Юрій Буздуган: Настає перелам епох, як у 1991 році.

Перед Україною стоїть важливий суспільний виклик. Її народ має перезаснувати уряд, парламент та всю українську державу. Побудувати владу на засадах справжньої свободи та демократії. Ми стоїмо на порозі цих часів.

Юрій Буздуган: Настає перелам епох, як у 1991 році.

19 серпня 1991 року українська незалежність опинилася під загрозою. Члени так званого ГКЧП проголосили шлях реваншу, виступили проти перебудови і ввели надзвичайний стан. На щастя, путч провалився. Юрій Буздуган був серед тих, хто виступив проти та стояв в той день на Майдані і сьогодні ділиться з i-ua.tv своїми спогадами про ті події та аналізує здобутки і втрати України за 30 років.

— Радянський Союз розвалився завдяки сценарію, чи випадковості? Як вдалося встояти Україні під час ГКЧП?

— На такому рівні випадковостей не існує. Випадковість стосується лише форми, а не змісту. Змістовно все було дуже і дуже закономірно. Чому розвалився Радянський Союз? Це була остання колоніальна імперія в світі. Ну може, й передостання, якщо рахувати Китай.

Держава має певний розмір стабільності. Якщо вона стає більшою — стабільність втрачається. Мрії про створення імперії на всю земну кулю — повна маячня. Протягом усієї історії, чим більшою була держава, тим швидше вона розвалювалася. Чому? Розмір держави обмежує «транспортна теорема». Чим далі знаходиться провінція — тим більше запізнюється управляючий сигнал. Іншими словами, починається управління з запізненням. Ви пробували керувати автомобілем, коли після повернення керма, він реагує через секунду, а то й через дві? Ви уявляєте як їхати на такому транспорті?

— Він же абсолютно некерований!

— Головною причиною розпаду імперій є порушення транспортної теореми. Радянський Союз мав забагато внутрішньої нестабільності. Те ж саме стосується і сучасної Росії. Відповідно, ці держави спроможні існувати лише як колоніальні імперії, тобто гальмуючи розвиток своїх провінцій. Утім, подібні утворення почали розвалюватися ще у ХVIII столітті, а до кінця ХХ сторіччя їх майже не залишилося. Бо людство стало на шлях Прогресу. А чим розвиненіша колонія, тим швидше вона здобуває незалежність. Англійська імперія почала розпадатися не з Індії чи Африки, а коли від неї від’єдналися Сполучені Штати Америки. Якщо не рахувати саму Англію, вони були найрозвиненішою частиною імперії. А з яких шматків почав розпадатися Радянський Союз? З Прибалтів та українців — найрозвинутіших колоній. Так що, Радянський Союз мав розвалитися, а Україна — здобути незалежність.

Такою була об’єктивна закономірність — Суспільний Прогрес. Корпоративна економіка породила «державу загального добробуту» та Деколонізацію, які були головним трендом Суспільного Прогресу в другій половині ХХ сторіччя. «Держава загального добробуту» докотилася до України у 60-х роках. Деколонізація прийшла в Україну у 1991-му. Трохи запізно. Африка та Азія вже чверть століття були деколонізовані. Але нам нема кому дорікати. Свободу не дають, Свободу — завойовують. Як написала Леся Українка: «Хто визволиться сам — той вільним буде, хто визволить кого — в неволю візьме». Так що готовність імперії розвалитися — половина справи. Друга половина — наявність в колонії людей готових повстати за незалежність.

Та це — лише гра часу. Так само, як і розпад Російської Федерації. Бо її розмір теж перевищує рівень стабільності. Тюмень відпаде пізніше, ніж розвиненіші провінції, як Ленінградська і Ростовська області чи Татарстан, однак їх розлучення з Росією є неминучим. Так станеться з усіма колоніями, які експлуатує Москва.

