, головним лікарем санітарно-гігієнічної станції в Томаківському районі Дніпропетровщини. На той час мені було лише 24 роки.

А ось музика для мене на якийсь час скінчилася. На шостому курсі ми вже майже не грали, бо були достатньо зайнятими. Працюючи головним лікарем, я мав гітару, але бринькав тільки для себе. У Томаківському районі я пропрацював 9 років, поки з санітарно-епідеміологічної служби доля мене не занесла у заступники голови райвиконкому. На посаді головного лікаря я мало що міг зробити, бо проблеми крилися поза межами можливостей профілактичної медицини. А безпосередньо у «народному господарстві» країни Рад можливостей впливу на якість життя та здоров’я було значно більше. Так мені здавалося. Я був заступником по всім питанням, окрім сільського господарства. Коли настали «горбачовські часи» перебудови, в нас з партією (бо був ще й райком) стали розходитися світогляди, лише один маленький штрих — я сприймав дозволам на будівництво церков. Загалом, я втрачав інтерес до роботи в райвиконкомі під тиском партійного керівництва в умовах розпаду системи і вирішив щось міняти у житті — прийняти участь у черговому конкурсі.

Міністерство охорони здоров’я СРСР набирало спеціальних довірених лікарів радянського дитячого фонду імені Леніна. Потрібно було 40 спеціалістів на волонтерську роботу з подолання дитячої смертності у республіках Середньої Азії. У конкурсі взяли участь близько 700 чоловік. Так я потрапив до Узбекистану, до міста Джизак. Два роки я пропрацював головним спеціалістом міністерства охорони здоров’я СРСР і спеціальним довіреним лікарем фонду імені Леніна по Джизакській області Узбекистану.

Я жив у Джизаку, колись це місце звалось голодний степ, а насправді бавовняна область. Незнайома мова, традиції потребували адаптації. Це був дуже цікавий період. Я там побачив багато народів: казанські, башкірські, кримські татари, німці, корейці. Там діаспоральне життя відчувалося дуже добре. У російськомовному середовищі усі, хто за походженням не узбек, не кореєць, чи не татарин називалися європейцями. Завдяки музиці в цьому середовищі у мене швидко з’явилися друзі, хлопці з місцевого клубу авторської пісні, до яких я підійшов після їх виступу під час травневих свят. Вони мене спочатку сприймали просто як корисну людину, яка просто цікавиться авторською піснею.

Робота займала майже весь і вільний час. Музика і гітара наодинці на чужині — гарні супутники. Сім’я залишалась в Україні, тому гітара в чомусь її замінювала. Якось самі собою склалися одна-дві-три пісні. Так, для себе.

Мені дуже добре запам’ятався похід у Фанські гори. Нові друзі запросили мене до групи джизакської молоді лікарем походу, а моє керівництво погодилось на двотижневу відпустку. Там, в горах я неочікувано для всіх взяв музичний інструмент до рук і з того моменту став для них не просто «шишкою» з мінздраву, а своєю цікавою людиною. Під час цього походу я познайомився з друзями відомого автора і виконавця пісень Юрія Візбора, відомими на той час бардами. З ними пізніше я мав багато зустрічей вже у Москві, на бардівських вечірках. Мене теж слухали і схвалювали мої роботи. Але як барда не сприймали. Пісня, казали, не бардівська. Мовляв: «І ні рок, і не попса, але і не бардівський жанр». Так я і залишався «не організованим», самим по собі.

— Переживали, що не приймали?

— Не переживав. Музика знов стала тоненьким фоном мого життя, бардівська спільнота мені здавалась дещо камерною з обмеженими рамками і правилами. Після розпаду СРСР мене перевели до Москви, і цілих 3 дні я був прес-аташе у відомого українофоба Оніщенка в російському санепіднадзорі. Пішов звідти сам і треба було шукати роботу.

— Як Вам з ним працювалося?

— Ніяк. Ця людина мені не сподобалася, хоч і пропонувала очолити санітарно-епідеміологічну службу у будь-якій вакантній області Росії, але я відмовився. Натомість вирішив зайнятися бізнесом, започаткував медичну страхову компанію і одним з перших в Москві отримав ліцензію на медичне страхування. До 1993 року я вимучував ці бізнеси. Для життя возили турецьку шкіру і китайські капці в Україну, а ось з медичним страхуванням, на жаль, серйозно не вийшло.

