Олексій Руфімський. Найкращий друг

Олексій мав намір повернутися у пору, коли буятиме природа і християни святкуватимуть Великдень. Утім, ворожий снайпер під Авдіївкою виявився вельми зрячим.

(22 травня 1968 року — 6 березня 2017 року)

Темне тіло ночі протинали комети яскравих запалів. Вони промальовували лінії між позиціями українських добровольців і окупантів. То по найманцям працювали перезаряджений кулемет «Покемон» та інша стрілецька зброя. Добровольці метушилися. Окупанти напросилися і мали отримати добряче у зуби та пики.

— Що, не подобається? Ще не вмерли козаки! Ви — уроди, москалі! — прокричав бородань середнього віку. Він стояв біля бійниці і пускав яскраві комети на позиції сепарні. Добровольці з «Правого сектору» мстилися за свого командира «Сєвєра», який на «Алмазі» під Авдіївкою отримав наскрізне поранення в руку.

— Це тільки початок вечора. За «Сєвєра» ми їм влаштуємо таку канонаду, що їм пекло здаватиметься раєм! За командира треба мститися. Їм не можна нічого спускати з рук. Раз спустиш — і вони знахабніють. Вони вважають себе непереможними. Хоча, насправді, — дуже трусливі, — казав бородань.

Він почувався недобре. Від нещодавньої контузії у голові гуділо з десяток джмелів. А тому, дуже не хотів, аби його товариші наражалися, бодай, на кілька краплин небезпеки.

— Чуєш, ще раз тебе побачу без каски, у наступну зміну тебе тут не буде! Зрозумів? — гримнув він на молодшого побратима. Той лише покірно опустив очі додолу та одяг каску.

Бородань не поїхав на лікування контузії до госпіталю. Поклався на «а раптом пройде і так». Уважав, що його «тут і зараз» — це нульові позиції. Це лінія оборони між князівством Світла та захопленими територіям царством Мороку. Це — палаючий Донбас. Зрештою, бородань — він же Олексій Руфімський не вмів по-іншому. Там, у безтурботному Павлограді мешкають його донька та онука. А вже через півроку віддані побратими «правосеки» влаштували іншу канонаду. Випустили комети помсти за друга «Старого».

Татова принцеса

— Доцю, прокидайся! Поїхали у нічний клуб!

Оля протерла з просоння очі. Годинник на невеличкій мобілці показував, щось близько другої. Кого-кого, а тата такої глухої ночі вона побачити не очікувала. Утім, він схилився над її ліжком, забув про сварку вчорашньої давнини і махнув рукою на власний сон. Олею опанувала урочиста радість. Шістнадцять років виповнюється лише раз у житті. У цей день дівчина дорослішає і відчуває себе принцесою. Про що мріє Попелюшка із казки? Правильно, потрапити на бал.

— І як ти це собі уявляєш? — здивовано запитала Оля.

— Абсолютно нормально. Збирайся! Унизу на нас вже чекає карета.

Вони доїхали до клуба на таксі і танцювали до самого рання. Коли на небосхилі з’явилася Оліна зірка, Олексій, попри свій хуліганський характер, призначався її персональним феєм. Утім, не склалося. Робота фея-охоронця, навпаки, просувалася на ура. Не склалося з мамою його дівчинки. Інколи, у книгах доль чоловіка та жінки, янголи не дописують рядок: «і будуть вони разом, допоки їх не розлучить смерть». Та хіба це привід обділяти любов’ю дитину? Оля купалася у ніжній батьківській турботі аж до самої останньої миті його життя.

***

Олексій вдивлявся у обличчя своєї світлоокої Ольги, ніби у лик Мадонни. Саме їй навіки належатимуть святощі його душі. Його принцеса вже геть стала дорослою. Це означає лише одне. Він підтримуватиме її завжди. Як, зрештою, і раніше. Для них обох нічого не змінилися. Попри звірячо-хижі очі небезпеки. Попри те, що дуже скоро він мусить піти. Піти знову. На нього вже зачекалися товариші. Умить перед очима Олексія постало спогадами минуле. Часи, коли його принцеса ніжилася у підлітковому віці…

— Доцю, невже ти не могла вивчити? — вимовив він лагідним голосом з нотками знервованості. Його Оля здатна на найкращі оцінки. Вона ж — розумна.