Але повернімося до ГКЧП. Чи розвалився б Радянський Союз у 1991 році? Радянський Союз вже дозрів, але чи хотіли незалежності республіки? Вирішальним стало те, що на той момент в Україні (саме в Україні, найбільшій і найрозвинутішій після Московії республіці) знайшлися сили, які почали воювати за суверенітет, Демократію та Свободу. Іншими словами, за ще більші темпи розвитку, ніж ті, що були. За новий рівень Соціального Прогресу. Я пишаюся тим, що 19 серпня я був на Майдані. У перший день ГКЧП нас було не більше 70 чоловік. Так, нас прийшло небагато, але ми вийшли захистити шлях розвитку України, напрям вперед.

Сучасна Росія ступила на протилежну стежку. Якщо Радянський Союз будував, принаймні, химерне, вигадане, ілюзорне майбутнє, то сучасна Росія йде у минуле. Росіяни співають про хруст французької булки, пишуть фантастичні оповідання, як вони всіх перемогли під час російсько-японської війни і нагнули під час Другої світової. Вони гребуться у минулому і намагаються воскресити монархію — ще більш відсталу формацію, ніж та, що в них зараз. Вони хочуть побудувати самодержав’я з абсолютною владою царя Путіна. Персона не має значення. Вони кличуть в минуле. А тому, Російська Федерація обов’язково повторить долю СРСР.

Натомість, в Україні знайшлися сили, здатні протистояти поверненню до кривавого минулого. На момент ГКЧП, ми вже мали 7 партій. Одна з них — моя Соціал-демократична, утворена 27 травня 1990 року. Ми — боролися, були не одні і діяли проти ГКЧП свідомою, організованою силою. У перший день путчу, я розклеював Хрещатиком листівки від імені партії. Люди тоді знаходилися у розгубленому стані і не знали, що робити. З одного боку — вирувала перебудова. Їм давалося більше демократії та свобод. І раптом — нас захотіли загнати у стойло. У такий час, як і зараз, народ потребував тих, хто здатен окреслити план дій. Я написав листівку. Як зараз пам’ятаю, вона складалася з чотирьох пунктів.

1. Провести збори трудового колективу, де висловити підтримку ГКЧП, чи демократичним перетворенням.

2.Надіслати резолюцію зборів до Верховної Ради України та Росії.

3. Бути готовими до всезагального страйку.

4. Створити страйковий комітет трудового колективу і увійти у взаємодію з іншими страйковими комітетами, на інших підприємствах.

Бачите, начебто, прості пункти, але хтось мав їх запропонувати суспільству. І я був не один. Так само — і моя партія. За результатами цих подій, після виборів першого президента Незалежної України, Леонід Кравчук зібрав нараду з представниками партій, які взяли активну участь у протидії ГКЧП. Усі вони за протидію путчу були одразу легалізовані Міністерством юстиції. Ці організовані сили мали б стати основою нашої політичної системи. На жаль, наступний розвиток України пішов у не зовсім правильному напрямку.

— Розвалився совок, на його руїнах не виникло заможних країн, хіба що за виключенням країн Балтії.

— А що ви хотіли? Процвітання не буває одразу після розпаду. Ми — теж були уламком Радянського Союзу. Програми осмисленої перебудови української економіки, держави та суспільства не існувало. Владу отримували егоїсти, які не тільки не дбали про Україну, але йшли проти волі її народу. Щойно на посаду вступає новий президент — і він починає «зміцнювати свою владу» і, зрозуміло, за рахунок влади народу, тобто за рахунок демократії. Так було зі всіма. І Кучма — найяскравіший тому приклад.

Він красиво переміг Кравчука у 1994 році і не знав, що робити далі. Протинявся півроку, але так і не зміг вирішити, якою буде Україна. Мені хочеться усіх наших президентів запитати: «Навіщо ти йшов у президенти взагалі?» Так, малими, але впевненими кроками, Україна покотилася долу. Та попри старання усіх наших президентів ми не втратили шлях, яким хотів іти український народ.

— Який це шлях?