Настав час, коли мені потрібно було обирати між Україною та Росією. У Росії я міг продовжити страховий бізнес, або піти до апарату їхнього Вєрховного Совєту в комітет з гуманітарної допомоги за рекомендацією мого узбецького шефа, але за умови громадянства РФ. Я сказав: «Награвся я в вашу Москву». На той час ще й травмувалася одна моїх доньок, і я повернувся в Україну, в свій район. Там я не став відновлюватися на посадах, а надумав побудувати невеличкий молокозаводик.

— Побудували?

— Так, щоправда, взяв на це діло кредити. Але замість заводу, при тій інфляції, у мене вийшов хоч і сучасний, але тільки невеликий цех з виробництва вершкового масла. Успішно працював на ньому десь півроку. Всю продукцію я здавав у державний холодильник не отримуючи за це гроші. Поки за борги перед постачальниками молока мені не прийшлося віддати підприємство. Ні, суд я виграв, але я наступив на чужі стратегічні інтереси. Я не став ризикувати сім’єю і відступив. Така була епоха Лазаренка. Гроші пізніше я отримав. Але кратно менше. У результаті, вийшов з комп’ютером, столиком і відкрив маленький магазин. Родича поставив директором, а сам пішов у найми.

— Знову у страхову індустрію?

— Ні, я працював директором з інвестицій та генеральним директором приватних компаній, які займалися металургійно-енергетичною сферою. Один з моїх шефів купив квартиру на Банковій, напроти теперішнього офісу президента. Витратив наші спільно зароблені гроші. Він навіть балотувався у президенти. Але ми розсталися. Працювати нам з ним було нестерпно, бо я бачив дуже багато брехні.

Пізніше, у Дніпрі я заснував фірму і перевіз до приватної школи дітей. Мої справи пішли вгору, аж поки не сталася страшна подія. Захворіла і померла моя донька. Сил не було. Після цього я вирішив продати бізнес і піти у найми. Згодом отримав корочку інвестиційного менеджера пройшовши навчання в американській інвесткомпанії.

Під час Помаранчевої революції у 2004 році я 18 днів простояв машиною на Банковій. Вулицю, де знаходилася Адміністрація Президента, перекрив ланцюг активістів, а ми прикривали людей своїми авто. Захищаючи їх від наїзду підрозділів внутрішніх військ.

Кількома днями раніше я підключився до спостерігачів від Української народної партії — добровільно допомагав з авто і бачив на власні очі, як команда Януковича фальшувала результати голосування. Сказав: «Цього не пробачу» і з молодіжним активом, мобілізованим тою ж УНП, рушив на Помаранчевий Майдан. Я був дуже радий, що знаходжуся в компанії молодих, національно-свідомих людей. Разом ми простояли дві ночі. Але потім хлопці замерзли, Майдан затягувався, мої супутники повернулися додому. Чиєсь прохання «прикрити на ніч» ланцюг людей на Банковій стало вже справою честі. Бо після першої ночі я вже не міг покинути свого добровільного поста. Так сам і прожив у машині 18 діб. Тоді мій «Мінівен» перетворився за сумісництвом на майданівський медико-аптечний пункт, де я роздавав ліки усім потребуючим.

Коли приїхав додому з помаранчевого Майдану, сподівався на зміни. Навіть для завдань з очікуваних реформ створив громадську організацію. Утім на місцях залишились майже всі ті ж старі. Ми натикалися на них і та билися, як об стіну. Але безрезультатно. Як усе синім було, так усе синім і залишилося. Почався період розчарувань.

На той час я знов повернувся до страхової справи. Теж в очікуванні пенсійної реформи займався накопичувальними видами страхування в агентській мережі. З 2005 році я пішов у наймані директори і працював там аж до пенсії 2013 року. Щоправда, у різних страхових компаніях. У 2006 році поступив до магістратури у КНЕУ і навчався за фахом менеджменту зі страхування.

— Тобто у вас дві вищих освіти?