Двійка в щоденнику, окрім зіпсованого настрою, містить міну словесного прочухану від рідних. Так уже повелося в світі. «Ну двійка і двійка. Нащо мені тепер вислуховувати це занудство?», — мабуть, подумки мовила Оля. Він відчув її німий докір. Роздуми дівчина перервала її бабуся.

— Ти що, забув, як ти кидав петарди у школі? Нащо ти свариш дитину? Також мені мораліст знайшовся, — Олексій отримав від власної матері смачного ляпаса по потилиці і дуже швидко визнав її рацію. Утім, з Олею за гарні оцінки вони могли домовитися на раз, два, три. Варто було йому сказати: «Так, доцю, закінчуй семестр, а потім я для тебе зроблю усе» — вона не ходила, вона бігла, до школи.

Оля була татусевою донькою та його єдиною принцесою. Іще була мамчина донька — її єдиноутробна, старша сестра. У дитинстві він сам найбільше тулився до свого тата В’ячеслава. Якщо рід — це дерево, то його історія інколи повторюється в наступних гілочках-поколіннях. Заради Олі він був готовий на все. Ураз Олексієві спогади перенеслися до дитячої лікарняної палати.

— Зараз, доцю, біжу відпрошуватися до шефа, а потім — прилечу до тебе. Ти тільки чекай, — як же він хотів, аби ці слова стали найкращим подарунком на її День народження. Зірки вишикувалися так, що Оля зустріла свої солодкі одинадцять у лікарні. Та який підліток захоче там залишитися на свято? Медики привітали дівчинку несподіванкою і подарували їй виписку.

— Доню, вибач, але я тебе не заберу. Мушу залишатися на роботі, — засмутила її мама.

 — Ну, як завжди, — сказала Оля. Звісно дівчинка любить свою маму без зайвих питань. Утім, вона радше нагадувала сувору вчительку, з нудної дисципліни «основи правильного життя». А при нагоді не шкодувала для Олі ременя. З ним — татом, слава Богу, у них склалося по-іншому. Вони — найкращі друзі.

Того дня шеф видався зговірливим, і Олексій виконав свою обіцянку. Прилетів до лікарні, прихопив з собою повітряні кулі і прийняв амплуа доброго чарівника. Вдома він готував для доньки святкову вечерю, а його приятелька — тітка Лариса принесла торт.

Олексій взяв фотоальбом. Невеличку книжечку зі сторінками-файликами, родом з кінця нульових років. Відкрив її навмання. На фотографії красувався усміхнений, харизматичний хлоп на ім’я Женька. За сумісництвом — Олін друг по дворовим забавам. Із цим харизматичним хлопом він мав кілька дотепних ситуацій.

— Дізнаюся, будеш ходити дівчинкою! — гримнув на Женьку Олексій. Підліток не мав аргументів на власний захист і глянув на чоловіка поглядом розумного собаки. Зрештою, вони з Олею самі створили цю ситуацію. Парочка, добряче надрукувавшись на вулиці, втомилася і плюхнулася на диван. Хто ж знав, що поки вони мирно сопітимуть, до кімнати зайде Олін тато? Так Женя отримав від нього, свого першого «ляща».

Тато дуже добре вписувався в Оліну компанію. Від слова взагалі він був легким у спілкуванні і мав багато друзів. І байдуже, що Оля та її команда мали від народження по 14 — 15 років, а тато — за всі 40. Паспортний вік не головне. Олексій поважав підлітків і намагався не вмикати позицію дорослого дядька. А ось, коли його єдина доця знаходилася у сумнівній безпеці, він роздавав безкоштовних «лящів».

Ще однією «рибиною» Олексій почастував Женьку трохи пізніше. Тоді над природою панував теплий, ранок літа.

— Олю, винеси мені рушника, — зателефонував хлопець, у першу пару годин після світанку.

— Навіщо тобі?

— Сиджу о другій ночі на лавочці і співаю пісні. Схоже, мій виступ сподобався твоєму татові. Коротше, він вилив на мене відро холодної води.

