ДМИТРО ТУБОЛЬЦЕВ: я хочу запускати оновлених людей у суспільство і створювати зони чистоти і добра

Ось це — моя заповітна мрія.

5

— Похід на «Наші котики» завтра скасовується, — засмучує мене подруга Ольга.

— Чому? — питаю зі здивуванням я.

— Тут з кінотеатру повернувся Стас і зі словами «Слава Україні!» подарував мені квиток навечірній сеанс! Я вже сходила і не жалкую. Тобі має сподобатися також. Ти ж хочеш побачити, як палає Кремль? А знаєш, після цього фільму мій чоловік став ще більше патріотичним.

І я пішла. В трьох: з Ольгою і своєю свекрухою. Подруга захотіла подивитися «Котиків» у другий раз. Чесно кажучи, вона була б не проти сходити і втретє. Свекруха те ж була у оооттакенному захваті.

Піти на «Наші котики» дорівнювало побаченню з емоціями. АТОшні жарти, Смерть ворогам в українському віночку, загибель «Професора» та пронизливе, аж до мурашок виконання Дмитром Тубольцевим «Качі». Усе це ні на долю мізинця не могло залишити байдужим. А кого залишило, той — сущий цинік. Хотілося щосили реготати з фронтових жартів, а потім плакати, бо Смерть носить не тільки віночок, але й одежину кольору прапору комуняк… Цікаво, а на яких емоційних гойдалках перебували актори? Світло на це питання i-ua.tv пролив Дмитро Тубольцев. У фільмі — позивний «Літо», у житті — актор, доброволець з «Правого сектору» і причина істерики російської пропагандистки Скабєєвої.

— Наскільки добровольцю важко грати добровольця? Чим екранний образ відрізняється від Вас справжнього?

— Водночас, грати неважко. Є досвід і моя громадянська позиція, яку я можу втілити в кіно, у самій творчості. З іншого боку, я відрізняюся, бо тут значно важче, ніж на фронті. На передовій ти без масок, ти — справжній і твої побратими так само. Усе по-чесному і зрозуміло. Позаду тебе стоять вже рідні люди, а попереду — ворог. Повернувшись у мирне життя, я почав прилаштовуватися до людей по-новому. Довелося вдягати маски, щоб захиститися від них і їхніх спроб залізти в душу. Це важко.

Маски мені доводиться носити і серед власних колег. 90% з них не мають своєї громадянської позиції. Вони усі тільки на словах дякують мені за те, що я зробив. У кожного з них є своя відмазка: «Я б теж пішов, але не можу». З цього і починаються твої вчинки.

Серед своїх колег я навіть певний ізгой. Ношу маски, бо дуже не хочу, щоб вони мене чіпали за хворе і сам не бажаю робити їм боляче. Вони ж можуть щось недобре сказати і проявити неповагу. Неповагу навіть не до мене. Це я ще можу стерпіти. А ось неповагу до волонтерів, фронтовиків і військових медиків я не пробачу нікому.

Є люди, які пливуть за власною течією і ставляться до долі країни з повним пофігізмом. У них — інші пріоритети. Головне, аби мати машину, чути аплодисменти і заробляти гроші. Вони не мають громадянської позиції. Тому, зверхньо ставляться до волонтерів і не розуміють їхньої жертовності. Для них важко усвідомити, чому ці люди роблять добрі вчинки для інших і не ходять по головам. Вони звикли, щоб усе йшло до них і всі їм аплодували, бо вони — найкращі. Вони — егоїсти і їх егоїзм зрощується завдяки відомості.

А як Дмитро у приватному житті я від себе, добровольця, нічим не відрізняюся. Чую погані новини — і мене одразу тягне на фронт.

— Напевно, Ваші колеги не раз казали: «А зачєм ти туда пашол? Тєбя никто туда нє пасилал»?

— Ні-ні-ні. У жодному разі, бо одразу отримали б. Я така людина, що мене або бояться, або поважають. Тому, усі хто зі мною спілкувалися про фронт, висловлювали тільки вдячність. Хто ж вважає по-іншому, мовчить. Але я бачу, чим дихає акторська більшість…

— На Вашу думку, мистецтво має бути поза політикою, чи все ж таки нести громадянську позицію?

