Манана Абашидзе: Покажіть мені людину…

30 років тому матінка-історія спитала у країни, якою вона хоче бути, люди розгубились і відповідь на це питання залишили «на потім…». Приходить історична розплата за «ми не знали», «не думали», «ми хотіли так, але не наполягали». Так влаштована історія.

Люди в своїй більшості, не розуміють закону фізики історії, і в підсумку: одні на Марсі «бороздят простори…», а інші пережовують вчорашнє лайно.

За роки незалежності в українців так і не з’явилась уява про майбутнє. Можливо воно повинно починатися з базових речей — не бреши, не кради, не зраджуй, будь моральним… А замість цього популізм — це те що намертво прижилось. Він працює в Україні саме тому, що про завтрашній день думати у нас не прийнято. Бо не привчені і потреби не маємо! В результаті, будь-який український чиновник в своїх підходах повторює Папу Льва Х: «Бог дав нам папство, так будемо ж ним насолоджуватись…».

А що ж люди?! Люди як люди. Різні. Але турбує те, що більшість, як казав письменник Ю. Тріфанов «Плывешь в лаве, не чувствуешь температуры».

Зрозуміли люди свої і історичні помилки, чи і досі не відчувають температури?

Обговоремо цю та інші найгостріші і злободенні теми: ділимося своїми думками про політику, історію, тенденції сучасного суспільства і багато іншого з Ігорем Рубцовим, поетом, фотографом, громадським діячем.

Згадуючи перші дні незалежності, я мушу зізнатися, що не набагато старший за цю незалежність. У якому сенсі? Як дитя свого часу і країни, вихований не стільки батьками, скільки соціумом радянського оточення, не маючи навіть зеленого уявлення про дійсність і правдиву історію країни рад, всім своїм щирим юнацьким серцем я готовий був боронити і ту державу, і її принципи. Повна безальтернативність, яка переважала на Донбасі, лишала мало шансів для виникнення духу дисидентства в нас — східняках. Лише завдяки змінам політики при М. Горбачові відкрився канал до альтернативних джерел історії і правда помалу проклала нові річища у потоках офіційної «істини». Коли у 1988 році я повернувся з-за кордону після служби в армії, країна вже стала трошки іншою. Мітингова риторика, з’явлення нової преси і видання раніше забороненої літератури якби вирівняли шанси — тепер було що зважити, осмислити і чого триматися. Пам’ятаю, як приблизно у 88−89 році вперше я назвав комуністів комуноїдами і вже тоді не тільки окремі особи, до яких я теж себе зараховував, але й чимало інших людей мали вороже ставлення до радянської влади, до компартії, до штучного утворення, яким був той радянський союз. Попри не зовсім усвідомлений вибір більшості українців на референдумі 1991 року на користь державної незалежності, саме у Донецьку кількість прибічників суверенної України сягала, на мій погляд, високого рівня. Які маркери свідчили про це? Велика кількість української символіки і багатолюдність масових заходів на головній площі міста: нехай не більшість, але й не купка «фанатиків», як могли пояснити місцеві номенклатурні діячі.

Попри ті видимі зрушення свідомості, ми не досягли і навіть не наблизилися до такого стану державного будівництва, як прибалтійські держави. У них перемагали за рахунок високої антирадянської температури, адже вони останніми введені до складу срср і вони у своїй масі не належали ні до слов’янської культури, ні до тих, хто століттями перебував під чоботом московитів. Якщо в Україні когось і вважати носіями європейського менталітету, так це ніяк не мешканців лівобережних і південних областей, а туди, подалі до західних кордонів. Не дарма Львів у Донецьку обзивали не інакше як бандерштатом. Якщо взяти середньостатистичного українця Сходу, Центру, Півдня, Заходу, то це зовсім різні українці. Хоча я з подивом дізнався, що серед мешканців Закарпаття є чимала кількість москвофілів і багато хто у змаганні Ющенка з Януковичем підтримали останнього.