Попри пригоди з нічними концертом та диваном, Женя в очах Олексія зберіг амплуа надійного хлопця. Кому ж іще він зможе довірити свою принцесу? Тим паче, вони товаришували з дитинства і виросли в одному дворі. Женька завжди приводив дівчину додому акурат вчасно. А коли переріс підлітковий вік, перетворився на першого хлопця на районі: став дуже комунікабельним та спортивним. Щоправда, їхнім відносинам з Олею судилося лишитися на рівні дружби. А ось з Олексієм вони зустрічалися за чарочкою і організовували клуб чоловічих розмов. Його спогади перервав звук СМСки.

— Уже скоро, друже. Сьогодні повертаюся, — Олексій набрав відповідь співрозомовнику.

Каринка

— Ти мені постав пляшечки у холодильник. Памперс я поміняю, а кашу не зроблю, — попросив Олексій доцю.

Життя влаштовано так, що татові принцеси мають тенденцію перетворюватися на королев. У кожної з її величностей є своя скарбничка з досягненнями. Не залежно від її розміру і багатства, дівчина оселяється у татовому серці навіки. Оля вийшла заміж, знайшла роботу і народила донечку. Та оскільки молода мама працювала, обов’язки Каринчиної няньки, часто-густо, виконувала бабуся. З дідусем маленька бачилася рідше.

Високосний, 2014 рік вніс для Олексія свої корективи. На початку Революції Гідності він співчував майданівцям і навіть їздив до Києва. Усі плани переписала астма його тата В’ячеслава. Олексій змінив Київ на Павлоград, а мітинги — на турбування за Оліним дідусем. Потім доля внесла барви зів’ялого листя та полум’я. Російські хробаки відгризли Крим та підпалили Донбас. Персональною точкою неповернення для нього була осінь. Олексій Руфімський записався до «Правого сектору» і став другом «Старим».

Його любили побратими, а він — практично перед кожним виїздом підіймав їм бойовий дух. У повнісінькій амуніції підходив поближче до машини, танцював та співав пісень. На обличчях товаришів та посестер з’являлися посмішки.

Та серце «Старого» знаходилося у Павлограді. Додому він приїздив ненадовго. Десь, на тижні зо два. А коли повертався до своєї королеви Олі, забирав опіку над маленькою Каринкою собі.

— Я боюся їй щось зламати, — Олексій тримав свою новонароджену онуцю, не маскуючи хвилювання. Дівчинка народилася 14 січня, на Старий Новий Рік. Він чекав на цей момент довжелезний зимовий місяць. Вони познайомилися 14 лютого, на День усіх Закоханих. Це було кохання на все його життя. Приїзд Олексія став доленосним. Адже від початку, Карина мала бути Міленою.

— Такого ім’я немає, — заперечувала працівниця РАЦСу. — Я так дитину не запишу.

На щастя, Оля пішла реєструвати дитину разом із татом.

— Гаразд, значить буде Карина — не розгубився Олексій.

Відпочиваючи від війни у Павлограді, Олексій не спускав дитину з рук: усе цілував її та пригортав.

— Ти онуцю любиш більше, ніж доцю, — жартома приревнувала Оля.

Вона не хотіла свою дівчинку виносити гуляти до хрестин. Дуже переживала за малу. А тут, ще запросили у гості до родичів. Ну як їм відмовиш?

— Давай так! Ти з Каринкою ідеш попереду, а я вас наздожену, — Олексій невдовзі повернувся з подарунком. Невеличка уквітчана брошка увібрала у себе всю дідусеву ніжність. Стала для малою оберегом. Зараз Каринці 5 років. Брошка прикрашає її рюкзачок, служачи дівчинці правдою та любов’ю.

Мала

— Так, а ну хто мені образив Малу? —  грізно запитав «Старий». Хлопці, дивилися на нього розгубленим поглядом і воліли мовчати. Того дня парамедика Ліду охопив фенікс роздратування. Одне необережне слово — і її характер займався так само легко, як суха трава від недопалку. Від стрункої, миловидної дівчини перепало на горіхи багатьом мешканцям бази 1-ї ОШР.

— Мала, хто тебе образив? — все ж таки намагався віднайти причину «Старий».

— Ніхто.

— Якщо не зізнаєтеся, хто образив Малу, всі залишаться без вечері, — «Старий» оглянув хлопців з голови до ніг і зробив крок вперед. Їсти хотілося всім.

— Та я геть не те мав на увазі. Я не знаю, чому вона зірвалася взагалі, — вимовив кремезний широкоплечий хлопець.