— Усе відносно. Тут виникає паралель із зубним лікарем. Ти лікуєш і пацієнта якого шануєш і того, кого зневажаєш. Звісно, існує нейтральне мистецтво, яке дійсно поза політикою. Приміром, «Чорний квадрат» Малевича. Ну яка там громадянська позиція? Але є картини, що змальовують історичні події. Вони вже — маніфести. Тому, мистецтво буває різним.

Питання, за яке мистецтво я? За будь-яке. Але коли я зараз живу в цій країні і бачу її історію, то моє мистецтво не має бути поза політикою. Хочу йти у певному контексті подій. Звісно, можна намалювати картину, або зіграти нейтральну роль у мелодрамі, але потрібно щось робити попутньо. Скажімо, підіймати дух громадян.

— Ви очікували, що «Наші котики» наберуть стільки позитивних відгуків?

— Ми робили на це ставку. Думали, буде одне з двох: глядачам фільм або дуже сподобається, або не сподобається взагалі. Але у нашої команди був спокій. Я — сам фронтовик і знав, як до фільму ставитимуться мої побратими. Та частина громадян, що має відношення до війни, буде на нашому боці. Утім, на нас очікувала приємна несподіванка. Люди, які не знали війни, завдяки «Нашим котикам» стали більш поінформованими та подивилися під іншим кутом зору на події на Сході. На жаль, чимало громадян боялися дивитися драматичні патріотичні фільми. Їх це лякало, і вони не знали, що відбувається на «нулях» насправді. Завдяки нам, вони трохи розслабилися. Змогли побачити, що ми нормальні люди, а не кусючі звірі. Знаєте, ми також хочемо жити. Ми спокійні, веселі, завзяті і може, навіть вміємо краще насолоджуватися життям ніж ті, хто не страждав від війни.

— Тобто, Ваш фільм вплинув на пересічного громадянина?

— Ооо, дуже вплинув. Бували історії коли мені писали схвальні відгуки на «Facebook». Я намагаюся спілкуватися з усіма і не відсторонююся від людей.

— Дуже правильна позиція.

— А я ні чим не відрізняюся від рядових громадян. Просто у мене трохи інше соціальне становище, я — актор, а вони працюють в інших професіях. Вони такі ж самі люди, як і я. Кожен з нас робить свою справу.

Одна жінка написала мені на «Facebook» про випадок в кінотеатрі. Хлопець, на вигляд 15 — 16 років, вийшовши після показу «Наших котиків», і говорить до своїх друзів: «Ну все, тепер точно піду на військову кафедру». Мені було дуже приємно читати такий відгук. Фільм став настільки популярним, що дітки по 6 — 7 років цитують фрази з нього у побуті. Малеча долучається, їй це цікаво. Вони бачать у військових героїв і приємних людей. Скажімо, таких як Бетмен. Але діти точно не знаходять у фронтовиках агресорів, що мають обов’язково когось вбити після повернення додому. Вони не бачать нас такими, якими нас змальовує сьогоднішня грьобана влада.

— Патріотичне виховання молодших поколінь дуже важливо у державі, яка веде боротьбу за незалежність. Розкажіть докладніше про вплив «Наших котиків» на дітей.

— Він дуже позитивний. У першу чергу, на діток, чиї рідні мають відношення до війни. Вони, як то кажуть, у темі. Я знайомий з восьмирічним хлопчиком Михайликом Підопригорою. Він тричі ходив на «Наші котики» і вивчив монолог мого героя. Михайлик навіть повторив мої інтонації. Я познайомився з його мамою і брав хлопчика на інтерв’ю. Ось це і є покоління.

Я був тоді у стані, коли мене все дратувало. Дивлюся новини і бачу, як депутати випускають закони під копірку, а нова монобільшість робить ситуацію в Україні подібну до російської. Я розумію, що це — політична гра. Якщо ми нічим не відрізнятимемося від північного сусіда, їм легше буде нам нав’язувати свій «рускій мір». Підвищать пенсійний вік, масово звільнятимуть лікарів, між нам зітруться різниці, і Путін розповідатиме: «Дивіться, вони живуть так само, як і ми», а нам говоритимуть: «Нащо кордони з росіянами? Давайте об’єднаємося — і всім стане краще». Це — маніпуляція і гра у шахи.