Отримавши у 1991 році ключі від країни, виборець зробив стандартну помилку середнього совка. Частина партійної і господарчої номенклатури, вчасно зорієнтувавшись, на ходу «перевзулася» і очолила політичні процеси, тому до керма стали ті самі комуністи, як прагматичні досвідчені господарники. Такий собі «прагматизм» найбільш відчувався у східних і південних областях, де українців вже важко було назвати, власне, українцями. Тим більш, Донбас з його вугільною, металургійною, гірничо-видобувною промисловістю. Важка робота не сприяє інтелектуальному наповненню людини, особливо враховуючи високі відсотки колишніх засуджених, номенклатурних працівників, направлених за часів союзу на роботу з різних регіонів імперії. Звідки там взятися етнічній самобутності, якщо у котлі намішано всякого генетичного матеріалу? Само собою, під керівництвом старих кадрів процвітало не лише шалене розкрадання і приватизація, а й дискредитація самого явища — самостійності. У маси закарбовували чіткі посили: «Таку державу розвалили!», «Донбас годує всю Україну», «Досить годувати Київ!», «Донбас і … (московія) — один народ». Отаке нав’язували і обговорювали зусибіч.

Небажання керівництва діяти прозоро, відкрито, чесно, демократично призвело до розчарування частини людей, які і без того коливалися, не долучаючись ні до чого, а лише спостерігаючи, що з усього того вийде. Судити, засуджувати їх не наважуюся. Така властивість більшості — знайти свою нішу і існувати в ній, остерігаючись крутих перемін, лаяти владу, ЖЕКи, лікарів і школу, комунальників. На думку більшості на них лежить відповідальність за рішення, за дії: вас вибрали — вирішуйте; крадіть помірно, як ми всі. Радикальні реформи завжди не бажані у суспільстві, бо вони спричиняють незручності. Наприклад, якщо реформувати дорожню поліцію і вони не вимагатимуть хабарі, тоді як домовлятися, якщо порушив правила? Як без хабаря вирішити будь яку справу, якщо вона не зовсім законна? Краще нічого не рушити, тим більше питань, які ніколи раніше не вважалися питаннями самоповаги, гідності. Це я про мову, про інформаційний простір, документообіг, сферу обслуговування. Десятиліття радянщини майже вбили націю. І я наважуся порівняти залишки свідомих українців з ідеєю біблійного залишку, яка наскрізно проходить через усю Біблію, коли родина, намножуючись, розділяється у поглядах. Частина її залишається вірною Богу, інша частина вдається до безбожності і цих, других, стає все більше аж доки вони превалюють і роблять політику всього народу. Так було завжди, тому що так легше жити. Дарма що у сучасному світі ми всі письменні і навіть більшість користується комп’ютером, ми далеко не всі любимо читати, порівнювати, аналізувати і робити принциповий усвідомлений вибір. Перевагу віддають готовим штампам (легше харчуватися у фастфуді, ніж готувати самотужки).

Десь на межі 30-х і 40-х років минулого століття, коли сталіністи почали агресивно душити національну свідомість українців, а українське грубо витіснялося звідусюди, переходячи до розряду недолугого, малограмотного, селюцького способу мислення, посилилася і боротьба проти вільнодумства. Успіхи тієї кампанії на знищення ми бачимо навколо себе. Відкриваю стрічку новин і читаю. Набита маршрутка зупиняється, щоб забрати ще кількох пасажирів, хоч і ті, що вже їдуть на сходинці, можуть на ходу відштовхуватися від асфальту. Водій при цьому не проти використати найближчу пасажирку у якості кондуктора, тому що він зайнятий розмовою по телефону. У лівій тримає смартфон, правою відраховує решту, косячись на руки жінки, яка змушена приймати оплату, коліньми утримує кермо, намагаючись тримати автобус по курсу. Коли жінці набридло волонтерити замість кондуктора, вона зробила водієві зауваження, мовляв, треба або везти, або розмовляти по телефону, та ще й мати у салоні кондуктора. Ви самі можете здогадатися, що на жінку накинулися (навіть не водій) всі пасажири маршрутки, бо всім треба їхати, а якщо вона така розумна, нехай їде на таксі. Ось лице нашої нації, якого ми соромимося, бо ми гостинні, щедрі, гуморні. Але не у маршрутці.

Ми перетворюємося на те, чим нас робить наше середовище, хоч насправді має бути не так і я далі торкнуся цієї теми.

Як тут не згадати красномовний вислів Станислава Єжи Лєца: «Той, хто надів на очі шори, повинен пам’ятати, що в комплект входять ще ярмо і батіг».

Саме так!

