До 150-річчя Лесі Українки

Я не люблю ювілейних творів і не бачу в них жодного сенсу. Здебільшого це — така собі номенклатурна повинність: до якоїсь дати «віддати шану». Та 10 років тому, коли наближались чергова річниця моєї Лариси Косач, все було геть інакше.

Ми знову опинилися «на нашій, не своїй землі». Щойно переміг Янукович і, як кажуть штангісти, відбувся «перший підхід до ваги» «рускава міра». З усіх сфер вичищалося наше життя і наша автентичність, наші цінності. Хоча й звучала українська мова та діяли наші державні інституції, нам потужно й агресивно нав’язувалась імперська ідентичність з усіма її атрибутами — передовсім цінностями, героями, цілями, аж до тотального позбавлення ефіру навіть наших естрадних співаків і заміну їх на всіляких газманових і лепсів.

Хто жив у ті часи, пригадує, який це був абсурд. У його контексті ніщо українське не могло існувати, бо не мало чим дихати. Мабуть, саме тому мене просто щось підштовхнуло написати невеличкий текст до 140-річчя нашої Лариси Косач. Такий собі маленький спротив у стилі «вдіяти, що можу». Маленький клаптик українського безмежжя на шабаші імперського угару. Було страшно. Страшно від думки, чим доведеться розплатитись за цей шабаш, за небуття собою. І дуже хотілося цьому запобігти. Але так не буває. Як в біатлоні — якщо схибив, біжиш на друге коло. Як віслючок навколо корби.

Зрозуміло, ця публікація так і не відбулася. В тому контексті вона і не могла відбутися. Єдине, що було можливо, — розмістити її на «Історичній правді» та тут вже не погодилася я. Відправити світ Лесі Українки, витворений для нашого життя зараз і як ніколи актуальний в архів історичних студій — це винести собі останній вирок і позбавити себе навіть надії на шанс відбутися. Я не погодилась на це.

І нас таки повернуло на друге коло. Бо хто не засвоює уроків за першим разом, повертається назад та вже платить за це іншу ціну. І ця ціна — Майдан 2013, війна 2014, яка продовжується й нині. І так, на жаль, триватиме, допоки ВСІ не засвоять необхідний урок. Чого лише варта ціна у таки НАШ президентський вибір 2019? Це тільки зараз видно та й то не всім. І байдуже. Закон байдужий та невблаганний — якщо не засвоюєш, не усвідомлюєш, не бачиш, то заплатиш. Щоб не платити горем, кров’ю, змарнованим життям, треба бути притомними і свідомими того, що відбувається. Бо за дурною головою приходить завжди лихо.

Всі наші Титани закликали нас до цього. Так, у кожного із них є дата смерті. Та смерті для них нема. Бо вони продовжують жити з нами і якщо будемо мати хоч трохи бажання й розуму, то відкриємо в них багато підказок і рішень наших найнагальніших проблем. Адже все своє життя вони бились над їх вирішенням. І щось таки залишили у спадок. Нам. Аби ми тільки були гідні цей спадок зрозуміти!

Отже, 150 років із Дня народження Лесі Українки — хороший привід дістати томик її творів і щось там пошукати. Раптом і знайдем…

РОЗДУМИ ЧИТАЧА НА 140 РІЧНИЦЮ ЛАРИСИ ПЕТРІВНИ КОСАЧ

Хоч минуло 20 років незалежності, але наша реальність цілком описується словами, писаними ще 115 років тому:

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,

Ніколи світа-сонця не видав,

За ворогів іде в огонь і воду…

Та й загалом:

Ми навіть власної не маєм хати,

Усе одкрите в нас тюремним ключарам.

Не нам, обідраним невільникам, казати

Речення гордеє: «Мій дім — мій храм!»

(Товаришці на спомин)

Вже 20 років маєм, так би мовити, свою державу, власні кордони і наче за державну власну мову. Та, як і 114 років тому наша: «…опортуністично-раціональна політика, виложена так ясно, як заповіді: не кидайся з мотикою на сонце, не поривайся, а потихеньку та помаленьку нав’язуй зносини з правительством і сильнішими партіями (певна річ! а хто би там на слабші дивився! Шкода тільки, що тяжко буває вгадати, котра найсильніша і чи довго такою буде); прийнявши таку спокійну і практичну політичну програму, ми собі можемо спокійно сидіти, де вже кому Бог дав, і співати: „Ой куди вітер віє, туди я хилюся, а що люди говорять, то я не боюся“. Коли ж хто спитає, якої ми віри, то ми чей же не гірше цигана вмітимем відповісти». (Безпардонний патріотизм)

Та що найжаскіше — сьогодні, може, як ніколи актуальні слова Миколи Ковалевського, наведені Ларисою Петрівною у спогадах про нього, що стали, очевидно для неї credo життя і творчості про те, що «ми повинні якомога швидше і завзятіше братись до роботи серед українського народу, підтримувати і розпалювати в ньому національне самопізнання, поки воно до решти не згасло, бо воно й так ледве блимає. Робота ця мала бути і легальна і нелегальна, при помочі друкованого, чи усного слова, при помочі всяких заходів, окрім крутійських і терористичних. Коли ми зараз, не гаючись, і то завзято не візьмемось до роботи, то через 20 літ Україна буде трупом!».