— Так. Я хотів бути на одному рівні із молоддю. Після закінчення магістратури мене взяли на більш оплачувані посади. Та пропрацювати мені там вдалося не дуже довго. Я дуже не любив несправедливість і деякі мої підходи до роботи не подобалися керівництву. До того ж внутрішня, корпоративна корупція — погана справа, не по мені, і я часто був незручний. Утім, я вийшов на пенсію з високооплачуваної посади директора однієї з страхових мережевих компаній.

— Ви ходили на Революцію Гідності?

— Звісно, наїздами я і мої товариші бували у Києві. Підтримували протести та збирали гроші на Майдан. Та дуже важливим було тримати Майдан у Дніпрі. Я був там з другого дня його виникнення і до кінця. Чекали і сподівалися на одне, але вийшло зовсім інакше. Здобутками українських націоналістів, патріотів скористалася все та ж олігархічна система. В нашому випадку в особі Ігоря Коломойського і його прибічників. Скажу вам, вистояти Дніпровський майдан було непросто.

— Чого лише варті події під ОДА, коли «беркутівці» побили активістів.

То був один з гарячих фіналів. Раніше, ми в найнятому волонтерами офісі, організували майже підпільний кол-центр. Виставили на білборді номери телефонів, і нам дзвонили з усієї області й розповідали важливу інформацію.

— Де їдуть автобуси з тітушками?

— Не тільки. Мешканці Дніпровщині скаржилися, що відбувається у області не так. Цей майданівський період виявився для мене дуже насиченим. Я не працював, тримався на «жирі», який у мене лишився після виходу на пенсію з досить високооплачуваної роботи. А коли почалася війна, ми збирали кошти на фронт. Узагалі, чимало людей майданівського ґатунку віднайшли себе, якщо не у добробатах, або в волонтерському русі, то у громадських організаціях.

— Не думали піти на передову?

— Війну я зустрів у 60 з гаком років. Побіг до військкомату, але мені відмовили через мій вік. На весну 2014 року припало формування добровольчих батальйонів, я багато крутився у тому колі. У нашому кол-центрі ми анкетували добровольців і просто записували людей на різні заходи. Таким чином я і ще пару осіб мали списки найактивніших дніпровців, але ми їх згодом знищили, аби вони дістались комусь не тому. У активу Майдану було багато справ. У квітні та травні, на суботниках ми приводили до ладу наш дніпровський військовий шпиталь. Багато хто займався ремонтом техніки, формували волонтерські групи. Я долучився до козацької організації, від якої приймав участь у багатьох патріотичних заходах. Я навіть деякий час був писарем у Кодацькій паланці війська Запорозького низового.

— Як ви почали їздити на передову?

— Вже у 2014 році у мене була пісня «Окупанти», декілька «майданівських» пісень, з якими я виступав на заходах. Восени того ж року вже мав два сольних концерти «Дещо про Україну». Навесні 2015 мене вперше покликали виступити на фронті у складі волонтерської групи. І пішло. Регулярно, кожного місяця, брав гітару і їздив з волонтерами, які вирушали на Схід. Виступав на майданчиках в містах Донбасу, давав концерти для поранених хлопців. Поступово поповнювався і репертуар.

У 2016 році вперше взяв участь у фестивалі «Пісні народжені в АТО». Записав дві композиції в студії у знайомого в переобладнаному гаражі, відправив їх на конкурс — і вуаля, вони пройшли. Виступив нормально, а далі все пішло по сніжному кому. Пізніше, виїзди на фронт стали організованими з боку Збройних Сил та ветеранських громадських організацій. Вони тривали вже не максимальні чотири дні, а по сім-десять діб.

— Такі собі турне.

— Так, мені пощастило з запрошенням до високомобільної групи «Браво» управління з морального забезпечення особового складу ЗСУ Генштабу, до яких набирають різноманітні команди з трьох-чотирьох артистів: наприклад, пари гітаристів-виконавців власних і відомих пісень, артистів інших жанрів. Я мав честь виступати разом з колегами по «Пісням, народженим в АТО», з прекрасним саксофоністом, ім’я не називаю, бо він зараз служить. З заступником директора національного цирку Олегом Кієм, відомим на весь світ художником-карикатуристом Олегом Смалєм. Високомобільна група забезпечувалась відповідним транспортом, направлялась в зону АТО/ООС з планом виступів по частинах, маючи можливість працювати практично на передовій, куди волонтери вже не доїжджають. Напрямок узгоджували заздалегідь, але його дуже часто міняли залежно від ситуації на фронті. Від трьох до семи виступів на день, переїзди з позиції на позицію, по частинах першої і другої ліній. Аудиторія — скільки є вільних по підрозділу на даний момент. Було так, що я співав одному бійцю, за якого, як за кращого, попросив командир, а він в цей час вартував на посту на КПП.