По факту всі роки незалежності ентузіастам доводилося переконувати, вимагати, наполягати на наповнені нашого інформаційного простору українським якісним національним продуктом. Ви розумієте, що я маю на увазі, наголошуючи на слові «якісним»? Це не те, що московія називала українським. І не права на якісь телевізійні шоу, куплені у тієї ж кремляндії і перелицьовані на щось україноподібне. От Вєрка Сердючка — це україноподібна пародія на наше українське, як свого часу Штепсель і Тарапунька. І «кролики», з яких один просто ідіот, а другий — україномовний ідіот. На початку 90-х мій знайомий кривився і перемикав телевізор на московитські канали: «Що мені, весь час тільки коломийки слухати?» Так у всьому. У новорічну ніч переважна частина країни дивилася не наші прісні святкові передачі, а «галубой аганьок», де половина артистів мала українське походження. Без всяких рейтингів ситуація промовляла сама за себе. А причина? Навмисний утиск з боку перелицьованої на національну комуністичної верхівки. Талантам ходу не давали. Відродження національної свідомості тлумили нав’язуванням комплексу меншовартості: пів фюзеляжу літака складемо у Києві або Харкові, а іншу половину — у воронежі, інакше ж ніяк без братів наших старших! Тому більше половини телевізорів у Донецьку транслювали не українські новини, а тамбовські.

Ви згадали колективну Сердючку, одразу подумалось, що вся наша дійсність окаламбурена. Занадто багато КАЛАмбуристів і занадто мало людей, які встигають думати, у кого думка і етичне почуття йдуть попереду.

Демократія по-українськи.

До таких слів як демократія, свобода, довіра доводиться ставитися обережно. Демократія — влада народу. За якими правилами визначається ця влада? Як розуміють її люди? Як враховуються їх права і інтереси?

Мене втішають слова Черчілля про те, що демократія дуже поганий пристрій, але інші ще гірше. Демократія регулярно показує нам, що до влади можуть прийти мерзотники. Демократія дурості робить, ось, наприклад, Сократа стратили, проте на тлі умовного Іді Аміна, демократія все ж краще.

Говорячи про Україну, в першу чергу, варто вести мову не про територію, не про владу, не про політичні чи громадські об’єднання, не про законодавчу базу, бо те все є вторинним, а про пересічних людей і рівень їх свідомості.

Фелікс Крівін сказав: — «Там, де кожен вважає, що особисто він не робить погоди, погода буває сама огидна». Поки 85% населення думає що від нього нічого не залежить, демократія побудується без його втручання — країна і надалі буде в жалюгідному стані.

Демократія це культура відповідальності і самокритичності, свідомості і поваги до закону. Чи існує, на ваш погляд така культура? Демократія в наших умовах зручна річ?

Як би там не було, дечому ми навчилися і за часів такої незалежності.

Врешті, перші страйки наприкінці 80-х років — це виступи шахтарів на Донеччині. Я тоді працював прохідником на шахті імені Засядька і разом зі своєю бригадою сидів на площі під будівлею обласної ради. Ейфорія від відчуття нашої шахтарської сили була неймовірною. Почуття перейшли із нами до новітньої історії незалежності, до перших демократичних виборів, коли у 1990 і 1991 роках ми — прості робітники перемагали на виборах начальників різних солідних установ. Я і сам на виборах до районної ради міста обійшов з достойним відривом начальника ОРСу, хоч він завалив тоді своїми (державними) ковбасами виборчий округ. Можемо, якщо схочемо. Мало хто розумів, що демократія, як ломака, має два кінці і нею користуватися бездумно не можна, інакше від ейфорії до апатії і розчарування — пів кроку. Саме тоді, на зорі незалежності я дізнався, що є давно перевірені кадри на посадах у міськ- і облвиконкомі, та й на рівні районів міста, які всерйоз можуть запитати: «А ти не думав, що ідея Донецько-Криворозької республіки має сенс?» У пакеті з гаслом «Донбас годує всю Україну» сіялося отруйне сім’я в маси. Носії підступного плану прекрасно розуміли, що натовп не засяде по бібліотеках і архівах досліджувати історію фейкової ДКРР у 1918−1919 роках. Кому воно треба — знати? Головне, що «ані же правільна гаварят». Депутати від Донеччини на всіх рівнях волали, що Донбас змушений годувати всіх, а інші регіони — дармоїди. Як доказ подавали порівняльні таблиці валового продукту. І дійсно, як подивитися на промислові регіони, то вони вигідно відрізнялися від інших. Але ж разом із тим треба показувати і порівняльну таблицю дотацій на регіон. Тоді був би помітний дисбаланс і по цих показниках, тільки вже не на користь іміджу Донбасу. Пусте. Маніпулювати масою легко, маючи мікрофон, другований орган, телевізійний канал. Східні області країни (південні теж) у такий спосіб перетворилися на цинічний анклав, який готовий силою, підтасовками проштовхнути до влади свого. Дарма, що він перед тим гнобив усіх: своїх і чужих методами, притаманними мафії. На Донбасі достатньо дурної сили, якій достатньо почути: «Може час встати з колін? Ви ж — Донбас!» І, здавалося би, люди з достойною освітою, двома вищими, трьома, повторювали тільки один аргумент, відповідаючи на питання вибору: «Він же свій». Так, десь ми вже чули вислів: «Він — негідник, але наш негідник».

