Володимир Волков: Україна — єдина країна в світі, яка не має державної програми з вирощування риби

Необхідно включити рибу до компонентів продовольчої безпеки — і ми не тільки насолоджуватимемося українськими морепродуктами, але й спостерігатимемо суттєве здешевлення продуктів харчування.

В’язку більш-менш апетитних сушених бичків можна купити за 200 — 250 грн., а вартість філе щуки, чи сома інколи перевищує 300 грн. Чому риба, яка плаває в українських морях, озерах та річках настільки дорого коштує? Часто-густо більше, ніж кілограм м’яса. Ба більше того, Україна — чи не єдина держава Європи, яка не має державної програми розвитку Аквакультури. Представники влади її відсутність списують на турботу про довкілля.

Сьогодні, 3 березня відбувся форум співпраці з Європейським союзом у питанні «блакитної економіки». Йдеться про проблеми розвитку інфраструктури берегів Чорного і Азовського морів. Одним з головних питань форуму став стан марекультури. Міжвідомча комісія з розвитку Чорноморського і Азовського узбережжя, створена рішенням уряду. Крім іншого вона опікуватиметься проектами аквакультури і марекультури. Що не так з нашим рибним господарством? Відповідь на це питання дав i-ua.tv голова громадської організації Центр підготовки і розвитку Аквакультури «Риболов» Володимир Волков.

— У Рибного агентства в черговий раз змінився куратор.

— Іде чергова кадрова зміна. Діюча голова — Ганна Шишман написала заяву про звільнення. Зараз на її місце підбирають кандидатів. Враховуючи повернення рибного господарства до агропромислового комплексу, міністр АПК Лещенко та його підлеглі, проводять співбесіди з імовірними претендентами. Новий Закон про держслужбу, який підписаний приблизно два дні назад, має певні зміни. Відповідно до нього, до державного агентства рибного господарства можуть нарешті призначать постійно діючу голову під кураторством міністерства агропромислового комплексу.

Кабінет міністрів сформував державну міжвідомчу комісію для упорядкування проектів, пов’язаних з повісткою дня Чорного моря. Йдеться про так звану «блакитну економіку». Тобто, усе, що пов’язане з узбережжям, транскордонним співробітництвом, об’єктами, які виходять на воду Азовського та Чорного морів і їх басейнів. У першу чергу, мається на увазі аквакультура, штучне вирощування та розведення риби і молюсків, а також рекреація, туризм та енергетичні програми шельфів берегів. До комісії увійшло 7 міністерств в статусі перших заступників, голів відомств. Це — потужна організація і вона випрацьовує платформу співпраці з Європейським Союзом.

Що ж стосується Аквакультури, ми отримали чудову нагоду для зміни парадигми в рибному господарстві та нарешті перейти з виловлювання останніх залишків від природи до штучного вирощування, до речі, як робить весь світ. Коли ми мали свій працюючий океанічний флот, то могли задовольняти потреби внутрішнього споживання власним виловом. Традиційно за рік на одного українця припадає від 18 до 20 кілограмів риби. Оскільки власний морський та океанічний вилов зупинився, нам не вистачає морепродуктів. І цим вдало користуються імпортери. Станом на кінець 2020 року, до України завезли більше 400 тон риби.

— А хто ж нам заважає вирощувати рибу? Я чула думки, що це нібито не екологічно.

— За часів президентства Леоніда Кучми ми дозволили розпродати майже весь свій океанічний флот. З молотка пішли не тільки 300 суден, але й цілі плавучі заводи з виробництва рибних консервів. Ми мали привід для національної гордості оскільки наш рефрежираторний флот, був більший ніж у Японії. Він міг прийняти зловлену рибу, її заморозити і привезти до України для споживання. Однак все це національне багатство хтось вирішив продати, а ми це проковтнули. Але ж у той час, коли потрібно було переключитися на штучне вирощування для внутрішнього ринку, лобісти імпортерів взяли ситуацію під свій контроль. Виробництво риби, як і бджолярство, конярство не отримало державної підтримки.

Мені дуже соромно, що Україна — ледве не єдина країна в світі, яка не має державної програми з підтримки штучного вирощування риби, включеної як складова до продовольчої безпеки України. Спроба змінити ситуацію була у 2008 році, але її віроломно зламали. На час керування Кабміном Юлії Тимошенко, імпортери взяли гору і продали, на кінець 2008 року, Україні 600 тисяч тон риби. У зв’язку зі зменшенням населення на жаль, та тимчасової втрати територій, імпорт сьогодні склав 400 тисяч тон, що зайвий раз підтверджує стабільний попит на рибу і рибопродукти. Зрозуміло, що це— велика втрата для національної економіки. Імпорт такої кількості риби, яку ми могли би вирощувати в Україні — дуже великий. Лобі має надвеликі прибутки на імпорті риби і заважає розвитку проекту штучного вирощування. Риба, завезена з закордону, суттєво змінює ціни на продукти. В порівнянні два кілограми риби вирощених в Україні коштують приблизно стільки, як кілограм м’яса. А, що стосуються імпорту ви самі бачите ціни на прилавках.

