У Дніпрі можна помилуватися «Святковою Петриківкою»

У музеї українського живопису усі охочі мають нагоду роздивитися 120 авторських панно від художників з Центру народного мистецтва «Петриківка».

Після руйнування Запорозької Січі, мешканці селища Петриківка не зазнали гіркої долі кріпаків. Мабуть, тільки вільним людям під силу зберегти настільки унікальний та самобутній розпис. Райські птахи, барвисті квіти полум’яних кольорів та червоні грона калини і донині занурюють у світ мрій та бабусиних казок. Петриківський розпис полонив не тільки Україну, але й міжнародну спільноту. 5 грудня 2013 року його внесли до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.

У Дніпрі, з 14 по 21 грудня відбувається акція «Святкова Петриківка». Навчитися малювати квіти на майстер-класах, послухати цікаві лекції та помилуватися роботами сучасних художників можна у музеї українського живопису. Вхід абсолютно вільний. Виставка працює з 11:00 — 20:00. Усім, хто хоче побачити як літають райські птахи, варто подивитися яскраву діджитал-інсталяцію. Її відеоряд дійсно чарує. А ще під час акції можна поласувати автентичними стравами.

Фрагмент із діджитал-інсталяції

У музеї українського живопису усі охочі мають нагоду роздивитися 120 авторських панно від художників з Центру народного мистецтва «Петриківка». Хтось із майстрів надав навіть по 7 — 10 робіт. і-ua.tv поспілкувався з народним художником України, головою дніпровської організації Національної спілки художників України та головою Центр народного мистецтва «Петриківка» Андрієм Пікушем.

— Центру народного мистецтва «Петриківка» 30 років. Як він з’явився на світ?

— Я зібрав своїх вихованців і створив його у 1991 році. Але перед тим, як я докладніше розповісти про Центр народного мистецтва, давайте зануримося у його передісторію. Із 1970 по 1991 рік я працював у системі художнього фонду. Його митці творили свої авторські роботи у обмежених серіях. Одна композиція, приміром, картина, могла мати не більше 10 варіантів. Ми малювали не ідентичні копії, а авторські варіації, які між собою дещо різнилися.

У той час, я іще працював у загальноосвітній школі та викладав учням з дев’ятих та десятих класів петриківський розпис. Він був для них чимось, на кшталт, виробничого навчання. Іншими словами, з них готували майбутню зміну майстрів. Мені подобалося передавати свої вміння цій чудовій молоді, бо серед школярів було чимало цікавих і талановитих людей. І знаєте, вони виправдали мої очікування. Адже серед них, ще до 1991 року з’явилися відомі майстри. Крім, того я викладав індивідуальні уроки з петриківського розпису.

Андрій Пікуш

А коли настав 1991 рік, я зібрав 11 своїх вихованців і запропонував їм заснувати підприємство, яке стане їхньою власністю. Ідея була наступною. Народні майстри створюють колективне підприємство і вирішують питання його розвитку і використання зароблених коштів. Так, власне, і виник центр «Петриківка».

Згодом кількість майстрів зросла до 40. За 30 років життя, «Петриківка» виховала не менше двох поколінь художників. А ще ми їздили із виставками Україною. Возили наші роботи до Києва, Хмельницького, Запоріжжя, Полтави і, звісна річ, до Дніпра. Та не Україною єдиною. Шляхами народної дипломатії ми провели виставки у Чикаго, Торонто, Філадельфії, Міннеаполісі та ряді інших міст Канади та США. Це був десь 1998 — 2000 рік. Я тоді був троти молодшим і не настільки ледачим (сміється). Відповідно, міг собі дозволити поїхати і показати світові петриківку.

— Мабуть, за кордоном вдавалося продавати витвори наших майстрів.

— Звісно, ми мали замовлення, але це не набуло розвитку. Згодом в Україні зросли ціни на фарби, електроенергію, утримання будівлі і комуналку. Ці витрати доводилося закладати у вартість виробу. Допоки фабрика віддавала картини та розписані речі деяким підприємцям за копійки, такий бізнес подобався багатьом. Вони могли у нас купити шкатулку, чи тарілку за 10 доларів, а потім перепродати її за 20 — 30 доларів у США, чи Канаду. Але ситуація змінилася і, стало значно складніше.

— Напевно, аналогічні центри народного мистецтва є і в інших куточках України?

—  На жаль, через економічні причини, в Україні відбулася руйнація підприємств у галузі народних промислів. Близько 350 подібних центрів припинили своє існування! Здебільшого, це були підприємства державної власності укрхудожпрому. Наприклад, йдеться про центри у Решетилівці та Опішні (Полтавщина — ред.), у Косові (Івано-Франківщина — ред.) та інші подібні фабрики у Петриківці.