Демократія в Україні (між іншим, у деяких розвинених країнах також) стала засобом самознищення, хоча запропонувати кращу модель суспільства нам наврядчи вдасться. Але ми можемо і в цьому знаходитися під впливом мантри «гірше ніж у нас не може бути ніде». Не такі вже ми пропащі і не настільки прекрасний уявний світ десь там, в Америці чи Швейцарії. Просто контрасти нашої моделі ми відчуваємо на собі і це боляче. Я ділюся своїми думками, не нав’язуючи нікому і не завжди погоджуючись з політологами (нехай пробачають ті, хто вчився на це в університетах), і не люблю складну філософську думку, бо нерідко роздуми філософів не збігаються з реальністю. Нещодавно прочитана книжка іспанського філософа Ортеґи-і-Гассета все ж сколихнула приємною констатацією: це ж треба, мої думки в чомусь такі ж, як у такого відомого діяча! Тому я наче дописую свій розділ до його книжки «Бунт мас» вісімдесятирічної давнини.

Я чую різне від людей. І те, що країна у руках олігархів. І те, що від нас нічого не залежить. І навіть те, що всім у світі керують масони. Боюсь навіть питати, чи знають вони хто такі масони? Пан Ортеґа довго і переконливо, до плавлення мізків, доводить тезу, що виходить із назви книжки. Нас найбільше має захоплювати приклад виборів 2019 року — яскрава ілюстрація багатосторінкового твору Ортеґи. Легко, демократично як ніколи до того але з яким результатом? І я не проти того, що всі лаври належать успішним ляльководам, але громадяни йшли і віддавали голоси так, як їм на той момент підказував внутрішній голос. І вони мали відповідь на те, чому зробили саме такий вибір, а не інший. Не тому, що напружували мозок щоб порівняти створену штучну картинку образів різних кандидатів з їхніми живими персонами. Картинки достатньо. Виходить так, що при диктатурі нас змушували «правильно» голосувати і спробуй лиш пікнути! При демократії я вільний робити все на свій розум, тільки ж тепер потрібно і думати самостійно. Але простіше дозволити комусь переконати мене і потреба багато думати відпадає.

Ви згадали іспанського філософа Ортеґи-і-Гассета і його працю «Бунт мас» — прекрасна праця була написана 90 років тому. А сучасна і сьогодні. Ось що пише Ортега про «людину-масу»: «Масова людина насолоджується своїми можливостями, навіть якщо це можливості дебіла. З державою у нього тоді складаються своєрідні відносини. Це вимога комфорту. Людина-маса не те щоб ледачий, але він не хоче робити того, що виходило б за межі його благополучного стану. Чи не хоче напружуватися зайвий раз. Він хоче, щоб держава про нього піклувалася, делегує свої людські права, найважливішим з яких є право прийняття рішення про себе самого, свобода, державі. Свідомо, чи не дуже, відрікається від них. Тим самим свідомо погоджується на те, щоб держава не просто давало йому все, що він хоче, а й робило з ним все, що вона хоче…»

Продовжуючи цю тему, я би поділив виборців України на тих, хто все бере розумом, на їхніх антиподів, які програмуються посередництвом ЗМІ і невеличкий (відносно) прошарок, які вважають, що від них нічого не залежить, тому вони індиферентні до виборів. Перші — не завжди однодумці, але це ті, хто вбачає мету попереду. Других — переважна більшість у всякому суспільстві, така властивість розуму. Треті — не вірять нікому, у тому числі собі, тому вдячно скористаюся влучним висловом Фелікса Крівіна: «Там, де кожен вважає, що особисто він не створює погоду, погода буває наймерзеннішою». На щастя, у нас не кожен так вважає, але перспектива скотитися до цього загрозлива.