Я запасався передачами бійцям від школярів. Це велика радість доносити і бачити, як радіють малюнкам, листам, листівкам, оберігам, подарункам бійці! А ми ще й пограємо-поспіваємо їм теплу музику… Як вдома. Але настає час, звучить команда і всі по своїх місцях.

— Відбувся обстріл?

— Звісно, стрілянину ми чули неодноразово, майже кожного виїзду. У 2015 під Маріуполем, просто канонаду. Та нас, артистів, все ж таки дуже берегли. Та на передку бували різні ситуації. Ми багато чого наслухалися і набачилися. Ці враження, до речі, деколи ставали поштовхами, а то і сюжетами нових пісень.

 — Можна приклад?

—  У 93-й бригаді я розговорився з старшиною батальйону, коли він супроводжував нашу групу. У 2018-му він був командиром дозорного опорного пункту. Вони мали дуже незручну позицію, і щоб просто не загинути, хлопці ініціювали зайняття домінуючої висоти. Про те, як це було і склалася пісня. «Висотка» тепер у мене актуальний номер з сучасного стану на цій війні.

— А ще?

—  У 2015 році мої пісні набули конкретно-персональних та сюжетів реальних подій. Ну от така історія. Я вже згадував про участь у ВІА «Врємена ґода» за студентської пори. Троє нас з основного складу так все життя і підтримували дружній зв’язок, досить часто зустрічались. На початку 2015 у Пісках загинув син нашого гітариста, а через місяць помер і сам невтішний батько - мій товариш. Так з’явилася пісня «Біла троянда», присвячена подіям під Пісками і полеглому Богданові. Влітку того ж п’ятнадцятого, сталося лихо у родині нашого барабанщика — був поранений його син. У дніпровському шпиталю від нього я почув його історію про те, як йому одному з шістьох з розвід групи вдалося вижити, коли група попала у снайперську засідку ворога. А вже на осінь виникла пісня «Про ангела». Сам Стас повернувся додому, пройшов ще одну ротацію, але поранення давали себе знати, він хворів, лікувався від ран. Та раптово помер від пневмонії. Ну от — двоє товаришів — двоє їх синів… Дві пісні.

— Пісні на замовлення писали?

— Першою такою стала «Волноваха». У тамтешньому військкоматі мені сказали, що я добре співаю про Дніпро і попросили написати щось про Волноваху.

— Звідти вивезли всіх незаміжніх дівок .

— Так, власне, пісня саме про це, і не тільки. Кажуть, за шість місяців зареєстрували 60 весіль. Інколи, я бачу, що пісня — правильна і я краще за її автора не напишу. Так сталося з «Хрестом Дебальцевським», який Гліб Бабич написав російською мовою. Я переклав її українською, а Бабич залишився задоволеним і навіть сказав, що мій варіант — кращий, ніж початковий. До речі, не раз хопці казали, що й раніше чули «Хреста», тільки українською мовою. Значить, це я вже «наслідив»? Тим не менш Бабич — великий молодець. Мені дуже подобається його бачення ситуації.

— У яких населених пунктах ви побували?

— Багато де. Маріуполь, Павлопіль, Волноваха, Мар’їнка, Гвардіївка, Красногорівка, Піски, Водяне, Опитне, Авдіївка, Лисичанськ, Попасна, Рубіжне, Сєвєродонецьк, Новоайдар, Кримське, Станиця Луганська і не тільки.

— Чи були такі моменти, коли щось загрожувало Вашому життю?