— Та тим не менш, риба — задоволення не з дешевих.

— Це відбувається тому, що імпортери тримають ситуацію під контролем, а споживача — на штучній голці. Пропозиції внутрішнього українського ринку немає. Ось і завозять в’єтнамський пангасіус, який за якістю не витримує жодної критики. Риба стає дорожчою, завдяки доданій вартості на переробку і завищеної ціни, яку забезпечують лобісти. Зрозуміло, що для збереження своїх надприбутків вони зроблять усе. Тому, ні про який захист нас з вами і довкілля України мова не йде.

Тепер висловлюся про питання шкоди. Аби контролювати ситуацію на рибному ринку, формуються лжеміфи, про те, що нібито штучне вирощування забруднює природу, а наше недбання про майбутнє покоління буцімто може вилитися у екологічну катастрофу. Лобісти імпортерів у якості троянського коня використовують дуже потужний інтелектуальний природозахисний концепт. Тут у мене виникає питання: «Скажіть, будь ласка, хіба про свою природу не дбають французи, іспанці, чи швейцарці?». В цих країнах штучне виробництво риби зашкалює 70% від об’єму ! У світі загальна тенденція така, що з видобутих 200 мільйонів тон риби, 147- штучно вирощені.

Зрозуміло, що імпортерам дуже зручно блокувати всі намагання запуску проектів штучного вирощування риби під будь-яким приводом. Ми ще їм допомагаємо не маючи жодного відношення до продовольчої безпеки. На кону стоять великі гроші, тому в хід ідуть будь-які засоби. Безперечно, імпортери та їхні посіпаки бояться втратити свої потоки, на яких тримається багато торгівельних мереж. Зокрема, чотири великих міжнародні групи мають доволі потужну інфраструктуру. Варто українській аквакультурі стартувати розвиток — і вони почнуть втрачати прибуткові бізнес-проекти.

Поява власної недорогої риби на ринку, суттєво змінить цінову політику на продукти харчування. Зокрема, ціна на м’ясо впаде в 2 — 3 рази. Це неминуче потягне за собою падіння ціни на овочі, фрукти, зелень, ягоди.

— Що робити з розвитком української аквакультури?

— Міністр АПК Роман Лещенко, у своїй промові, пообіцяв приділити питанню розвитку української аквакультури особливо увагу. Вирощуванням риби займається увесь цивілізований світ, а ми і досі пасемо задніх! Варто, на решті, змінюватися! Я думаю, що міністерство наразі, шукає потужного господарника, який би зміг втілити у життя гарні, озвученні міністром плани.

Розвитку вітчизняного рибництва дуже допомагає робота міжвідомчої комісії, присвяченої питанням розвитку інфраструктури Чорного моря. Зокрема, європейці пропонують Україні стандарти по штучному вирощуванню. Наприклад, у 2021 році вони планують залучити 20 мільйонів євро на інновації, для розбудови інфраструктури української аквакультури. Допомога європейців передбачає оформлення і стандартизацію документів, сертифікацію. та створення сучасної інфраструктури господарчих потужностей аквакультури.

Усередині відомства і міністерства обов’язково потрібно зробити конструктивні зміни. Я маю на увазі, враховуючи децентралізацію, перейти на промислові ділянки, що належать ОТГ. Відтак, усі ресурси з землі та води мають дістатися територіальним громадам. Тому, сьогодні постає питання впровадження європейського стандарту та передачі ОТГ усіх лімітів на рибу, яка знаходиться в їх розпорядженні. Наразі, існуюча практика формує базу для корупції, з якою іде постійна боротьба та зайва конкуренція. На територіях, де виловлюють рибу реєструється від 10 до 30 підприємств. Усі вони між собою конкурують і заради отримання найкращих умов, платять чиновникам хабарі. Думаю, ви не будете заперечувати, що така конкуренція є нездоровою.

У випадку, коли галузь трансформується і перейде на промислові території, громади створять об’єднання рибалок. Як повідомив міністр АПК Роман Лещенко, із законодавства про кооперацію прибрані усі протиріччя. Тому, сьогодні рибалки плідно працюватимуть і між собою не конкуруватимуть.

Другий крок — це перехід до штучно вирощеної риби. Тоді, баланс, який буде вийнятий з природи, відновиться через розвиток аквакультуру. Це також дасть можливість між 2 — 4 територіями ОТГ, започаткувати рибні кластери з наявною інфраструктурою, комбікормовими заводами, інкубаторами та переробкою рибної сировини. Завдяки таким змінам, ми отримаємо свою рибну продукцію європейського стандарту. Думаю, українське рибне філе, котлети та палички будуть набагато якіснішими та кориснішими, ніж імпортний продукт. Це дасть можливість постачати до армії, шкіл, медичних закладів рибу вітчизняного виробництва. Та заради досягнення цієї мети потрібна зміна парадигми. Необхідно включити рибу до компонентів продовольчої безпеки — і ми не тільки насолоджуватимемося українськими морепродуктами, але й спостерігатимемо суттєве здешевлення продуктів харчування.

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Суспільство
  • Володимир Волков: Україна — єдина країна в світі, яка не має державної програми з вирощування риби