Історія Польщі ХІХ століття ─ це смуга повстань і революцій. Про німецьку революцію жартують, що їй вистачило «всього» 100 років, від 1848-го до падіння Гітлера, щоб нормалізувати Німеччину. А Французьку революцію 1789-го оголосили завершеною аж у 1989 році після падіння комунізму. Англійська революція XVII століття тривала майже 50 років. Щоб Україна трансформувалася в розвинуту і сучасну, вона мусить пройти через таку трансформацію. Можливо ми вже в середині цього процесу.

В одному з інтерв’ю Збігнєв Бжезінський порівнював Україну зі слоном на шаховій дошці, який рухається лише у бік ─ назад і вперед. З чим можете порівняти Україну Ви? Який повинен бути цивілізаційний вибір розвитку країни?

Давайте подивимося чи можу я, ви, ми разом впливати на якість життя у нашому суспільстві? Ми завжди маємо починати із себе. Адже життя завжди пропонує нам робити вибір із можливих варіантів. Колись я зробив зауваження людині, яка позиціонувала себе як особу віруючу, але при тому вживала лексичні звороти, відповідаючи опоненту вкрай грубо. Хто добре розуміє, що означає бути послідовником вчення Ісуса Христа, погодився би зі мною. Але ця людина дала відповідь, що він звик спілкуватися так, як завжди говорили в його селі. Гм, залізна логіка. Тоді я мушу розмовляти і писати матами, іноді корегуючи думку цензурними словами, оскільки у моєму провінційному містечку на Донбасі розмовляли саме так. Хто за нас робить вибір? Чи ми робимо його самі? Якщо від оточення залежить те ким/яким я буду, тоді як із сільського хлопа Льоньки Каденюка вийшов перший астронавт України Леонід Каденюк?

Народжений у донбаській глибинці, серед шахтарів, залізничників, заводчан, злочинців, ментів, працівників бідної інфраструктури маленького міста ким я міг стати? У старших класах ми питали одне одного: «Ким ти будеш?» На перший погляд, вибір небагатий: шахта, завод, залізниця… А якщо льотчик? «У тебе що, є в родині льотчики?» До найближчого аеропорту 40 кілометрів. Але ж ставали!

А потім, у нас, народжених в середині шістдесятих, стандартний шлях: жовтенятко, піонер, комсомолець, комуніст — якщо робитимеш кар’єру. З перебудовою і незалежністю виявилося, що життя строкатіше і, як з’ясувалося, в люди можна вийти і без вузькопартійної мішури. За життя можна хоч десять раз поміняти не тільки професію, а навіть погляди. Я не кажу про звичку декого підлаштовуватися під світ заради меркантильних мотивів. Уявіть собі, що навіть деякі факти власної біографії можна переглянути і поміняти оцінку з плюса на мінус. Так, колись я вважав себе воїном-інтернаціоналістом, а переосмисливши, додав з легкої руки побратима змінений «причеп» і стало так: «воїн-інтервенціоналіст». Бо це правда, тверезий погляд на причетність до конкретних подій. А частині моїх однополчан не під силу визнати це, тому колись ми були однодумцями, а стали антиподами. Я можу скільки завгодно тішити себе, прокручуючи стару платівку і ще й ремствувати, що на тлі війни в Україні нас — ветеранів тієї війни почали підзабувати. Хтось так і робить. Минулого вже не змінити. Можна обирати один із напрямків життя, запропонований моїм життям зараз. Хто я є і ким хочу бути?

Перед незалежністю я визначився, обравши право бути українцем. Я — людина з підозріло не українським прізвищем. А що, так можна? Ви спитаєте, а я відповім: «Можна», хоч мій рідний дядько по батькові обрав інший шлях. Отак буває: ми наче рідня, але належимо до різних народів, хоч у мене більше підстав і його вважати природнім українцем, адже у діда, прадіда, прапра- у церковній метриці національністю записано «козак». І ми знаємо, звідки на Дону з’явилося козацтво і чому там досі по станицях розмовляють українською особливою говіркою.