— Усі вільні, а ти, друже, вочевидь будеш голодним! — жорстко сказав «Старий». А за хвилину лагідно додав: «Маленька моя, тільки не ображайся. Усяке буває». Того вечора їжа дісталася всім. Навіть кремезному, широкоплечому хлопцеві.

Одного разу, «Старого» поставили на речовий склад. А якщо з собою прихопити трохи крутої кави — чергування буде значно смачнішим. Тим паче, на базі Першої штурмової цей напій любили всі.

— «Старий», у тебе є кава? — спитав побратим, який прогулювався неподалік.

— Ні, немає, — сухо відповів Олексій.

— «Старий», дай кави! — намагався виклянчити напій інший боєць. Відмову довелося чекати недовго.

— Ми хочемо кави, — підбігли Ліда та Машка. На той час — чи не єдині дівчата на базі.

— Тааак, дівки, а ну швидко притарабанили мені кружки! Я вам зараз відсиплю. Хлопці ні фіга не роблять. Ти диви: кави їм подавай. Нехай зачекають! Отримають свої порції, коли зроблять роботу.

При нагоді, «Старий» балував дівчачий дует цукерками. «Емко», йди сюди. Готов руці! Це тобі, а це — передаси Машці. А пацани нехай почекають", — Ліда отримала чималу жменю смаколиків. На базі Першої штурмової панувало повне братерство і особливого розподілу праці на дівчачу та хлоп’ячу не існувало. Утім, яка ж панянка відмовиться від солодкого бонусу? Ліда-«Емка» дуже швидко стала для Олексія чимось середнім, між донькою та молодшою посестрою. Йому хотілося її оберігати і радувати смачненьким.

Поранення

— Татку, ріднесенький, ну як же так? — Оля та її чоловік, буквально, влетіли у палату лікарні Мечникова. Дівчина тремтіла і ніяк не могла відбитися з під влади сліз. А Олексієві, хоч би що. Чоловік дивився на молоду пару крізь призму посмішки на всі 32 зуби.

— Подумаєш поранення ноги. Донечку, ну я ж живий!

Мабуть, тієї миті Оля хотіла його задушити подушкою. Трохи «підлатавшись» в Мечці, Олексій поїхав додому. Утім, на лікуванні ніхто не поставив крапку. Ненависні уколи нікуди з життя «Старого» не пішли.

— Ой болить-болить-болить, — скаржився тато на поранену ногу.

— Давай я тобі зроблю укол, — запропонувала Оля.

— А може я з’їм пігулку?

Чудодійна сила пігулок, чи, як їх величають військові — коліс, має свої обмеження. Олі доводилося брати телефон і викликати військового лікаря на дім.

— Наколов мене гад уколами, — майже задоволено буркотів Олексій. Інколи Оля робила татові перев’язки сама. Зазвичай, майже всі медсестринські потуги дівчини закінчувалися нашатирним спиртом. Сентиментальна Оля не могла дивитися на відмітини війни.

— Ось і сіла доця робити перев’язку, — жартував Олексій.

Друг «Старий» пробув вдома не більше тижня. Ходив на пластмасових костилях і пестив онучку. Це був саме той період, коли Каринка нагадувала маленького хом’ячка.

— Ти куди? — запитала Оля.

— Дай, я погуляю з онуцею.

А за тиждень зателефонував командир «Да Вінчі».

— Я мушу їхати, — промовив сухо Олексій.

— Ти навіть не можеш нормально одягнути берці! Взуваєш тільки здорову, а хвора відпочиває в капці. Куди ти такий поїдеш?! — намагалася заперечити Оля.

Татко проявив непохитність. Натяг на плечі рюкзак та на костилях відправився на передок. Поранення трапилося у 2016 році.

Він приїздив додому востаннє на День народження Каринки. Прийшов посеред глухої ночі. А коли повертався назад на «нулі», у Олі здали нерви.

— Таточку рідненький, будь ласка не їдь!

— Донечко, я обов’язково повернуся.

Оля повірила. Тато мав приїхати додому у перших числах березня. Не зміг. На заваді стали рясні бої, і візит додому перенісся на квітень. Олексій мав намір повернутися у пору, коли буятиме природа і християни святкуватимуть Великдень. Утім, ворожий снайпер під Авдіївкою виявився вельми зрячим.