По суті, ми — єдине підприємство, що належить майстрам. Усі вони свято берегли і розвивали мистецтво петриківського розпису. У кожного з митців неповторне обличчя, свій почерк, високий рівень та глибокі зв’язки зі справжніми етнічними традиціями та розумінням символіки. Зараз цей досвід під великою загрозою. Чому? Під час коронавірусної кризи та навіть з початком війни на Донбасі і анексії Криму, падає попит на художні вироби. І так — з року в рік. Життя ускладнюється, і багатьом людям тепер не до наших панно та скриньок.

Сьогодні стоїть питання, як зберегти унікальний колектив митців. Серед них — 25 членів спілки художників і 8 заслужених майстрів. 15 осіб, через вік знаходяться на пенсії, але не перестають малювати. На цій виставці ви можете побачити роботи 60 — 70 річних художників. Повірте мені, вони краще малюють за молодь. Майстерність та фантазія цих людей є безмежними та невичерпними. Можливо, у спорті вік має чимале значення. А ось художник у свої 60 — 70 років може знаходитися на піці акумульованого досвіду та досягнень. Нам є чим поділитися, і що передати молодшому поколінню.

— Як швидко людина може навчитися мистецтву петриківського розпису?

—  Швидко ніколи не вийде. Ми проводимо майстер-класи і даємо можливість доторкнутися до петриківського мистецтва всім охочим. Скажімо, на цій виставці уроки відбуватимуться майже кожного дня. Можна буде прийти і спробувати художні прийоми та техніки, але щоб стати справжнім майстром, потрібен довгий шлях і велика працелюбність. Та головне — це мати бажання, натхнення та наснагу. Коли Бог закладає у душу людини зернятко творчості, вона шукає для нього підґрунтя. Ним може стати хоч петриківка, хоч інше мистецтво. Багато що залежить від рідного середовища людини. Скоріш за все, вона пристане до рідного берегу. Україна — безмежно багата і різноманітна. Нехай кожен митець знайде у ній свій істинний шлях.

Ось так відбуваються майстер-класи

На сьогоднішній день, Центр народного мистецтва «Петриківка» — єдиний осередок художнього розпису, який зміг вижити. Хоча ще 150 — 200 років тому, настінні розписи мала вся Україна. Без них не було жодної хати, бо кожен наш регіон мав свої неповторні традиції. За особливим характером та стилем, людина могла визначити, звідки родом розпис. На жаль, ми дуже багато втратили.

Жінка малює квітку

— Через насильницьку русифікацію та більшовизм?

— Не тільки. Великих проблем завдали індустріалізація, науково-технічна революція та глобалізація. Усі вони істотно змінили духовну сутність людини. А для того, щоб зберегти для української та світової культур, приміром, петриківський розпис, потрібне спеціальне середовище. Що я маю на увазі? Наприклад, створити у історичному осередку спеціальну школу. Бажано, не одну. Нехай майбутні майстри ще з дитинства виховуються у творчому середовищі. Іще я би радив обов’язково побудувати музей. Звісна річ, він можливий лише за підтримки держави. І найважливіше — це підприємство. Саме воно об’єднує у собі творче середовище, синергію та змагання. Найбільш талановиті майстри створюватимуть нові лінії, тенденції та напрямки розвитку. Вони рухатимуть осередок вперед. Тому, надзвичайно важливо мати такі підприємства.

На жаль, сьогодні вони зупинилися практично у всіх осередках. А це — серйозна загроза для народного мистецтва і нашої національної спадщини. По Петриківці і всій Україні ми залишилися єдиними, хто ледь-ледь стоїть на ногах. Однак нам вдалося зробити багато. Ми вистояли впродовж 30 років і змогли зберегти традиції розпису.

— Тобто, у кожному осередку має бути хоча б одне підприємство?

— У історичному осередку може бути одне — два підприємства, але навіть якщо їх небагато, вони забезпечують реальну функцію. Невеличкі, не надто масивні середовища просто без них би не вижили. Тільки ті осередки, де з’явилися фабрики, продовжили своє існування. Для прикладу візьмемо Опішню — центр кераміки на Полтавщині. Там заклали підприємство ще у ХІХ столітті, і його підтримували культурні діячі. А ось полтавське земство, у 1890-х роках фінансувало журнал з народного мистецтва. Зразки часопису і досі можна запитати у місцевих бібліотеках. Чи можете ви назвати, хоча б одну область, яка фінансує журнал з народного мистецтва?

— Ніт.

— Нічого такого просто немає. Культуру треба підтримувати. В іншому випадку, настане здичавіння. Тоді ми будемо змушені будувати тюрми та боротися з бандитизмом. Культура дарує людяність, духовні багатства та морально-етичні цінності. Зрозумійте, не все вирішує індустрія. Економічна потуга має допомагати мистецтву. Так ми станемо цікавими і зможемо збагатити вітчизну та світ.