А наші діти — то надія. Побачивши Михайлика, я подумав: «Боже, не все так страшно, як здається». Нове покоління, воно — інакше. На одному інтерв’ю мене запитували: «Як ви вважаєте, що потрібно робити, щоб щось змінити?». Я відповів: «Треба не втомлюватися, а постійно стояти на своєму».

Цим сплячим толерастам (людям, байдужим до подій на Сході — ред.) байдуже, що в Україні відбувається війна. Але рано, чи пізно ми їх доб’ємо і приєднаємо до себе. Поступово. Якщо їм настільки начхати, хто ними керує і як вони живуть, то ми їх візьмемо, приручимо і змусимо працювати на нас. Хочуть бути гвинтиком у велосипеді — не питання. Ми дамо їм місце, а самі сидітимемо на веліку. Тут ніхто не винен. Вони самі обрали таке життя. А ось наш велосипед ми передамо новим поколінням. Нехай вони їдуть на тих сплячих толерастах.

Так що, все гаразд. Такі люди теж потрібні країні. Їх треба виховувати, щоб вони не голосували за Януковича та Зеленського — і все буде добре. Ми знаємо, що можна зробити з цією владою за добу. Питання, що робити з ідіотами, які її обрали. Їх багато. Це ті українські гниди, про які говорив Бандера. І ми мусимо їх враховувати, бо вони — наші і живуть з нами в одній країні. Нащо їх віддавати до Путіна? Нам потрібна фізична сила, серед них є гарні спеціалісти. Просто ми дамо їм інший напрямок. Патріотам треба просто забирати до своїх рук медійну та культурну сферу і її ресурси, адже це робота з менталітетом у масових масштабах.

Кадр з фільму «Наші котики»

— Ви на початку «Наших котиків» застосували до Путіна фізичну силу. Мабуть, про це мріє кожен…

— Так, і не тільки в Україні. Мріють мільйони, а може й мільярди мешканців планети Земля. Я не знаю, за що можна любити Путіна. Я вважаю, він і його оточення підлягають знищенню. Посадити його в тюрму — це подарувати йому рай. Чомусь, якщо ти вкрай хліб — тебе саджають за ґрати, вбиваєш тисячі людей -з тобою спілкуються, тобі все прощають, виписують індульгенції і навіть дають нагороди. Це смішно. Є така цитата: «Ти вбив людину — ти вбивця. Ти вбив десятьох — ти маніяк. Ти вбиваєш тисячі — ти полководець». На жаль, так і з Путіним.

— «Літо» безжально тролив «Гріна». А які відносини у Дмитра Тубольцева зі Станіславом Бжезинським?

— Ми дуже великі друзі і майже рідні люди. У нас ще до фронту було багато спільного. Ми працювали в одному театрі, знімали навіть спільну квартиру. Я був свідком, як він познайомився зі своєю дружиною. Ми дуже товаришували, він у театрі грав моїх молодших братів. Ми і в мистецтві близько стоїмо, не тільки в житті. Стас навіть приїздив з Ірмою (Вітовською — ред.) у табір, щоб привезти мені форму.

— «Наші котики» рясніють АТОшними жартами. Мабуть, це правда, що Ви доклали руку до написання сценарію?

— Справа в тому, що я доклав руку до написання сценарію своїм життям. Володя (Тихий — режисер та сценарист — ред.) написав про мене. «Літо» — це моя канва, моя життєва історія, але псевдо у мене було іншим.

— Яким?

— Тубілець.

— Від прізвища?

— Моє прізвище як псевдо, а псевдо як прізвище. «Тубілець». Я тут є і це — моя земля. Мій батько з Криму, а дід з Донбасу. Це як раз дві точки, які стосуються мене найбільше.