Новорічне олів’є

У розписану морозними квітками шибку будинку у Кам’янці, стукав Новий Рік. 2017 — за ліком Григоріанського календаря та четвертий — від початку новітньої національно-визвольної боротьби. «Правосеки» із Першої штурмової перебували у темпі мінливого графіка. Одна доба на передовій, а інша — на «хаті». Чергування рухалися по колу.

— «Емко», є одне діло. Ти допоможеш хлопцям приготувати новорічний стіл?

Командир «Да Вінчі» прийшов до кімнати дівчини зранку, 31 грудня. Ліда нещодавно прокинулася і перебувала у стані потягушечок.

— Ти впевнений? — напівледачо відповіла вона.

— Ти приготуєш, а хлопці тобі допоможуть.

Увесь день «Емка» варила, жарила і шинкувала. Кухня знаходилася біля самісінького входу до будинку, а тому владу над дівчиною захопила холодрига. Попри погоду у стилі «Морозко», Ліда мусила чаклувати над стравами. Вона ж обіцяла! А готувати доводилося багато. Хлопці, за своїми апетитами, нагадували цунамі. Голодні «правосеки» спроможні змести зі столу миски смаколиків за один раз. Це означало, що бійці, які повернуться з позицій 1 січня, мають ризик залишитися без їжі. Не довго думаючи, дівчина приберегла для них трохи олів’є та іншої новорічної смакоти. Їжа таки встояла. Коли «Старий» та решта хлопців повернулися з позицій, «Емка» дивилася сни.

— Мала, ти так круто все приготувала! Ми просто в захваті! — Олексій настільки розхвалював Ліду, що дівчина аж зніяковіла. Наслідки від вчорашньої компанії холоду не змусили себе довго чекати. Кашель дошкуляв так, що дівчина не могла стриматися. А зробити кхе-кхе у присутності «Да Вінчі» означало отримати путівку на базу. І це — у кращому випадку.
-Я, звичайно, не шістка, але здається, наша «Емка» захворіла, — «Біс» видав посестру командирові.

— Ну, дякую. Я зворушена вашою увагою, — єхидно відповіла Ліда.

— Ти захворіла? — командир «Да Вінчі» провів уважним поглядом по обличчю дівчини.

— Мабуть, трошки застудилася, — вона опустила очі додолу.

— Трошки? — недовірливо вимовив молодий командир. — А ну йди мені швидко міряти температуру!

Стовпчик термометру продемонстрував 39 градусів. 2 січня «Емку» оформили до госпіталю, і вже дуже скоро їй почали телефонувати хлопці з позицій.

— Миша наша, зіронька, ну як ти умудрилася захворіти? — нервував «Старий».

— Дійсно, як це я могла захворіти? Чесно кажучи, я сама не знаю, — зіронізувала вона.

—  Боже, моя киця, одужуй! Ми тебе вже зачекалися, — відповів Олексій. Один боєць набирав Лідин номер, інші — вставляли свої п’ять копійок, а «Старий» диригував всією розмовою. Він не розумів, як це з його Малою може говорити хтось інший.

Згодом, Олексій повернувся на базу і потроху збирав торби. Цього разу у лікарні опинилася маленька Карина. Добре, що волонтери зігріли дівчинку та її маму турботою. Дістали ліки і принесли купу немовлячих речей. З кожним новим днем він чимдужче хотів побачити недужу онуцю та втішити Олю. Ліда знала про ситуацію і, недовго думаючи, вирішила підтримати Олексія добрим словом. «Старий» та його приятель «Лисий» як раз, сиділи на ліжку, укутані у теплі оливкові бушлати. А ще у кімнаті відпочивали інші бійці.

— Ну що, Мала? — запитав Олексій.

— Ну, що старі, поговоримо? — відповіла питанням на питання Ліда. Чоловіки були приблизно однакового віку. Хіба, що «Лисий» — на пару років молодший за Олексія. Із сотні можливих тем на вибір їм би підійшли майже усі. Вони обговорювали політику і випитували в «Емки» хитрощі з медицини. Мабуть, із таких душевних розмов за «Емкою» закріпилося персональна лагідна назва від «Старого» — Мала.