Мене дивує що? Сьогодні чи не найвигідніший час українцям визнати себе українцями. Навіть війна, даруйте на слові, сприяє виплюнути з рота чужоземну, ворожу нам, токсичну мову. Але й це питання вибору. У побуті. В іншому: сфера послуг, господарча діяльність, діловодство, армія — нас навіть не повинні питати, а ми мусимо бути українцями. Мене мало не до сліз розчулили слова Фемія Мустафаєва: «Ми всі — українці!». І він не зрадив цим кримських татар. Він подав приклад нам бути достойними своєї країни. Вибір? А як же інакше? Він буває складним, як свого часу дисиденти мали вибір між в’язницею і тихим болотом радянського способу життя. І це питання не тільки нашого особистого комфорту, а справа державної безпеки. Чому така країна як Афганістан домоглася ганебного виводу радянських військ? У тій війні вона не мала шансів ні на що взагалі. Воля народів Афганістану збурила весь цивілізований світ. Вони й самі билися відчайдушно. Згадуючи Паншерського лева Ахмадшаха Масуда, я кажу: «Та вони там у більшості — леви». Хто ми? До чого йдемо? Ми маємо свою мрію, як ті американці? Ми ж кажемо «американська мрія», має бути і наша, інакше ми покладаємося на «якось воно вийде».

Мої намагання викристалізувати українську ідею доводять до розпачу. Я ж не можу створити її сам, бо вона має бути ідеєю нації. Хіба ні? І тут можна дивитися на приклади інших країн. Америка: Конституція, свобода, незалежність. Класно! Але я люблю жити тут, а не там. Франція… Не знаю, як сформулювати національну ідею французів, але коли я там був, мусив шукати обмінник, щоб поміняти марки на франки (до спільної валюти) і мені це сподобалося. Французи люблять своє: гроші, мову, сир. Їм по цимбалах, скільки доларів у моєму гаманці чи скільки я готовий відвалити за товар. Не маючи місцевої валюти вирішуй проблеми через обмінник. Не знаєш французької — шукай перекладача. На першому місці — Франція, а все інше може бути як індивідуальні опції. Поважаю за це французів. Чия національна ідея найкраща? Якщо дослідити тему, можна запропонувати спектр на вибір, тільки ж це для нас нічого не поміняє, якщо не виробимо своє самостійно. Виробимо, погодимось і почнемо втілювати.

На нашій планеті існує одна дивовижна країна яка фактом існування доводить визначну роль національної ідеї в побудові держави. Це Ізраїль. Наново створений (відроджений) у 1948 році, Ізраїль досі не має навіть Конституції. Я не кажу, що там не існує проблем, але щоби домогтися законності і збудувати в цілому непогану квітучу країну, відробити мову, взявши за основу біблійний іврит — вже заслуговує на повагу і спонукає нас не бути байдужими до нашої багатовікової історії. Ми вже на своїй землі. Ще один момент, достойний уваги. У дискусії навколо майбутньої Конституції Іцхак Перець висловився наступним чином: «У народу Ізраїлю є Конституція, якої вже 4000 років. Такою Конституцією є Тора».

У зв’язку із цим я, як віруюча людина, згадую про принципи, на яких Бог формував Свій народ. Хто як не Бог знає і дає принципи — найкращу національну ідею для народу (народів?). І тут показовим прикладом є історія виникнення ізраїльського народу. Не будьмо невігласами, Бог обирав не єврейський народ, а людину. Людину, яка довірятиме Йому і навчатиме принципам (ідеї) від Бога. Цією людиною став подорожній арамеянин на ім’я Аврам. Вже за Йорданом місцеві прозвали його «іврі» — «той, хто перейшов» з того берега. Ось вам і перший єврей. Обидва сина Аврама (Авраама), як у наших селах, де якусь Петренчиху прозивають Караванкою і всю родину не за прізвищем, а за назвиськом, так і ті стали «іврі» — євреями. Ізмаїл, перший Авраамів син — також був євреєм, хоча від нього пішли кілька інших народів, і нині супротивників для сучасних євреїв. Ісаак — єврей, у якого народилися Ісав і Яків, обидва євреї. От тільки від Ісава далі походять інші народи, а від Якова 12 колін Ізраїлі. І при Якові понад 400 років перебування у Єгипті. На початку вони не вважалися полоненими, а були як я — переселенцями. Пізніше — стали рабами. Коли сини Якова перейшли до Єгипту, їх було 70 душ. Через 400 з гаком років вийшло приблизно два мільйони. Звідки така плодовитість, ми ж не про кроликів говоримо? А у Біблії сказано, що до євреїв приєдналися багато-багато представників інших народів, тих самих єгиптян. То були люди, які прийняли Бога Ізраїля своїм Богом, за законом Бога обрізали всіх чоловіків і їли Пасху. З того моменту вони ставали «як природні мешканці обіцяної землі». І, між іншим, ставши невід’ємною частиною народу, ми не зустрічаємо, щоб у Святому Письмі народ називали євреями, але синами Ізраїлевими.