Тепер практичним шляхом доведено, що ніякі формальні фрейми, хоч і як обов’язкові, як то — держава, Конституція, кордони, мова, не творять зміни, якщо в них немає того змісту, що є в Одному слові.

«Так що же? Хіба минає все минуле?» (Одержима). Тепер ми бачим, що само собою нічого не минає. І від нашого щирого побажання перелицювати нашу історію з песимістичної на оптимістичну, як пропонує Наталя Яковенко, наша історія ніяк не змінюється. Бо ж не від нашого бажання залежить. Тут доведеться заперечити пані Наталі стосовно публіцистичності «геть не наукового» на її погляд поняття колоніалізму.

Колоніалізм — поняття цілком наукове. Юрій Буздуган його визначив, як геополітичну технологію — відповідь на транспортну теорему, яку сформулював 1903 року англійський фізик Осборн Рейнольдс у «Збірці статей про механічні та фізичні об’єкти», розвиваючи правило Лейбніца щодо диференціювання інтегралів. По відношенню до геополітики його формулюють наступним чином: «Швидкість інформаційно-економічного обміну між метрополією і провінцією має перевищувати швидкість соціально-економічного розвитку провінції». Якщо управляючий сигнал з метрополії запізнюється, то управління стає неадекватним і відбувається відпадіння згаданої провінції від імперії. Зрозуміло, що навіть і не маючи наукового поняття, ще стародавні імперії почали пошук шляхів розширення експансії, при яких би і транспортна теорема виконувалась. Так, зокрема, і з’явилися славнозвісні римські дороги, які стали першою відповіддю на транспортну теорему.

Однією з таких відповідей і став колоніалізм. Бо виявилося, що якщо штучно з центру заморожувати розвиток провінцій, то транспортна теорема також буде дотримана. Так що, щоб там не просторікували Кіплінги і Данілєвські про «тягар білою людини» і «цивілізаторську місію», геополітична технологія колоніалізму полягає у сповільненні розвитку контрольованих територій.

Іван Франко так проілюстрував колоніальну політику Австрії на Галичині: «І дарма було б думати, що Галичина зискала що небудь, чи то культурного зближення до таких країн, як Чехія та Ракуси, чи економічно через зближення до великих центрів європейської торгівлі. Не забуваймо, що майже до самого 1848 року, а то й геть ще й поза той рік Австрія систематично душила і руйнувала в Галичині початки промислу і фабрик, так що в р. 1772 було їх у нас більше, ніж у 1848. Австрія свідомо спиняла розвій економічної самодіяльности в Галичині, щоб мати місце збуту для фабричних продуктів інших провінцій.» (Ukraina irredenta)

І якщо ти мав нещастя на колоніальних землях народитися, ти мав вибір, що його ще більш як сторіччя тому сформулював Охрімович стосовно Гоголя: або приєднатися до рідної відсталості, або коштом відмови від свого народу і своєї землі, отримати доступ до аутентичних процесів розвитку і таким чином до особистої реалізації.

Кожен робив цей вибір і формулював його по — своєму. Як, наприклад, Лариса Косач на роковини Шевченка:

Ми, як ти, минати будем

Чужії пороги,

Орать будем свої ниви,

Рідні перелоги.

При всій повазі, не тільки не наукове (якщо вже так стреміти до науки), а і просто подиву гідне твердження Наталі Яковенко про те, що: «усунувши традиційні плачі над колоніальним статусом, ми переконаємося, яким був вплив українців у розбудову тих держав, до яких їх вводила доля… У такий спосіб наша історія нормалізується, вона набуде елементарної повноцінності. Ідеться, відтак, про переакцентування історії з песимістичної на оптимістичну, себто по суті — про спробу подолати насаджуване досі почуття меншвартості». (Треба усунути плачі над колоніальним статусом).

