Усунення нинішнього режиму як основна передумова для нового суспільного договору
У відгуках на мою попередню публікацію (Про передумови нового суспільного договору) було поставлено багато риторичних питань. Риторичних — бо свої варіанти відповідей автори здебільшого не пропонували, а значить — поле для обговорення й дискусій ще доволі чисте.
Тому, відповідаючи на поставлені запитання, хотілося б висловити свій погляд на процеси крізь призму загальновідомих фактів історичного розвитку людської цивілізації та дійти згоди щодо того, чи однаково ми сприймаємо ті чи інші історичні події як ознаки певних закономірностей, а відтак чи можемо екстраполювати їх на нашу сьогоднішню дійсність.
У відгуках на мою попередню публікацію (Про передумови нового суспільного договору http://i-ua.tv/index.php?newsid=2617) було поставлено багато риторичних питань. Риторичних — бо свої варіанти відповідей автори здебільшого не пропонували, а значить — поле для обговорення й дискусій ще доволі чисте. Тому, відповідаючи на поставлені запитання, хотілося б висловити свій погляд на процеси крізь призму загальновідомих фактів історичного розвитку людської цивілізації та дійти згоди щодо того, чи однаково ми сприймаємо ті чи інші історичні події як ознаки певних закономірностей, а відтак чи можемо екстраполювати їх на нашу сьогоднішню дійсність.
Отже, що таке суспільний договір? Існує багато визначень цього поняття, які відрізняються пріоритетами тієї чи іншої школи, але незмінним є один посил:
це угода між тими, ким керують і тими, хто керує. «Керівники», зазвичай, не дуже прагнуть домовлятися з підданими й до останнього намагаються тримати їх в покорі різними моральними настановами та методами брутального силового переконання. Коли ж «керовані» відчувають себе здатними змінити існуючий стан речей, то неодмінно користаються своїм шансом. Залежно від того, наскільки розумним і адекватним був правитель, укладання нового суспільного договору може супроводжуватися гарячими дискусіями з подальшим консенсусом, а може закінчитися масовими відтинаннями голів та тривалою громадянською війною.
Тут варто зазначити, що переукладання суспільного договору не охоплює одразу всю категорію «керованих». Лише ті з них, хто виокремився в певну соціальну групу (касту, клас, стан), яка в свою чергу є життєво утворюючою для тієї чи іншої соціально-політичної системи, здатні змусити «керівників» приймати новий суспільний договір з урахуванням своїх інтересів.
Саме так перші тирани-архонти Стародавньої Греції або царі Давнього Риму «зі скрипом» були вимушені ділитися повноваженнями з родовою аристократією, а ті, після соціальних конфліктів та болісних для себе реформ, допускали до свого кола представників просто заможних верств населення без ознак «родовитості» і. та. ін. Подібні процеси відбувалися практично в усіх країнах світу. З огляду на це історію світу можна з повним правом назвати й історією переукладання суспільних договорів як основи цивілізаційного розвитку.
Єдине, що викликає запитання, це той факт, що проблема теоретичного осмислення суспільного договору практично залишалося поза межами філософського дискурсу до самого початку сімнадцятого сторіччя. Тобто, процес існував і розвивався, а його осмислення — ні. Чому? Насамперед тому, що саме з шістнадцятого до вісімнадцятого століття починається потужна хвиля найвідоміших буржуазно-демократичних революцій на Європейському континенті, коли через зміни форми правління та демократизацію політичних систем на прийняття державних рішень почали тією чи іншою мірою впливати маси людей, посунувши монархів, родову аристократію й дворян. І цей процес не цілком «вписувався» в існуючі на той час візії щодо розвитку суспільства, держави і права. І от упродовж двохсот років суспільно-політична думка від Гуго Гроція, збагачена «охоронними» ідеями держави-Левіафана (Гоббс), десакралізації влади і пріоритету права народу (Локк, Руссо) завершує свій класичний період моральним імперативом Канта. Після цього осмислення суспільного договору в таких масштабах практично завершилося. Усе просто: людство отримало дієвий і практично довершений інструмент переходу з відсталої ієрархічної до прогресивної людино-центричної моделі суспільних відносин, в основі якої був суспільний договір як ідеальний баланс стримувань і противаг для спільнот, що динамічно розвиваються.