Ліда та Олексій могла теревенити годинами. І хай вона мала лише двадцять один від народження, а він — далеко за сорок, їм було разом цікаво. Він перший, хто побачив, що для дівчини стосунки з «Бісом» завершаться обручкою, букетом нареченої та РАЦСом. «Ти знаєш, я дивлюся на вас і даю гарантію, що ви будете разом. Може не довго, але одне одного вам не оминути». І Олексій не помилився. «Емка» одягла елегантну, вишиту квітами сукню і сказала «Бісові» так. Утім, через три з половиною роки їх шляхи розминулися. 2017 рік виявився доленосним і для «Старого», і для його Малої. Для неї — відкрив старт у сімейне життя. Для нього — став фінішем та заходом сонця.

Війна

— Тато, а що там на війні?

— Дуже тяжко, донечко. А якщо окупанти зайдуть до Павлограду? Тут — ти та онуця. Що я тоді робитиму?

— А війна скоро скінчиться?

— Звичайно. Усі війни рано, чи пізно закінчуються. Повернуся — куплю собі будиночок біля ставка і ходитиму на рибалку. Будете до мене з Каринкою приїздити у гості.

Кажуть, війна вносить поправку людських натур, збільшуючи градус похмурості. Та Олексій мав іншу ментальну конституцію. Завжди хапав за горло позитив і, по можливості, намагався зі своєю донею бути максимально відвертим. Одного разу, йому потрібно було виговоритися. Існують речі, до яких нездатні підготуватися навіть найматьоріші вовки війни.

— Щойно на моїх очах вбили хлопчика. Йому було 18 — 19 років, — Олексій мав на увазі Женю Костюка. Срібний тризуб «Народного Героя» ніколи не замінить мамі — сина, а сестрі брата.

Оля намагалася триматися молодцем. Чекала, коли її тато дасть вісточку з фронту. А тато старався дзвонити двічі на день: ввечері і зрання. Коли не міг говорити, казав правду: «Доню, зараз йдуть бої. Тільки не переймайся, я тобі передзвоню пізніше».

Уостаннє вони говорили 5 березня. Тоді Оля розлучалася з батьком Каринки. Від нещасливого шлюбу не застрахований ніхто. Навіть таткові принцеси. «Доця, не переймайся. В тебе є я» , — заспокоював дівчину Олексій. Завтра настало тільки для неї.

Знахідка

— Ну нарешті! Таки знайшлося. Треба подзвонити «Старому», нехай забирає! — подумала Ліда, радіючі своїй знахідці. Дівчина вже не сподівалася побачити річ, яку передав їй на зберігання Олексій. Поки «Емка» полишила базу на два дні, ключі від її медичного складу вешталися хтозна де. Повернувшись, вона помітила, що Олексієвої речі не було. Пошуки виявилися марними, і дівчина списала її втрату на совість нечесних людей. Так було, допоки вона випадково не помітила її в іншому місці. Думка: «Треба подзвонити «Старому» загубилася у турботі про підготовку документів. Паперової роботи за ноутом у «Ліди» накопичилося вдосталь. Вистачило навіть на ранок 6 березня.

— «Емко», у нас походу «двохсотий», — зайшов до її кімнати побратим. Дівчині здалося, ніби їй на мить перекрили повітря.

— В сенсі? — Між Лідиним питанням і його відповіддю пролягла довжелезна відстань.

— Я стояв, мив руки у кімнаті нашого старшини і почув, як говорили про якогось «Старого».

У Ліди йокнуло всередині. Хлопець приїхав на базу пару тижнів тому і ще не встиг познайомитися з Олексієм.

«А може, якби я йому розповіла про знахідку, він приїхав назад? Та чи відпустив би „Да Вінчі“ „Старого“ через таку дрібницю?» — промайнула думка у голові Ліди. «А якщо інформація не точна, і він — «трьохсотий?». Останню надію розвіяв «Баска».

— Мала, у нас загинув «Старий». У душі Ліди ніби обірвалася найтонша струна. Вона хотіла кричати. Божечки, ну як їй вже набридло втрачати справжніх друзів! Попередній, 2016 рік для першої окремої штурмової роти видався кривавим. Спочатку, відлетів у Вирій «Шльоцик», 29 вересня забрало «Джека», а 30 — «ВДВ». 3 жовтня загинув «Крава», а рівно через місяць — «Фізик». Після смерті «Старого», Ліда вибудувала у своєму серці блокпост. Найбільше, вона боялася втратити друга, який її називає Малою.