Вплив українців на розбудову інших держав нам нічого не дає. Покидаючи Україну, вони кидали її. У всіх смислах. І, хоча і не ставили по собі, як герої Стефаника, камінного хреста, вони переставали існувати для цієї землі, розривали з нею le destin commun (спільну долю). Це — трагічно і цього ніяким побажанням не «оптимізувати». Стосовно «елементарної повноцінності», то якщо це — не відверте знущання, або жарт, то — без коментарів. З цього приводу найкраще сказав Франц Фанон: «Колонізатор творить історію і він знає, що він її творить. І тому він постійно співвідносить себе з історією своєї метрополії, він чітко вказує, що він тут є тільки продовженням своєї метрополії. Відповідно, історія, яку він творить, це не історія країни, яку він оббирає, а історія його нації в тому, як вона обкрадає, знімає вершки і морить голодом. Заціпенілість, на яку приречений колонізований не може бути подолана, якщо колонізований не вирішить покласти край історії колонізації, історії пограбування, щоб породити історію своєї нації, історію деколонізації» (Les damnès de la terre).

Та наш власний приклад виявив, що суть деколонізації не стільки в тому, щоб позбутися колонізатора, скільки в тому, щоб позбутися себе, як колонізованого. Я глибоко поділяю гасло «Усунути плачі над колоніальним статусом». Проте не в частині плачу. Завдання полягає у подоланні колоніального статусу, а не плачу по ньому. У подоланні тих архетипів наших відрухових реакцій на себе і світ, що і досі водять нас, як віслючка навколо корби. І наче і багато пройшли — та все на тому ж місці. А це в свою чергу потребує не побажань та інвектив, а усвідомлення нашої ситуації, хоча б такої, як її зробив стосовно алжирської Фанон. Та це — окрема тема.

Меншвартість, це — не почуття, це саме статус, якого ніякими, хоч би і якими оптимістичними почуттями не позбутися. Потрібно, щось більш суттєве за почуття, а саме — новий статус, який ніхто не подарує і який ніяка формальна незалежність автоматично не витворює. Адже:

Хто визвоволиться сам, той буде вільний;

хто визволить кого, в неволю візьме". (Осіння казка)

Та з почуттями, бажаннями і історією ще не так страшно. Найгірше з майбутнім. Колонізований за визначенням його не може мати. Та це й логічно — його уділ тільки, може, спочатку славне, але потім все більш ганебне минуле. Сьогодення у нього немає і не може бути, оскільки він — тільки обслуговуюча функція чужого життя і чужої історії. У його ж власному житті — нічого не відбувається. Це — континуум «дня бабака». Все одне й те саме, — см. віслючка навколо корби. А як нема сьогодні, то нема і завтра. І що тут вдієш? Як в «Осінній казці»:

Що я вчинити маю? Що я можу?

Ой, що я можу в цій глухій темниці?

Об слизькі стіни битись головою,

додолу впасти з розпачу і туги

і землю гризти, як голодна миш,

або застигнути з німого жалю,

холодним стати, наче гад темничний,

сліпим, байдужим до всього на світі…

Відповідь Лариси Косач — лицарське служіння. І в творах, і в житті.

Мабуть ідея служіння сьогодні ще менш популярна за ідею антиколоніального визволення. Дійсно, народницька традиція і потім більшовики вельми прислужилися до витворення цієї, майже алергії. Сьогодні, в епоху гламуру, гіперпримітивізму і горизонту життя у три копійки, смішно виглядає пафос «білої війни», що

На неї там виходили вночі

Ховаючи під пахву короговку.

У темряві густій ніхто не бачив,

Як блискала й щербилась ясна зброя,

Як падав і конав один з борців,

Як ворог зігрібав його у темну яму,

Не раз іще живого. Старшина

Лічила ранком військо, і багато

Найкращих вояків у ньому бракувало. (Грішниця)

Так само, як заклик старої гвардії, но нових поколінь ставати до цієї боротьби:

Ті люди, що весь вік несли тяжке завдання,

Казали: «Годі нам, тепер черга на вас,

На вас, робітники незнані, молодії…

Та тільки хто ви, де? Подайте голос нам. (До товаришів)

Та найсмішніше, мабуть таки те, що все це актуально, як ніколи. До сліз. З тією, хіба, різницею, що ця «біла війна» точиться вже не тільки у ночі, а цілодобово. І не лише за допомогою «шнура, кайданів, отрути, підкопу, бомби огневої». Ні, зараз засоби куди як витонченіші, бо здебільшого — зовсім не матеріальні, а найголовніше — ворога немає. Хіба, що лиш в собі.

Однак, якби Лариса Петрівна обмежилася самим дискурсом антиколоніальної боротьби, виходячи тільки з того, що: «Одно з найважливіших питань — як зробити Україну вже тепер політичною силою? Один сором, очевидно, тут не багато поможе, бо його україніці чують ще з часів Шевченка, а спасенія душі досі не запобігли.» (Не так тії вороги, як добрії люди), вона не стала б тим явищем, яке ми називаєм Лесею Українкою.