— Народ України хоче демократії та свободи. І ми це спостерігаємо на усіх переламах історії на всі 100%. Так було і під час акції «Україна без Кучми!», і «Помаранчевої революції» і «Революції гідності». Кожен раз народ України повставав і чітко вказував потрібний йому напрямок руху. Натомість, можновладці його знову не чули і знову будували авторитаризм. Черговий президент, прийшовши до влади, переймався не зміцненням свобод громадян — головної переваги України над колишньою метрополією, а зміцненням своєї влади. Так робили усі. Навіть ось це непорозуміння, яке зараз знаходиться на Банковій. Навіть воно займається зміцненням власної влади. При чому, вони не розуміють, що є речі, які в демократичних країнах не роблять, бо це нищить демократію, а з нею нищить всі твої переваги над деспотіями.

Наразі ми маємо дві протилежних тенденції. З одного боку, народ України прагне свободи, з іншого — всі парламенти та президенти вибудовували авторитарні процедури, механізми та інституції. Я лише б віддав належне першому та другому скликанням нашого парламенту. Саме вони намагалися збудувати вільну Україну. Зрештою, ці депутати отримали гарні результати. Перше скликання - Незалежну Україну, а друге — ухвалило справжню демократичну Конституцію. Усі інші скликання працювали у протилежному напрямку.

— Чому?

— Наведу кілька прикладів. Перший — Закон «Про вибори» від 1998 року. Раніше, щоб взяти участь у виборах, партія мала знайти підтримку громадян. Іншими словами, її представники ходили містами і збирали підписи. Спочатку, потрібно було 50 тисяч автографів, потім — сто тисяч, а потім 250 тисяч. Як би важко це не було, але саме люди робили вибір — хто ж достойний брати участь у виборах. Що зробили депутати? Запровадили грошову заставу. Від початку вона була невеличкою. Десь, 20 тисяч доларів на партію. Зараз вона складає близько 100 — 200 тисяч доларів для партії і біля 50 тисяч гривень для участі окремому кандидату.

Хто сьогодні з українців має такі гроші? Вибачте, скільки відсотків українців можуть вийняти ці кошти з сімейного бюджету? Ви думаєте ми перші робимо такі обмеження? У світі такі процедури існували давно. Вони називаються майновий ценз. Це - вибори тільки для багатих. Протилежний шлях від свободи і демократії. В розвинутих демократіях майновий ценз відмінили сто років тому, а в Україні запровадило вже третє (Медведчуківське) скликання парламенту. І тепер прості українці можуть стати депутатами, хіба що у своїх мріях.

Другий приклад. Поліцейська держава. Розпочнімо з терміну «корупція». Декларація «Прав людини і громадянина» починається зі слів: «Головною причиною страждань народних і корупції уряду є невігластво, забуття та попрання невід’ємних прав людини». Зверніть увагу, на першому місці стоїть страждання народу, а на другому — корупція. Так-так, саме у такому порядку. У нас створено безліч інституцій для боротьби з корупцією. Однак жодна з них не орієнтована на контроль уряду громадянським суспільством і його стрижнем — ідеологічними партіями. 250 років тому, Жан Жак Руссо визначив головним завданням громадянського суспільства — контролювати уряд.

Зараз в Україні вибудувана система з точністю до навпаки. Сьогодні, НАЗК вимагає від кожної з них, щоквартального звіту на 60 — 90 сторінок від кожної районної організації. У них щоквартально треба писати, скільки та придбала річкових катерів, а скільки морських і тому подібні нісенітниці. Сьогодні політичні партії, замість контролю за владою, щоб вона дбала про людей, займаються нікому не потрібною бюрократичною писаниною. А з урахуванням того, що гроші на утримання цієї бюрократії мають тільки олігархічні партії, то ідеологічні партії система поліцейської держави винищує. Якщо два роки тому звіти в НАЗК здавали біля 260 партій, то за останній квартал — менше 60. І при цьому не зникла жодна олігархічна партія. Ну і на кого працює НАЗК на народ чи на олігархів, на знищення корупції чи на її захист?