— Так, через нашу халатність. Куди б ми не їздили, я завжди намагаюся вмовляти хлопців, аби вони взяли карти місцевості. Двічі їх просто забули. Через це ми ледь не потрапили до сепарських позицій. Забили собі назву населеного пункту у GPS і понадіялися на навігатор. Дивлюся — ніде немає наших прапорів, а останній блокпост ми проїхали досить давненько. Стоїмо машиною в селі і думаємо. Кажу «Хлопці, ми мабуть, не туди поїхали». Коли зрозуміли, що втрапили у таку глибоку сіру зону, то і шуганули звідти так, що аж гай шумів. З’ясувалося, на Донеччині було два населених пункти з однаковими назвами. Понадіялися на GPS, а він нас ледь до сепарів не завів. У нашому екіпажі сиділи підполковник, водій і ми — музики. Віджартовувалися між собою, що якби нас ворог брав у такому складі, розплатилися б з ним підполковником.

Удруге, знову ж без карти, в районі світлодарської дуги отримали напрямок. На словах. Заблукали і виїхали на якісь очисні споруди. Нам на зустріч кричить якась жіночка: «Хлопці, а ви правда хочете на «ту сторону?».

А такого щоб потрапляли під обстріли не було. Ми чули розриви і стрілянину. Але нас надійно оберігали, давали бронежилети і каски, а коли щось йшло не за планом, не пускали на передову. Нам тоді відмовляли в концертах і казали: «Ви не поїдете, бо йдуть бої».

— Що вас найбільше вражає на передовій?

— Люди. Їх витримка і портрети. Я — спостережливий і шукаю типажі своїх героїв. Для того, щоб написати пісню і втілити ідею, мені потрібні штришочки. І їх доводиться накопичувати та набирати. Інколи буває так, що є музика і фабула, але не вистачає портретних штрихів. Вони як повітря для людини, бо без них творчий процес є неможливим.

— Типаж Героя пісень Сергія Бойка?

— Давайте візьмемо пісню «Берці». Вона присвячена хлопцям, які втратили ноги на війні. Пісня розповідає про пораненого бійця, який приходить до тями і питає: «А де мої берці?». Хлопець хоче підвестися і піти, але ще не знає, що у нього немає ніг.

У реабілітаційному центрі на Івано-Франківщині я зустрів людину, яка може називатися моїм прототипом. Щоправда, наше знайомства з Павлом відбулося після написання пісні. Я співаю і дивлюся на публіку. Мені на очі потрапляє родина: жінка, дитина і хлопець без ніг. Він кличе мене і каже: «Дядя Серьожа, так це ж пісня про мене. Я з «Айдару» — «Можна я казатиму, що пісня про тебе? Бо люди, про яких я її писав відмовилися». І Павло погодився.

— Вам було страшно в АТО?

— Так щоб у мене був звірячий страх, то ні. У мене є свідомий острах — я обережний. Мені далеко за 60, але я ще вдома лазю по даху — на дачі перебудовую будинок, все роблю сам своїми руками. Я живу по принципу починай з себе, а не скигли, що тобі погано. Себе випробовую на всьому. От дещо підводять пальці — німіють, не достатньо згинаються. Але гітара в мене — це ж і спосіб життя, тут і масаж рук, і ритм, і позитивні імпульси. Коротше кажучи, прокидайся і співай.

— То Ви співаєте зранку?

— Рано, на свіжу голову, коли у мене творчий наплив. Я можу дві доби промовчати, а потім накидати майже увесь текст пісні за 10 хвилин.

— То ранок — ваша пора для написання пісень?

— Так, я маю навіть вступну пісню, зветься «Вітальна», а починається словами «Як настане ранок…». Саме тоді до мене приходить натхнення, а ось ввечері його майже не буває.

— Ви музикант, які Ваші улюблені виконавці?

— Я трохи музикант, а трохи — римоскладач. У мене немає претензій на вишуканість. У ритмах, мелодіях і гармоніях я — на відчуттях власних емоцій. Роблю так, як мені подобається. Чекаю на людину, яка скаже: «Бляха муха, як це гарно». Для мене цього достатньо, я потрапив у свій формат.

Що ж стосовно до моїх улюблених виконавців — їх дуже багато. Із сучасних — це «Тартак» ТНМК, «Коти очеретяні»… — усі українські гурти. Вони вносять колорит у справжню нову Україну, яку хочеться відчувати. А так мені подобається різна музика, навіть, сучасна молодіжна. Симфонічна, класика — само собою. Бо я дуже люблю музику за мить, що дарує нам відчуття. Але це словами не перекажеш.

— Яка у Вас мрія?

— Щоб я та моє оточення були щасливими.

Рекомендовані публікації