Я довго розповідаю про єврейський народ, сформований Богом із тих, хто знайшов прихист під рукою Яхве, але до чого я веду? Умовою приналежності до синів Ізраїлевих було дотримання, нашими категоріями, національної ідеї. Якщо зовсім коротко, її викладено у Торі — п’яти Мойсеєвих книгах, а ще концентрованіше — у Декалозі, десяти Заповідях, даних Мойсею на Синаї.

До питання національної ідеї за вісім століть до Ісуса Христа повернувся пророк Ісая. Його пророче служіння пов’язувалося з глибоким відпадінням від Божих принципів, якого припустився Ізраїль. Мало того, що десять колін взагалі розпорошилися після асирійської навали і від них не лишилося слідів, Ісая попереджував і про вавилонський полон. Попри вирок для народу, Ісая подав надію на певних умовах. Назвавши на ім’я мідо-перського царя Кіра, народження якого сталося аж через 150 років по пророцтву, Ісая закликав повернутися залишок Ізраїлю до умов заповіту із Богом. І ось вона — національна ідея у чистому вигляді: «Не буду мовчати я ради Сіону, і ради Єрусалиму не буду спокійний, аж поки не вийде, як сяйво, його праведність, а спасіння його — як горючий світильник! І побачать народи твою праведність, а славу твою — всі царі, і йменням новим будуть звати тебе, що уста Господні докладно означать його», Ісаї 62:1, 2. Тут я змушений значно скоротити Визначену Всевишнім програму дій для Ізраїлю, оскільки мені би довелося наводити вірші з 60, 61 і подальших розділів. Спрощу своїми словами: метою формування цієї нації було повернення до даних у Торі принципів і через приклад Ізраїлю навернення до Господа всіх інших народів світу, коли до синів Ізраїлевих приєднувалися би інші: більше, більше і більше. На наше німе питання: що би було, якби??? Відповідь дано у 66 розділі. Однак, історію ми знаємо, «якби» не сталося і тепер говорити, що ця національна ідея може бути втілена в одному з народів, хоч би й серед нас, не доводиться. Проте, сама ідея від Бога не лишається утопією, а здійснюється в особистому житті кожного окремого громадянина будь якої країни, якщо він приєднується до Божого заповіту, пристає на ті умови.

А як би Ви «переклади» ці принципи на сучасну мову, і натякнули на дороговказ на майбутнє сучасному українцю ?

