Юрій Смелянський: В Україні немає ідеологічних партій

Депутати у першому читанні прийняли проект закону № 3739. У документі йдеться про пільги для чотирьох галузей вітчизняного машинобудування. Однак він суперечить Угоді про Асоціацію з ЄС. Утім, його підтримали окремі представники майже всіх фракцій. Виняток становили тільки члени «Голосу». Про що свідчить така єдність представників протиборчих сторін? Відповідь i-ua.tv допоміг знайти наш постійний експерт з питань економіки Юрій Смелянський.

— Про що свідчить єдність окремих депутатів з різних фракцій щодо закону про локалізацію закупівель? Чи не здається Вам, що парламент штучно розділений на фракції, щоб розколоти суспільство?

- Кілька днів тому в своєму інтерв’ю для I-UA.TV Юрій Буздуган сказав чудову фразу: «Ми маємо дуже консолідовану Верховну Раду». І голосування за законопроект про «локалізацію закупівель» є яскравим свідченням такої консолідації. Раніше така консолідація виявлялася в голосуванні за законопроект про ринок землі в Україні. І ряді інших голосувань.

В Україні в цілому і, як наслідок, в українському парламенті немає партій — носіїв будь-якої ідеології. Те, що українські політичні сили проголошують себе прихильниками якоїсь ідеології і навіть вступають в міжнародні партійні спільноти за ідеологічними ознаками насправді нічого не означає. Це чергова хибна реальність для дезорієнтації українського виборця. У всіх політичних партій в Україні поки єдина ідеологія — прихід до влади для збагачення.

Відповідно, коли в парламенті розглядається будь-який лобістський законопроект, який обіцяє збагачення для членів парламенту або осіб, пов’язаних з владою — з’являється завидна єдність у поглядах. Виявляється така одностайність через консолідоване голосування з конкретного питання (законопроекту).

«Розподіл на фракції» — це розподіл на групи, що претендують на владу, вірніше, на обсяг перерозподілу державних коштів для задоволення особистого благополуччя.

Чому допустимо стверджувати про прояв консолідації в голосуванні за законопроект про «локалізацію закупівель» за для досягнення особистого благополуччя.

По-перше, з термінологічної точки зору. Сучасна економічна наука такого терміна як «локалізація закупівель» не знає. Введений через законопроект термін — новація. Але виходячи з смислового змісту нового терміна, цей смисловий зміст відображено в законопроекті, термін слід брати в лапки. Брати в лапки з тієї причини, що термін відображає негативні для держави інтереси, які реалізуються через голосування за законопроект. Законопроект явно лобістський і лобістами законопроекту є група власників виробничих потужностей на території України. Перелік цих підприємств і, відповідно, бенефіціарів, можна визначити виходячи з таблиці «Відповідності ступеня локалізації», яка є складовою частиною законопроекту.

Як я вже зазначив, економічна наука, а закупівлі є частиною економічних дій і економічних рішень, терміна «локалізація закупівель» не знає. Але відомий термін «локалізація» (анг. Localization), який позначає адаптацію продукту (блага) до певного ринку. У такому трактуванні, мета локалізації — надати продукту (благу) зовнішній вигляд, створений спеціально для цільового ринку, незалежно від його мови, культури та місцезнаходження. Якщо в контексті такого визначення дивитися на законопроект, то він, по суті, покликаний повернути українську промисловість за часів СРСР. І не з точки зору обсягів виробництва і кількості функціонуючих робочих місць. А з точки зору якості виробленого блага (продукту).

За період СРСР вимоги до якості продукту, що виробляється для внутрішнього ринку і для зовнішнього ринку відрізнялися. Не на користь внутрішнього. Тобто вимоги до якості благ, вироблених для внутрішнього ринку, були нижче, ніж вимоги до благ, які вироблялися для зовнішніх ринків. І якщо при перевірці якості вироблене благо (товар) хоч чимось відрізнялося від встановлених вимог — воно не відправлялося на зовнішні ринки, а потрапляло на внутрішній. І вже на внутрішньому ринку такі товари були дуже бажаною пропозицією для радянського споживача. Причина проста — якість завжди була вище.

Є ще одне трактування терміна «локалізація» — рішення місцевих правил і вимог законодавства. Тоді термін що вводиться, «локалізація закупівель», означає встановлення вимог національного законодавства в сфері закупівель за кошти платників податків. Ну так закони і існують для встановлення правил, виходить термін-тавтологія. Зазвичай, термін без сенсу вводиться для дезорієнтації суспільства.

По-друге. Ще одна причина негативних наслідків таких законодавчих рішень для української промисловості. Запропонований законопроектом інструмент, нібито повинен стимулювати розвиток української промисловості. Такий інструмент вже використовувався в новітній українській економічній історії. Під іншими назвами. Найбільш яскравий приклад — український автопром. Через податкові інструменти (акцизи і ввізні мита) для українського автопрому були створені пільгові умови. Отримав український споживач якісний і конкурентний легковий автомобіль? Ні. А ось підприємства які випускають неконкурентну продукцію отримали гарантований обсяг збуту. Їх власники гарантований обсяг дивідендів. У програші українська економіка і український споживач. Інструмент «локалізації закупівель» черговий підхід до гарантування окремим українським бенефіціарам благополуччя за рахунок українського платника податків.

По-третє, українська економіка втрачає ще й тому, що ліквідується необхідність для цілих галузей промисловості створювати конкурентні переваги для вироблених благ. Створюється гарантований ринковий сегмент збуту, на якому якість, працездатність, вартість експлуатації, ефективність та інші показники не грають ніякої ролі. Їх можна не брати до уваги так як ліквідуються умови конкуренції.