Написавши сценарій, Володя дав мені його почитати. Я трошки підправив діалоги. Багато людей, які мають відношення до війни, вбачали у персонажах «Котиків» реальних прототипів. Одна дівчина з «Правого сектору» писала: «Таке відчуття, що ці хлопці усі разом з нами були в окопах». Я працював з кожним із акторів і розповідав їм, як би поводився їх образ. «Пенальті» писаний із командира «Барша». Він на «Пенальті» схожий за темпом життя. Такий же повільний із подібною психофізикою. Послухавши мою розповідь, Дмитро Хом’як поступово створював образ.

— Амплітуда емоцій у «Котиках» коливається від жартів до смерті «Професора». Чи важко Вам було всидіти на таких емоційних гойдалках?

— У сцені із похованням «Професора» я був не актором, а самим собою на фронті. Я просто існував, а камера знімала…

— Чи планується прокат «Наших котиків» закордон?

— Так, у багато країн: у Польщу, Канаду, Сполучені Штати Америки, Австралію, Ізраїль, Великобританію і ще кілька держав. Усі хочуть подивитися. Зараз вирішується, коли везти фільм. Усе вже замовлено. «Котики» почалися — і вже на перший, або на другий тиждень їх захотіли побачити закордоном. Деякі країни висловили таке бажання після перегляду трейлеру. А зараз ми працюємо над поїздкою фільму на фронт. «Котиків» хочуть подивитися дуже багато хлопців з передової. Коротше, думаємо щось замутити.

— Чи будуть «Наші котики"-2?

— Принаймні, режисери і продюсери озвучували, що будуть. А ось наскільки ведеться процес, я поки не знаю. Це питання вже більше до продюсерів.

Дмитро Тубольцев (третій ліворуч) у компанії «котячої» братії

— Фільм справді має великий успіх, є люди, які дивилися його по кілька разів.

— Як на мене, уже потрібно починати робити другу частину. Багато людей бажають розтягнути задоволення і просять зробити серіал. Виходиш з кінотеатру і плануєш подивитися знову, бо не хочеш прощатися з персонажами.

— Тепер поговоримо про Ваш бойовий шлях. Дмитре, чому Ви обрали саме ДУК «Правий сектор»?

— Коли я вирішив іти на фронт, мені було пофігу на підрозділ. Я знав тільки одне. Свою ненависть до ворога і місце, де я б міг виплеснути гнів. Коли я почав моніторити підрозділи, побачив, що мій друг Андрій Шараскін — він же командир у «Правому секторі» з псевдо «Богема» опублікував звернення на «Уoutube». Він, буквально, благав: «Хлопці, ми ледь тримаємося! Треба більше народу!». Це було наприкінці літа — на початку осені 2014 року. Тоді йшли гарячі бої під Пісками і Донецьким аеропортом. Я одразу знайшов «Богему», а він дав мені координати табору. Я був у нього вже за півтори доби.

А те, що «Правий сектор»? Значить мені долею дано воювати у найпотужнішому підрозділі. Бо сепари боялися найбільше саме нас. Коли я йшов на фронт, говорили, що за «правосеківських» командирів і рядових бійців дають гроші. Перед тим, як виїхати на Піски наш командир казав: «Хлопці, якщо ви не хочете, щоб ваші мами побачили, як вам на камеру відрізають голови, покінчіть з собою, не здавайтеся в полон. Прикладіть гранату до горла, або зробіть у себе постріл. Може хтось передумає, у жовтій зоні ви теж потрібні. Ми всі робимо одну справу. Нам потрібна вода і їжа. Тут треба на блокпостах виловлювати щурів, які нам заважають» Нас їхало 16 чоловік і ніхто не передумав.

Ми розуміли, на що йдемо. Воїни ЗСУ можуть здатися у полон, але ми такого права не мали. Ми їхали в один кінець: або перемога, або смерть. Я не жалкую. Навпаки, я пишаюся, що воював у лавах «Правого сектора», і що ворог нас боїться більше за все. Ті, хто виживуть після війни, будуть ветеранами зі сторони Росії. Прощення не буде. Най бояться нас до кінця свого життя.