Нині, як ніколи, процвітання країни залежить не від волі монарха, а від якісних характеристик її громадян. Наша впевненість в собі зростає, бо ми отримали досвід виборів, ще й з ускладненнями і Майданом 2004 року, з Майданом, що передував виборам 2014 року. У 2019 році країна відголосувала спокійно — чи не ознака торжества демократії? Змінили очільника, як обирають старосту класу, без особливих напружень. Єдине, що не вкладається в рамки — враження таке, наче під час кожних виборчих перегонів голосують зовсім інші люди. Напрямок руху країни змінюється подібно стрілці компасу на полюсах: що ближче до «маківки», то збільшується амплітуда коливань. Я не беру до уваги результати виборів 1991, 1994 і 1999 років, адже не бачу різниці між головними конкурентами, вихідцями з однієї обойми східно-орієнтованих на московію кандидатів. У 2004 році українці більшістю проголосували за зміну вектора на Захід (51,99% за Ющенка), але через 5 років, у 2009 році цю команду переграли «господарники» припнуті кілками до кремля. Країна не витримала п’яти років свого ув’язнення і двічи несудимого замінила знову на прибічника прозахідного вектору розвитку. Відсоток підтримки сягнув позначки 57,3. І ось вони, п’ять років, які щоразу минають швидше і швидше. Новий рекорд у 73,22 відсотки. Я би не здивувався, якби переможцем виявилася людина, ще більше «схиблена» у позитивному сенсі на цивілізаційних цінностях. Але… Невже ми крутимося на місці, досі не визначивши своїх пріоритетів? Якби я не чув протягом років одну й ту саму пісню «Нас знову ошукали», то ніколи не зрозумів би причини нашого феномену. Виявляється, люди не знали, що буде так, а не якось інакше: інакше, ніж очікували, інакше, ніж їм обіцяли (навіть якщо нічого сутнісного й не обіцяли). І з кожним таким вигуком в мені прокидається ураган незгоди. Як це ви не бачили очевидного? Воно лежало на поверхні і волало до нас, а ви не знали? Тобто, не хотіли бачити, чути, знати? Он воно, у чому справа! Виявляється, за частину громадян думає хтось інший, нав’язуючи що завгодно, безсоромно, тому що їх чомусь слухають, не досліджуючи походження новин і не шукаючи в них здоровий глузд. Все менше і менше лишається тих, з ким ми можемо говорити про якісь високі матерії. Яка Біблія? Які принципи? Краще прочитані з папірця звинувачення опонента і обіцянки знизити, підвищити, скасувати, прийняти і таке інше. Ні, товариство, без добровільного вмикання мізків нам не обійтися, інакше на наступних виборах можна замінити виборців на реле випадкових чисел, яке саме розподілить відсотки між кандидатами.

Не хотів би створити уявлення, наче все пропало і Україна приречена до «безідейного» животіння за принципом «якось воно буде». Повірте, добробут навіть таких пишних країн, як Швейцарія, Німеччина, Великобританія, США, Канада і інших, досягався зусиллями меншості, яка думала, вивчала, аналізувала, а тільки тоді діяла. І у них траплялися історичні прецеденти, коли доля країни висіла на волосинці. Людей мислячих завжди і скрізь — меншість. Але вони діяли не мовчки: наповнюючи інформаційний простір своїми ідеями. Вони пояснювали, ділилися, іноді ціною життя виправляли те, що напороли маси в їхніх країнах.

Нас 30 років штормить і нудить. Випливемо? Скажу так: щоби потонути, треба винищити до останнього українця, хто вважає себе причетним до неповторної, самодостатньої, стійкої нації. Нас нищили століттями і що? Тому я не сумніваюся у перемозі над нинішнім ворогом. Він не нинішній, якщо вже на те пішло, а прадавній і як не ми його, так він сам себе доконає. Всі імперії, навіть найміцніша Римська, валилися. Квазіімперія по сусідству не стане винятком. А ми маємо підвищувати імунітет нації, навчаючись на уроках минулого, але не дивитися у минуле, відступаючи самі назад у минуле, а з прицілом на майбутнє. Навчаючись на сучасних зразках у розвинених країнах, але не перетворюючись на нові америки, європи, чи там нові зеландії. Поки що ми важко хворі і анамнез не обіцяє швидкого одужання. Наш поступ повільніший, ніж у інших країн колишнього Варшавського договору, та й наших сусідів: Латвії, Литви, Естонії. Швидше рухи нагадують невпевнене тупцювання. Можливо, необхідна шокова терапія більшої інтенсивності, ніж маємо кілька останніх років. Що ж, отримаємо.

Віримо в те, що Україна перетвориться в успішну країну, визначить для себе свій цивілізаційний вибір! Пам’ятаємо, що все починається з гуманітарної сфери.

В 1998 р., через півстоліття, був перекладений і виданий історичний матеріал дослідниці Симони Вейль «Укорінення».

«Укорінення, пише Вейль, це найважливіша потреба людської души. Людина має коріння через реальну та природну участь в існуванні спільноти, яка зберігає живими деякі скарби минулого й деякі передчуття майбутнього».

Укорінена людина — основа основ будь якої нації.

Матеріал підготувала Манана Абашидзе, кандидатка юридичних наук, журналістка.