Сергій Дацюк: Справедливості в Україні ніколи не було, немає і ніколи не буде

Заможній родич. Він — паличка-виручалочка, рішення всіх проблем для пересічного українця. Він і дитину пристроїть у виш, і відкупить від злих поліцейських, і якщо треба, вплине на суд. У той же час, наш пересічний українець критикує суспільну несправедливість та нечесних суддів. А може питання у подвійних стандартах? Може судова реформа не проходить, бо елементарно неготове суспільство? Чи бути судовій реформі в Україні взагалі? Відповіді на ці та інші питання i-ua.tv дав філософ Сергій Дацюк.

— Чи здатне перемогти добро, якщо ми не усвідомлюємо зло? Всі ми звикли критикувати продажних суддів, але самі покладаємося на заможних родичів, сподіваючись, що вони вирішать наші проблеми за нас.

— Українці творять справедливість для себе і для свого роду. Тому, в Україні питання суду є упослідженим. Ми не віримо, що над нами є інстанція, здатна творити справедливість. Ми її ніколи не бачили і на це не сподіваємося. А не бачили, тому що нашої судової влади ніколи не було. Відтак, ніхто з українців не вірить у справедливість. У персональне милосердя, так. Я можу бути для когось милосердним, але то — моє рішення, а не якоїсь інстанції, що намагається стояти наді мною і творити справедливість. Справедливості в Україні ніколи не було, немає і ніколи не буде. Це не наше. Ми можемо знати тільки милосердя і війну. І такими є реалії нашого життя.

— Можливо, це — результат тривалого зовнішнього управління і радянщини зокрема?

— Не тільки зовнішнього управління, але зовнішніх воєн і тисків, через які ми не могли відтворитися як самість. Це і позначилося на тому, що ми перенесли центр прийняття моральних рішень усередину себе. Ми не віримо в інстанцію над нами, яка здатна творити справедливість. Тому, судова реформа завжди приречена на поразку. Усе що ми можемо зробити — це зайнятися аутсорсингом. Прийняти, наприклад, що британський суд є компетентним у вирішенні наших суперечок, або запросити корпорацію, чи судову компанію, яка вирішуватиме справи. При чому, запрошувати її на конкурентних засадах. Пройшов рік, не брали хабарі, нормально працювали — залишайтеся. Якщо хабарі та нечесні вироки — все, запрошувати іншу компанію. І ненадовго. І ротація має бути щороку. Тоді є якісь шанси.

Українська судова система реформі не підлягає. Не існує реформи, яка б могла змінити наші онтологічні засади. Люди живуть в реальному житті і в ньому даються хабарі. Якщо людина зійде з нашого світу, вона не може виступати суддею, бо вона така ж як я. Україна не народжує судових виконавців, бо це б означало мати міру, підвладну собі увагу, займати позицію цієї справедливості. Ми цьому ніколи не вчилися, не опрацьовували і туди не спрямоване наше мислення, наша увага, наші дії та енергія. Тому — ні.

— То Україна не готова до судової реформи?

— Українці самі над собою здійснюють суд. Вони нікому не дозволяють це робити. Це одна і та ж теза, яку я говорю. Вони не терплять над собою жодного суду. І суду історії, в тому числі. Якби ми здатні були вчиняти суд історії, то ми розглянули кожного, але в нас все вибірково. Візьмемо Петлюру. Всі бачать нездатність до державної роботи, відсутність патронних заводів, нестачу нормальної медицини, бачать всю пагубність і поразку, але ні — герой. А чому герой? — Бо поклав купу людей. Це нездатність вершити історичний суд. При чому Скоропадського, який наповнював скарбницю грошима, створював академію наук, започаткував Українську культуру, ненавидять. Йдеться про частину національно свідомих громадян. А Петлюра, який поклав купу життів і здав частину України Польщі — герой. Це нездатність вершити історичний суд. Вона походить саме з цього. З неспроможності створити інстанцію над собою, якусь вищу, ніж ти сам. Нація — це похідне від тебе. Це такі ж люди як ти, які хочуть того ж що ти. Якщо вони хочуть іншого — це не нація. Це запроданець. Розумієте? Ось так влаштована психіка, і її змінити неможливо.