— Що найбільше вразило на війні?

— Війна. Але до неї звикаєш, отже, нічого не вразило. Просто стаєш цинічним у хорошому сенсі слова. Таке вміння допомагає виживати і зрозуміти, що і до чого. А плакати вже потім. Звісно, є моменти, які я можу розповідати тільки близьким людям. Вони не на пресу. Зараз, при цій владі тебе можуть посадити тільки за спільне зображення з кимось на фотографії. Подивіться, що зараз відбувається! Наша влада зливає всіх своїх громадян під Росію.

З фронтового життя Дмитра Тубольцева.

— Вашому Героєві «Літу» гроші на бронік збирала Ірма Вітовська, вам вона також привозила бронежилет?

— Так, я поїхав на передову і нікому не сказав. Усі дізналися десь через місяць. Моя мама взагалі була в шоці. Я навчання проходив у жовту зону і жив у командирській хаті. Андрюха «Богема» мене забрав одразу. Я знаходився серед стріляних, вони приїздили «накопчені» з Пісок та Донецького аеропорту, і наполегливо тренувався. Найважливіше, вміти забивати набої у магазин однією рукою, бо їх постійно мало. Я крутив його, звикав, брав до жмені набої і, зрештою, навчився.

А коли Ірмочка дізналася де я, вони, разом з Риммою Зюбіною, у театрі, де я грав, почали збирати мені гроші на бронік, а також волонтерську допомогу та амуніцію. Ірма приїхала з Києва на базу батальйону «Дніпро-1». Там її зустріли волонтери штабу, підкинули ще гуманітарки і дали охорону, а потім вона поїхала до мене. Нам наклали згущенки, інших смаколиків та різних, потрібних на фронті речей. Навіть шкарпетки передали. Пам’ятаю, коли ми в’їхали в Карлівку, там стояли хлопці-ЗСУшники. На вулиці гуляв вітер і панувала холодрига. Одному з цих хлопців я надавав шкарпеток, які привезла Ірма. Вони — теплі, альпіністські, високі аж до коліна.

Я одягнув цього хлопця, а він задоволений з нами зафоткався.

— Якщо не секрет, Ви зберігаєте все з фронтових речей? Мій чоловік ЗСУшник віджав під ці потреби весь мій комод.

— За натурою я — фронтовий Плюшкін. Нічого зі своїх речей не викидаю. У мене знаходиться на зберіганні все, що привіз. Я його не ношу, але чорт забирай, може воно колись знадобиться. У мене три форми, серед них є і «германочка», в якій я проходив тренування. Збереглися навіть зроблені дітьми на уроках праці саморобні запальнички. Вони лежать у тривожному бойовому рюкзаку.

Я воював з одним дорогим для мене листом. Взагалі, коли волонтери привозили кореспонденцію — це для нас була велика подія. Ми розгрібали її пачками і читали цілий вечір. Мені потрапив лист від хлопчика, який написав, що тиждень тому у нього загинув тато."Бажаю тобі, воїне, добра і всього найкращого", — звертався він. Далі — жіночим почерком: «Дорогий воїне, у нас немає грошей, щоб надіслати тобі іконку, ми її самі зробили». Перегортаю, на окремому листі намальований дитячою рукою янгол. Я з ним воював… Потім одна людина попрала мою форму, не перевіривши кишені і — янгол не зберігся. Люди допомагали, чим могли. Дитина намалювала ікону і долучилася до підтримки армії. Це була для нас велика допомога. Не їжа головне. Можна ходити у голоді та холоді. Тільки були б набої і ці листи. Більше нічого не треба.

— Яким ви стали після війни?

— А ніхто не залишається таким, яким був. Людина стає або гіршою, або кращою. Ми всі хворі на війну, але все залежить від того, як ти дивишся після фронту на неї та мирне середовище. Хтось іде вниз, стає підлим і агресивним, а хтось більше любить життя і добрішає. У нас — добровольців, ти вже жертовно віддав своє життя заради інших. Ось тут — в голові. Коли ти повертаєшся, ти вже не можеш існувати по-іншому, бо звик жити для когось, а не для себе. Мені здається, що я став кращим. Я перестав бути егоїстом.