Чому колонізований позбавлений майбутнього? Так, у нього немає сьогодення, бо він немає змоги своєї реалізації. Він — лише тіло, що реалізує чуже життя, чужу волю, чуже майбутнє. Але справа не тільки і не стільки в цьому. Де факто, він — не людина. Лише — засіб. Все його нестерпне існування породжує єдину мрію — негативну. Позбутися цієї муки. І все. Горизонт. Калічне існування замкнене на собі, своєму страждання, що затоплює собою весь світ до краю. Локус його екзистенції обмежений, як коло Хоми Брута і надійно замкнений безмежністю болі і туги. А головне — безнадії. Безнадія — ось надійний механізм самовідтворення такого стану речей. Єдиний образ, що існує для нього за цим колом — це світ колонізатора. Великий, повноцінний, наповнений різноманітними можливостями, світ, через який він тільки і взмозі дістатися до справжнього життя. До майбутнього.

Колонізований неспроможний в силу своїх обставин витворити майбутнє. Це — пастка. Справжня Пастка з великої літери. Бо коло замкнене. По всій системі координат. По вектору і простору, і часу. Бо людина не може витворити з нічого світ. Це справа, що під силу лиш Титану. Творцю.

Коли втомлюся я тупим безглуздям довкілля актуального, я руку простягаю до полиці і витягаю томика старого. Будь-якого, що є в моїй бібліотеці. І починає прорікати Одержима, Іуда з Подорожнім вести мову на Полі Крові. Пророкування віщує Касандра, Раб постає за волю проти рабства, а ніжний Лицар, що хиливсь додолу, шукає погляду своєї Королівни. З Тим, що в скалі сидить, змагатися тендітна Мавка починає, тубільці півночі шукають Одне слово для чужого. Король Шотланський Роберт Брюс — збира народ на битву. Майстри — прорубують нагору сходи. І дим, вже не говорить «чужина», і напис у руїні промовляє «хай згине цар!», а з глибини віків врочисто виринають Légende des siécles ! Антей, і Дон Жуан, і донна Анна … Новий, великий український світ. Як дійсна частка Універсуму загальнолюдського. Проте з своїм життям. Своїм минулим, своїм сьогоденням. І майбутнім.

Значення Лесі Українки для нас передовсім не літературне. Не в тому, що вона перша свідомо робила те, щоб поставити нашу літературу в контекст світової і вивести її у першу чергу. Не в тому, що її творчість — це арена зіткнень і гігантомахії не людей та інвектив, а ідей і мрій. Своїми творами вона породила унікальний континуум першорядності на противагу колоніальній меншвартості. Вона породила для нас новий статус. Статус людей на повний зріст. Без страху і догани. Статус людей, у яких є все. Які можуть і другим вділяти, кому чого не вистачає. Людей, що мають власний світ. І в просторі, і в часі. Не у фізичному. У істинному просторі і часі.

Не дивно, що її не розуміли. Всі інші — Грінченки, Винниченки…, інші -енки. Інші доганяли імперського велосипеда. Вони були не глупіші і зовсім не бездарні. Ні, просто вони були у пастці. З неї їм видавалось, що головне — надбати того, що є в метрополії. Щоб і собі бути, як люди. Замість того, щоб ними просто бути. Просто фактом утвердження свого світу. Порядкування зі своїми викликами, замість мавпування того, як у людей. Леся Українка творила саме такий світ — світ Великої України. Точніше, рівновеликої. Уже. Актуально сущої, без будь-яких чужих умов і скарбів. Без потреби виповнення того, що є вже у людей. Бо ми самі для себе люди. Тому вони і не розуміли один одного, бо говорили різними мовами, жили в різних площинах, мали різний обрій.

Цього обрію нам стало на 140 років, щоб мати шанс і тверду надію на «завтра» уже сьогодні. Її Універсум — це наше майбутнє. Може поки що єдине, хіба, не рахувати ті 17 днів Майдану 2004 року. Майбутнє, яке уже актуально існує і є нашим «напрямом прориву». Проривом цього замкненого кола «дня бабака», де тільки одна подія відбувається — життя минає. Прориву до обрію, який

Здалека вабить, мріє те верхів’я,

що так палає золотим пожаром!

Непереможно прагну я поставить

там високо червону короговку!

Проводарем хай служить короговка,

нехай тримає на слизькій дорозі,

аж поки на верхів’ї не замає,

змагаючись проти гірського вітру! (Ой, як тяжко тим шляхом ходити)

Київ,

21 лютого 2011 року

Олена Скоморощенко,

доктор філософії