По-четверте. Проблематика питання організації закупівель. Кожен орган місцевого самоврядування, кожна установа, яка закуповує щось за бюджетні гроші, має фахівця із закупівель. Повинно мати. Виникає питання яким обсягом компетенцій, з точки зору економічного, інженерного, програмного, технологічного і так далі розуміння повинен володіти такий фахівець (на рівні територіальної громади це один, в кращому випадку два фахівця), щоб забезпечити виконання норм цього законопроекту виходячи з визначення терміна «ступінь локалізації», який дає законопроект. Згідно з нормами законопроекту «ступінь локалізації — це питома вага сировини, матеріалів, деталей, складових частин і комплектуючих виробів, робіт, послуг та інших складових вітчизняного виробництва в собівартості предмета закупівель». Ті, хто викритий в порушенні закону про закупівлі несуть кримінальну відповідальність.

По суті, ініціатори законопроекту пропонують створити корупційну мережу, в якій кожен відповідальний за закупівлі буде орієнтований на конкретного виробника або декількох виробників (для створення видимості конкуренції) при закупівлі. Співробітництві з якими гарантує звільнення від відповідальності. У будь-якому іншому випадку завжди знайдеться привід звинуватити відповідальну особу у недотриманні норм закону. Своєрідний вибір без вибору.

По-п'яте, згідно з нормами законопроекту за бюджетний рахунок закуповується виключно техніка (будівельна, дорожня, збиральна, пасажирський транспорт тощо). А це ж не так. Продукти харчування; шкільне приладдя; література; іграшки; меблі офісні, навчальні, для дітей і багато, багато іншого. Орієнтири «ступіні локалізації» для всіх цих напрямків закупівель в законопроекті не вказані. Причина зрозуміла — неможливо все це розписати. У мене, наприклад виникло таке питання. При закупівлі електроенергії зобов’язаний відповідальний фахівець (наприклад, місцевого органу самоврядування) включати в вимоги надання інформації про сировинне забезпечення виробництва електроенергії? Адже частина атомних реакторів в Україні продовжують працювати на російських твелів. Або електроенергію, вироблену на атомних електростанціях, буде заборонено закуповувати за гроші платників податків? Адже в порівнянні з тепловою або гідро електрогенерацією атомна електроенергія не конкурента по запропонованим законодавчим нормам. Чи є цей законопроект одним з інструментів ліквідації атомної енергетики України, як найдешевшого виду електричної енергії? І таких питань дуже багато.

Економічний розвиток держави, яка будує конкурентну економіку не досягається у такий спосіб.

— Можливо Україні годі шукати сюзерена? Звісно, Угода про Асоціацію з ЄС — це добре, але національні інтереси важливіші.

— «Пошук сюзерена» — це, на мій погляд, риторика пострадянської дійсності. Україні слід визначитися зі своїм місцем у світовому співтоваристві. До теперішнього часу цього не сталося. Якщо ми частина західної цивілізації — то повинні формувати систему відносин в системі координат західної цивілізації. Якщо ми вважаємо за краще залишатися частиною пострадянської реальності — наше завдання формувати відповідну систему відносин. Якщо у нас свій, якийсь особливий шлях — завдання описати цей шлях, визначити вектор і будувати відповідну систему відносин. Не можна продовжувати знаходиться в стані спроби «надкусити всі існуючі яблука». Нічим хорошим таке прагнення не закінчиться.

У законопроекті, про який ми з Вами говоримо немає українських національних інтересів. Через цей законопроект намагаються реалізувати інтереси окремих бенефіціарів, видаючи їх за вирішення національних інтересів.

В цьому відношенні дуже цікавий текст супровідної записки до законопроекту. Протягом багатьох років я, мої колеги і не тільки говорили про те, що в Україні йде процес деіндустріалізації. Влада у відповідь рапортувала про успіхи по створенню нових робочих місць в промисловості. Супровідна записка є підтвердженням тези про деіндустріалізацію. У цьому документі також говориться і про використання інструменту державних закупівель для розвитку української промисловості. І начебто все правильно. І розвивати промисловість, споживати вироблене в Україні, створювати робочі місця і так далі — необхідно. Але!

Якщо підприємство державної власності (УЗ) не купує вироблені в Україні вагони або локомотиви потрібно приймати окремий закон або створювати міністерство зі закупівель вагонів? Ні. Треба лише правильно формувати менеджмент.

Якщо підприємство державної власності не здатне виконати замовлення, так як у нього банально не вистачає верстатів потрібно приймати спеціальний закон? Ні. В управлінській вертикалі треба міняти людей та забезпечити підприємство верстатами і технологіями.

Якщо підприємство здатне виконувати замовлення (КРАЗ), а розпорядники бюджетних коштів (наприклад, з МО) закуповують іноземні (білоруські) автомобілі треба приймати окремий закон? Ні. Це знову питання якості політики та менеджменту. А ще розподілу інтересів. Немає бажання згадувати відповідний анекдот про «будинок толерантності».

Україна заявила про бажання вступити до ЄС і взяло на себе відповідні зобов’язання шляхом підписання міжнародних документів. Взяті зобов’язання треба виконувати. Виконання взятих на себе зобов’язань, в тому числі, це і питання позиціонування України у світовому співтоваристві. Мистецтво, в таких обставинах, державного управління полягає в тому, щоб знайти інструменти стимулювання розвитку української промисловості з урахуванням національних інтересів без порушення взятих на себе зобов’язань. І такі інструменти є. Тільки влада їх використовувати не бажає. Так як використання таких інструментів позбавить можливості ряд бенефіціарів української політики і економіки і далі збагачуватися без особливих зусиль. За рахунок всього українського народу.