— Як, на Вашу думку, відучити наше населення від дешевих російських серіалів, і вітчизняних кінопродуктів, та кшталт «Сватів» та 95-го кварталу?

— Потрібно провести дисциплінарну роботу. Цей непотріб слід забрати, а порожнечу заповнити чимось іншим — і люди зміняться. Я сам, коли приїхав у Київ у 1996 році, не вмів розмовляти українською мовою. Яз Бесарабії, з міста Рені Одеської області, ще жив в Магадані та вихований на російській. Українську зміг опанувати за рік.

А на четвертому курсі як найкращий студент поїхав на конкурс читців і представляв там наш театральний інститут імені Карпенка-Карого українською мовою. Але я заповнював порожнечу книжками з історії України, а ще постійно спілкувався українською. То був мій свідомий вибір. І мені вдалося проявити силу волі. Бо поки інші студенти гуляли, я читав та самовдосконалювався. Тобто, цих людей треба урізати в російському.

— Ви про «Квартальчик» та серіали?

— Так, я знаю багатьох людей, які завдяки силі волі вивчили українську. Наприклад, я штучно запам’ятовую запас українських слів, щоб перебити російський. А людям, які не мають своєї сили волі потрібно робити щеплення. Забрати російське і зробити укольчик українського. Сперечаються — знову укольчки. Звісно, заборони телевізійних продуктів недостатньо, вони шукатимуть російське через Інтернет. Їм треба постійно капати. Закидувати в компанії, де говорять тільки українською мовою, їздити у місця, де носять вишиванки, зрештою зробити вночі татуху. Я, звісно жартую, але впливати на них можна.

Фото з архіву «Радіо Свобода»

— На Вашу думку, чому має приділяти держава увагу, в першу чергу: економіці, чи духовності?

— У нас біда, що ми ведемо неправильну векторну політику. Усі цивілізовані країни, у першу чергу, направляють всі зусилля на формування менталітету, на освіту та на культуру. І тільки потім економіка стає національною. А у нас всі зусилля йдуть на економіку, а в результаті немає національної складової. Саме тому, багато продажних політиків, а молодь виростає в «розібраному» стані. Економіка може стати національною тільки тоді, коли підростаючі покоління будуть правильно вихованими. І майбутні спеціалісти робитимуть все, щоб підіймати економіку, бо вони — патріоти своєї держави.

— Ви пишете вірші…

— У мене цей талант з дитинства, з чотирьох років.

— Що ви хочете ними донести?

— Сказати, хочу донести — це, певною мірою, агресивний рух. Ніби я змушую себе слухати. Тому, я нічого не хочу донести. Я спостерігаю світ і про це пишу. Той хто захоче, мене почує. У мене немає конкретної музи і певної тематики. Я просто спостерігаю: там — побита собака, а там — кохання, а ось тут — ведичні концепції та реінкарнація. Я пишу про все, що мені болить, цікавить, або приносить радість, про те, що мене виводить зі стану недії. Бо коли нічого не робиш, ти знаходишся в нігілістичній формі. «Nihil» перекладається з латини як ніщо. Коли людина нічого не робить, вона мертва при житті. Вона як предмет. Тому я пишу про все, що мене робить живим.

— Кого б Ви хотіли б зіграти?

— Багато кого. В першу чергу, я став актором, бо хотів зіграти Спартака і зняти про нього фільм. Також я мрію поставити виставу про Калігулу по Альберу Камю. До речі, дуже актуальна тема. У п’єсі розповідається, як він знищував патриціїв і проводив реформи. Ти любиш золото? На тобі розпечене в рот. Ти відкрив будинок розпусти? Давай по-чесному. Якщо ти вже схвалюєш такий спосіб життя, то віддай туди свою дружину. Клін вибивається кліном.

І звичайно, я би хотів приділити увагу «Макбету». Це — моя улюблена п’єса Шекспіра. «Я смію все, що може людина. Хто може більше, той не людина». Макбет — це той, який будучи одним не побоявся втілити усі свої мрії. А найсильніше те, що він наприкінці розкаявся. Це під силу не кожному тирану. Саме тому, мені цікавий Макбет.