Безперечно, в демократичних країнах такі звіти існують, але це стосується лише парламентських організацій, які отримують кошти з бюджету держави. Усі інші партії бюрократична писанина не обходить. У нас витворена система бюрократичного контролю держави над громадянським суспільством. Над будь-якою громадською ініціативою та організацією.

Іншими словами, замість демократії, в Україні будують поліцейську державу. Це — результат протистояння суспільства, яке прагне свобод з авторитарними царьками, про яких ніхто не згадає через наступні 5 років. Думаю, скоро народ зробить те, що казав Руссо: «Головна функція громадянського суспільства якщо держава перестає відстоювати народні інтереси, громадянське суспільство має право повстати, знищити кривавого Левіафана і перезаснувати державу. Нехай вона служить людям, а не сама собі!»

Думку Руссо підтвердив один з батьків-засновників Американської революції Томас Джефферсон: «Щодев'ятнадцять років у нас змінюються покоління. Це означає, що кожні 19 років народ має право на повстання. На виступи проти уряду і перезаснування держави. Вона має служити народу, захищала права людини і громадянина, а не догоджати сама собі». Зрештою, американці домоглися чого хотіли і здобули демократію — владу народу.

Тому, перед Україною стоїть важливий суспільний виклик. Її народ має перезаснувати уряд, парламент та всю українську державу. Побудувати владу на засадах справжньої свободи та демократії. Ми стоїмо на порозі цих часів.

— З чого починалася Московія? Чому сучасна Росія — така як є?

— Московія починалася як колонія Монгольської імперії. Вони — шматок Орди. Вони навіть не уявляють, що держава може бути не імперією, а будуватися на основі вільних територіальних одиниць. Вони неспроможні зрозуміти, що воля зводиться не до забаганок хана, секретаря ЦК ВКПБ, царя, чи Путіна, а воля — це бажання багатьох. Тому, нинішній стан Росії — це не проблема її уряду. Це — біда народу. Кілька разів її найкращі представники закликали повстати проти деспотії і піти шляхом свободи. Утім, кожна російська революція змінювала лише форму імперії. Замість царя прийшов генеральний секретар, потім — президент. Незмінною залишалася тільки деспотія.

Нинішній скрутний стан Росії — це проблема ідентичності. Допоки росіяни не вб’ють дракона всередині себе, не припинять вихляти своїми хвостиками перед владою, допоки вони не зрозуміють, що держава не священна корова, а інструмент, який може бути хорошим, або поганим, добра їм не буде. Їм має прийти до тями, що вони живуть погано не тому що держава слабка, а тому що не мають свободи та справедливості.

Україна пішла іншим шляхом — шляхом модернізації і свободи. Я пишаюся тим, що я був на Майдані 19 серпня 1991 року. Так, нас прийшло небагато. 50 — 70 осіб. Ті, хто нас фотографував, жартували, що вони з газети «Магаданська правда». Та оскільки були ті, хто не боявся, Україна отримала якісну цивілізаційну перевагу. Тільки завдяки Свободі, плани Путіна відродити імперію провалилися. Він не тільки не зміг захопити всю Україну, чи хоча б відірвати український Степ, навіть окупувати весь Донбас виявилося для «іхтамнетів» не під силу. Все що вони отримали — третина Донеччини та Луганщини. Після того, як підступно вкрали Крим. Бо перші, хто стали на дорозі в окупантів — вільні українці з Криму та Донбасу.

В Україні є громадяни, які ладні воювати і віддавати свої життя за Свободу. Тому, жодна зовнішня агресія, чи внутрішній авторитаризм не пройдуть. Ми дожили до нового переламного моменту історії, до нового 1991 року. Тільки тепер все буде не так. Тепер на Майдан виходять мільйони українців. Тепер ми наїлися і мрійників-ющенків і царенят-януковичів, і прагматиків-порошенків і демагогів-зеленчат. Настає час перемоги Свободи над внутрішнім авторитаризмом та зовнішньою деспотією. Тільки тепер доведеться воювати не за лідера-проводиря, а за владу народу, і не проти москалів, а проти «поліцейської держави».