Не тато

Оля з очікуванням дивилася на смартфон. Годинник вперто показував восьму, дев’яту, десяту, одинадцяту годину, а телефон все мовчав. Вона ладна пробачити татові свої мученицькі очікування. Тільки б він зателефонував. Тільки б вона почула його рідний голос. Доня натиснула на зелену кнопку «прийняти виклик» без 20 хвилин на 12-ту. На телефоні висвітилося слово «Папа» та його фотографія.

 — Ти що, знущаєшся? Ти чому мені не телефонуєш? —  Ці слова Оля, буквально, вигукнула на одному диханні, не жалкуючи ні сили голосу, ні емоцій. З першого звуку дівчина розпізнала не татів голос, —

— Олю, заспокойся, це не тато, — то був командир «Да Вінчі».

«Мабуть, його знову поранили», — прийшла до Олі думка і вирішила віднайти своє продовження у репліці до діалогу.

— А що з ним? Де він? В якій лікарні?

— Олю, його більше немає. — Слова командира закарбувалися у її свідомості непорушним муром. Вона відчула себе у вимірі, де немає часу. Існує тільки залізна клітка з її горя, і вона неначе рідкісна птаха, б’ється і не може вирватися на білий світ. Хто ж їй тепер скаже святу для неї фразу: «Я підтримуватиму тебе завжди». Таткові побратими підоспіли через 10 хвилин. Висмикнули Олю із небуття стуканням у двері. Вона запам’ятала стіни госпіталю та добрі обличчя дівчат, які їй кололи уколи і давали пігулки.

***

— Паадєвалі форму. Вам што, большє дєлать нєчєво? Войни нєту! Лутшє би дєлом занялісь, — Ліду та її куму перестріла якась бабця. Жіночка похилого віку тримала посадкову цибулю у маленькому прозорому пакетику.

— Яким ділом? Саджати разом з вами цибулю? — єхидно відповіла «Емка». У бабки — городні роботи, у Ліди — похорон друга. Вони з кумою вийшли на базарчик по формі, щоб купити для «Старого» квіти.

8 березня з Олексієм Руфімським попрощалися біля моргу лікарні імені Мечникова. «Старого» поховали у рідних Кочережках (Павлоградський район, Дніпропетровської області), біля мами та тата. Таким був його заповіт.

На поминках друзі Олексія сказали: «Усе життя був розгільдяєм, а помер як Герой».

Та найболючіше було після похорону. Олі вислали чорний мішок. Там лежав закривавлений одяг, в якому її тато прийняв смерть. Чи є в світі, бодай, одна дочка, яка буде готовою побачити такі речі?

Я підтримуватиму тебе завжди

Олексій махнув рукою своєму колезі. Він зрозумів його на рівні думки. У світі янголів все значно простіше: не треба нічого зайвий раз пояснювати і підбирати слова. Тим паче, час вимірювався у лічених секундах. Підопічний іншого янгола мчав на шаленій швидкості. Ще трохи — і може статися непоправне. Небесний покровитель навіяв водієві думку зменшити темп автівки. Оля ледве встигла перебігти дорогу. Аварії вдалося уникнути. Олексій видохнув з полегшенням.

Як же ж настраждалася його дівчинка! Відходила три доби від наркозу після операції. Татко назбирав у Вирії хмаринки здоров’я і огорнув у них Олю, мов у теплий кожух. Дівчина прокинулася від медикаментозного сну. Він намагався своїй доці донести, що його слова: «Я підтримуватиму тебе завжди» залишатимуться у силі навіки. Йому нестерпно було дивитися на муки єдиної дитини. Оля глушила свій біль транквілізаторами. Уночі по всій квартирі горіло світло. Вона не могла заснути у темряві, їй було страшно.

Тато приходив до Олі у яскравих снах. Виглядав завжди задоволеним і усміхненим. Ніби вони разом частуються святковою трапезою. Ненароком гладив доню по її темному волоссю. Він буяв до неї теплотою. У такі миті стиралася межа між Вирієм та реальністю — і Оля прокидалася від татових дотиків. Дівчина зрозуміла, що його обіцянка підтримувати її завжди, сильніша за вічність.

P.S.

Олексій Руфімський нагороджений відзнакою ДУК ПС «Бойовий Хрест Корпусу» (посмертно).

У оповіданні використані матеріали документального фільму «Нульовий рубіж»

Травень — липень 2021 року.