— А Гамлета не хотіли б зіграти?

— Гамлет — слабак.

— Існує байка, що кожен актор мріє отримати цю роль.

— Це як раз і є накидане суспільством шаблонне мислення. Але він — для мене особисто боягуз через те, що для нього «не бути» превалює над «бути». Подивіться, до нього приходить привид батька, але він боїться вбити його вбивцю. Ба більше того, спостерігає як його матір за місяць вийшла заміж за останнього. Гамлет нічого не робить, тільки страждає і доводить до смерті свою кохану жінку Офелію, а державу до того, що біля її воріт стоїть Фортинбрас. Повна розруха. І це через те, що Гамлет постійно вагається і нічого не може зробити. Він — слабкий, і мені цей персонаж недовподоби. Хоча п’єса популярна завдяки вдалому перекладу Пастернака, гарному стилю викладання, а також фразам, влучним для цитування.

— Яку б роль Ви не зіграли б нізащо?

— Мені пропонували роль сєпара, і я відмовився.

— Що це був за фільм?

— Не знаю. Я нещодавно повернувся з фронту, пройшло кілька місяців і я почув дзвінок: «Дмитрий, здравствуйте. Вас утвердили на главную роль. Вы можете приехать?» -«Отлично. А что за роль?» — «Российского спецназовца» — «Что? Кто-кто??? «- «Командир российского спецназа». — На дворі стояло літо 2015 року. — «Вы знаете, кому вы звоните? «- «Да-да-да» — «Вы говорите «да-да-да» и предлагаете мне такую роль?» — «Но искусство, оно же вне политики» — «Подождите, я буду играть российского спецназовца. Тут уже политика присутствует. Вы представляете, если бы Шульженко ездила к немцам и давала концерты во время Второй мировой? Выне охренели?» -У відповідь — пі-пі-пі. Більше мені з цієї контори не дзвонили.

— Ви б хотіли себе спробувати режисером?

— Я завжди хочу. Але я як перфекціоніст не володію всією повнотою інформації цього мистецтва. Тому, і не беруся за режисерство. Бо режисер — це та людина, яка працює з акторами, операторами, спеціалістами, відповідальними за світло. Він має знати все, бути універсальним фахівцем.

— Ви патріот, що вплинуло на Ваш світогляд?

— Я був таким ще з самого дитинства. Читав книжки про наших давньоруських богатирів. Мій дід з Донбасу співав мені українські пісні і робив іграшковий топорик. Мама замовляла мені на заводі спеціальні мечі. Я ходив на город і грався цим знаряддям. А ще брав одяг і переодягався в богатирів та стародавніх римлян. Тому, на свої цінності я був заточений ще з дитинства.

— Після «Наших котиків» вам не пропонували зіграти в інших патріотичних фільмах?

— Ні, ще ні. Ніхто. Я навпаки втратив дві ролі. Дві контори пропонували мене на головну роль в серіалах. Вони мали нібито зніматися для українського ринку, але друга прем’єра планувалася в Росії. А після Скабєєвої я для Росії токсичний. Вона там таку бучу підняла. Мені сказали: «Дімон, ти — прикольний актор. Ми тебе любимо, але ми хочемо заробити гроші».

Ні, я через цю відмову не шкодую. Якщо Скабєєва один раз захлинеться слиною, згадуючи моє ім’я, я вважатиму, що недаремно народився на світ. Хай здохне, курва з моїм ім’ям на вустах. Разом з тим Жириновський. До ворога не можна ставитися толерантно. Посадити його в тюрму мало, бо він вийде. Як вони вбивають нас так і ми маємо знищувати їх.

— Який у вас характер? Він складний?

— Так, дуже. Але я скажу, що я сам для себе не складний. Я складний для інших людей. У мене дуже загострене відчуття справедливості. Я чесний. У першу чергу, не люблю брехати самому собі і коли брешуть мені та іншим. Відчуваючи брехню, стаю нетерпимим.