Відтоді людино-центризм є найкращою моделлю для ефективного суспільного розвитку. Відтак і перед сьогоднішньою Україною є також два шляхи майбутнього: або й далі загнивати в ієрархічній моделі, яку охороняють олігархи і нинішня влада, або зламати антисоціальну систему й перейти на людино-центричну модель розвитку. І тут важливо пам’ятати, що двигуном усіх прогресивних суспільних перетворень (буржуазно-демократичних революцій) виступала чисельна спільнота власників засобів виробництва, для яких життєво необхідним було укласти новий суспільний договір та мати своє представництво в органах влади. Саме МАСОВІСТЬ цієї сили зумовила структурні зміни як в суспільно-політичній моделі, так і в свідомості громадян:
- Десакралізація влади (владу обирає і легітимізує народ, а не вищі сили, тому народ і має право скинути антинародну владу).
- Перехід на людино-центричну модель горизонтальних зв’язків, коли власники фінансів, засобів виробництва або своїх професійних навичок увійшли в безпосередні договірні взаємини між собою, залишивши «за бортом» королів, феодалів і церкву.
- Це все призвело до зміни соціальної структури, в результаті якої почало утворюватися громадянське суспільство й поступово народжуватися середній клас.
Отже, революційні цивілізаційні зміни робили власники! Точніше — їх критична маса. І робили це, свідомо виборюючи право не лише на свою ключову роль в державі, а й втілюючи абсолютно нові етичні принципи в суспільно-політичних відносинах.
А тепер погляньмо на процеси, що відбувалися в Україні. Чи вийшла на 1-й Майдан критична маса власників, з вимогою нових суспільних відносин? Ні! Там була критична маса просто активних людей, які не виступали проти віджилої ієрархічно-олігархічної моделі, а просто хотіли бачити її очільником Віктора Ющенка.
Практично те саме, тільки в трагічній формі, повторилося в 2013−14 роках. Тому олігарх Порошенко, безпосередній будівничий антисоціальної системи з 1998-го року, легко став після майданним Президентом в 1-му турі.
Саме суспільство без власників, без економічно незалежних людей було потрібно українській владі, починаючи з 1991-го року. Тому всі президенти, всі уряди незалежної України чітко проводили одну й ту саму політику — не допустити появи критичної маси власників, протидіяти розвитку інститутів громадянського суспільства, люмпенізувати населення та привчати його до пільг, субсидій та гречки на виборах. Вони чітко розуміли й розуміють, що саме власники (фінансового, інтелектуального, творчого ресурсу, засобів виробництва, високих професійних навичок) стануть могильниками побудованої за роки незалежності антинародної системи. Саме тому злиденний стан населення є запорукою стабільності нинішньої кримінально-олігархічної системи, яка лише змінює пост-майданні обличчя, зберігаючи людиноненависницьку сутність. Тому, допоки зберігатиметься в країні олігархічний режим, доти населення приречено перебувати фактично в жебрацькому стані, без надії вирватися з принизливої бідності.
Де вихід?
Отже, за 25 років незалежності правляча верхівка України (як влада, так і опозиція) робила все для того, щоб не допустити цивілізованого, суверенного розвитку країни. Усе, що нею робилося й робиться, включаючи кредитну петлю від МВФ, спрямоване виключно на підтримку нинішнього режиму та стримування соціально-економічного розвитку країни як запоруки стабільності олігархічної системи. Саме тому нищиться малий і середній бізнес, невпинно підвищуються ціни й тарифи, падає рівень життя, народжуваності, а натомість зростає рівень захворюваності та смертності.
Тому найголовнішим завданням сьогодні є:
1. УСУНЕННЯ НИНІШНЬОГО ПРАВЛЯЧОГО РЕЖИМУ як гаранта збереження антисоціальної ієрархічної моделі;
2. Термінова люстрація всіх власників електронних декларацій, які не можуть пояснити походження свого майна;
3. Вирівнювання макроекономічних балансів, шляхом значного збільшення балансу споживання, бо саме так можна здійснити перерозподіл ВВП від олігархів до людей найманої праці;
4. Формування уряду народної довіри, який буде легітимним для укладання нового суспільного договору з одночасним створенням умов для формування критичної маси власників (підтримка розвитку малого та середнього бізнесу, введення громадського контролю за розподілом прибутку на державних підприємствах та збільшення частки зарплат в структурі ВВП і в собівартості продукції) як запоруки виконання цього договору;
Зрозуміло:
це — революційні зміни і олігархічна влада боротиметься з ними до кінця. Тому для нового суспільного договору потрібно хоча б прибрати першу перешкоду — усунути архаїчний олігархічний режим від влади та зламати застарілу ієрархічну модель суспільних відносин.