А ще не люблю слабкість в людях. Мені зі слабкими не по дорозі. Вони не розуміють, чому я їх від себе відштовхую. Але вони для мене тягар та зайвість. У мене все чітко. Надаю перевагу комфорту ергономічності. А ще — не люблю зайвих слів. Якщо у мене все складається, то люди, що заважають мені жити у своєму комфорті, одразу відмітаються. Їм здається, що в мене складний характер. Але ні! Він в мене дуже простий, це в них складний. Вони звикли носити тисячу масок і всім ввічливо посміхатися. Та дуже багато негідників одягають краватки і красиво подають руки дамам. Вони вміють ввічливо спілкуватися, але по життю — найгірші тварюки. Тому, у мене з характером все нормально.

— Що Вам більше подобається: грати в театрі, чи зніматися в кіно?

— Зніматися в кіно. У мене якось після фронту відбилося бажання грати в театрі.

— Чому?

— Мене декілька років дуже тягнуло в театр. Я навіть спробував грати. Але я дуже змінився. Зрозумів, більше не зможу проходити етап становлення і знайомства з колективом: знову зі всіма дружити і звикати до них. У свій старий театр я би повернувся. Я всіх там знаю і мені там зручно. Але я цього зробити не можу, бо художній керівник має інші цінності. З ним я одразу не знайшов спільну мову, бо він, коли на Майдані вбивали людей, умудрився робити репетиції. Половина акторів у знак незгоди вставала і демонстративно йшла на Майдан.

— Які у Вас є хобі?

— Багато. Якщо почну перераховувати, не повірите. Пишу музику, вірші, співаю і малюю, люблю стратегічні ігри. Спорт — це обов’язково, бо треба тримати себе в тонусі. Люблю коней, хоч не їздив на них уже багато років. Люблю постріляти, але зараз відсутня така можливість. Люблю пометати ножі, але всі свої роздарував. Подобаються подорожі. Я звик постійно рухатися і не можу сидіти на одному місці, бо стає сумно. Можу поїхати в якесь місто, походити там, все обдивитися і повернутися назад.

— А яка у Вас мрія?

— Коли стану багатим, я ще з дитинства мрію купити собі острів. За площею десь з Ісландію. Зберегти на цьому острові якомога більше всіх видів тварин і комах, які є на планеті Земля і відокремити їх від людей. Бо людина — це найбільш небезпечна істота. Паразит, який знищує все. А ще хочу в акваторію, десь на тисячу кілометрів, поставити сітки аж до дна і зібрати там усі види риб. Думаю на свій острів набрати вчених. Їх обслуговуватимуть люди, яким соціально важко себе віднайти.

Я вірю у здатність до змін. Наприкінці 90-х я бачив, якими кардинально хорошими стають колишні зеки та люди, що вилікували психічні хвороби. Саме тому, мій острів буде місцем для реабілітації. Там люди зможуть в чергове народитися і віднайти себе. Отримати допомогу через тварин та інший спосіб життя. Реабілітація може тривати рік, два або три. Потім вони виходитимуть у життя. Тут у мене виникає аналогія з краплею молока у калюжі. Вона розтікається і фарбує у біле брудну воду. А якщо крапель молока буде багато, калюжа стане білою. Так і я хочу запускати оновлених людей у суспільство і створювати зони чистоти і добра. Ось це — моя заповітна мрія.

Знаєте як у світі все влаштовано? Умовно кажучи, є два друга. Один торгує зброєю, а інший — ліками. Сидять такі, і один говорить: «Блін, у мене ліків набралося досхочу» — «А мені нікуди діти зброю», — відповідає інший. — «Давай тоді оберемо якусь країну, влаштуємо там війну і будемо використовувати зброю і продавати ліки? «- «А що? Класний бізнес. А через два — три роки виберемо президента, закінчимо війну. Яка наступна країна?». Так воно все грубо і робиться. І цьому деструктивному порядку речей у світі можна запобігти тільки поширенням добра.

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Суспільство
  • ДМИТРО ТУБОЛЬЦЕВ: я хочу запускати оновлених людей у суспільство і створювати зони чистоти і добра