Сім проблем соціальної сфери

З економічної точки зору, ринок робочої сили є сегментом загального економічного організму України, тісно пов’язаного з його іншими елементами (споживчим, кредитно-фінансовим та фондовим ринками). Його головною відмінністю від інших ринків є надзвичайна складність і повільність нарощування показників, як кількісних (чисельність зайнятих, співвідношення між продуктивним і непродуктивним населенням, тощо), так і якісних (кваліфікація, продуктивність праці, міжгалузева та міжрегіональна мобільності, тощо). В той же час деградують ці показники дуже легко.

Головними завданнями ринку робочої сили України є відтворення, забезпечення повної зайнятості та прогресивне зростання її продуктивності (якості робочої сили).

У 1991 році Україна мала наступні ресурсні показники ринку праці: населення — 52 млн., продуктивне населення — 26,5 млн., кількість зайнятих — 23,5 млн., кількість пенсіонерів — 14,5 млн. Основні макроекономічні показники, в цілому, були збалансовані: часка заробітної плати в структурі ВВП — 59% (норма бл. 60−80%) при ВВП у 117 млрд. дол. це склало 70 млрд.

Співвідношення між середньою та мінімальною зарплатами складало близько 4 (норма 2,5). Головною соціальною проблемою було надзвичайно велике співвідношення кількості пенсіонерів до працюючих — 0,62 (в Ізраїлі — 0,1, в країнах Середньої Азії — 1/30). Ця проблема стала наслідком довгострокової політики розподілу праці в СРСР, коли, відпрацювавши на Півночі, в Сибіру або в армії при виході на пенсію людина переїжджала в Україну.

Перша проблема.

Після здобуття Україною незалежності «надлишок» пенсіонерів став великим навантаженням на бюджет Пенсійного Фонду України. Показово, що при зменшенні загальної кількості населення та кількості працюючих, кількість пенсіонерів залишається майже незмінною — 14 млн. проти 14,5.

Шляхи вирішення.

При Януковичі проблему спробували вирішити через підняття пенсійного віку, при Яценюку — через політику «або зарплата, або пенсія». Результати обох експериментів негативні. Реальними є лише три шляхи. Перший — сприяння народжуваності. Другий — трудова іміграція в Україну. Третій (і найголовніший) репатріація українських гастарбайтерів з-за кордону. Втім, це станеться не раніше, ніж вдасться вирішити Третю проблему соціальної сфери.

Друга проблема.

Відбулося скорочення зайнятості до 40% продуктивного населення (з 20 мільйонів офіційно зайнятих сьогодні лише 8 мільйонів працюють повний робочий день і тиждень). Головною проблемою стали працівники промисловості, особливо машинобудування. Маючи у 1990 році 28% основних виробничих фондів промисловості України, виробляючи найбільшу частку продукції — 33%, в машинобудуванні було зайнято 43% зайнятих в промисловості. На сьогодні частка машинобудування скоротилася більше ніж втричі і складає менше 10%.

Шляхи вирішення.

Має бути прийняте політичне рішення: або запровадити програму перепрофілювання і забезпечення новими робочими місцями, або відновити роботу машинобудівного комплексу. З точки зору довгострокових інтересів України другий шлях (відродження промисловості, тобто нова індустріалізація) видається складнішим, але доцільнішим.

Варіант створення спеціального фонду розвитку машинобудування (по типу стабілізаційного фонду Росії, де акумулювались би прибутки металургії) видається мало ефективним. Доцільніше відроджувати машинобудування через домовленості з власниками металургії про спрямування їх доходів в машинобудування під гарантії збуту (державні закупівлі, кредити на закупівлю продукції нашого машинобудування, тощо). Інструментом реалізації мають бути тристоронні галузеві комісії.

Третя проблема (очевидно сьогодні — головна).

Падіння частки зарплати в структурі ВВП (див. Малюнок). Політика, орієнтована на дешеву робочу силу призвела до скорочення частки зарплати в структурі ВВП з 59% у 1991 році до 30% (до початку війни і 25% за прем’єрства Яценюка). Реальна маса зарплат і пенсій впала в 2 рази з 70 до 37 млрд. доларів.

Політика «дешевої робочої сили» (сьогодні 2/3 вакансій пропонують зарплату менше 1500 грн., і 95% менше 2000 грн.) мала наступні негативні наслідки: порушення балансу споживання, руйнація зародків середнього класу, падіння продуктивності праці (з 20 тис.дол. на працюючого в рік у 1991 році до 6 тис.), відтік кваліфікованої робочої сили з виробничих секторів та загалом з України, декваліфікація тих, хто залишився. Сьогодні частка кваліфікованої робочої сили в Україні складає 10% (в Німеччині 56%). Крім того, скорочення маси зарплат спровокувало дефіцит Пенсійного Фонду.

Аргументи про «здешевлення кінцевої продукції» не є вартими уваги, занадто мізерною є частка зарплати у собівартості (реальна частка зарплати у собівартості металургії, що дає 40% експорту України менше 1%, навіть кількоразове збільшення зарплат не призведе до відчутного зростання вартості продукції).

Усі країни «Золотого мільярду» проводять політику «дорогої робочої сили». Бо, по-перше, дешева робоча сила — низька якість продукції. По-друге, неможливо нарощувати продуктивність праці, скорочуючи зарплати. По-третє, рівень зарплат визначає рівень внутрішнього споживання.

Єдина справжня проблема — зростання зарплат (і пенсій) має бути узгоджено з можливостями споживчого ринку. Але це і є вибір між «справжньою» і «показушною» соціальною політикою (гасло «менше мерседесів, більше холодильників»).

Головною реальною проблемою сьогодні є те, що, по-перше, держава є одним з найбільших роботодавців і зростання зарплат розглядає виключно через зростання видатків бюджету. По-друге, олігархів тривалий час цікавили максимальні прибутки «тут і зараз», без урахування довгострокових наслідків. Сьогодні, коли продажі сталі за кордон впали вдвічі, внутрішній ринок є єдиним резервом збільшення продажів.

Шляхи вирішення.

Основним шляхом є відновлення балансу споживання (доведення частки зарплат і пенсій у ВВП до норми у 60−80% (у США — 74%) через поступове збільшення частки зарплат в структурі собівартості продукції). Інструментом реалізації має стати соціальний діалог на рівні підприємства через введення представників профспілок в наглядові ради підприємств.

Четверта проблема.

Перманентні популістські та «шокові» рішення зруйнували систему тарифної міжпосадової сітки окладів та міжпенсійних співвідношень. Співвідношення між мінімальною та максимальною зарплатами на підприємстві зросло з 7 до 50−150. Зарплата перестала бути винагородою за працю і є індикатором статусу у виробничій ієрархії. Так що тепер зарплата не є стимулом до кращої праці. Це стало одним з головних елементів економічної та соціальної нестабільності.

Шляхи вирішення.

Необхідно один раз розробити систему тарифної міжпосадової сітки окладів та міжпенсійних співвідношень (включаючи адмінперсонал підприємств), погодити її на тристоронній комісії (Уряд, профспілки, роботодавці) і прийняти політичне рішення про відмову від її корекції. Ця робота має бути зроблена Мінпраці, Мінекономіки, профспілками та роботодавцями.

П’ята проблема.

Управління суспільними фондами споживання державою в Україні є прикладом неефективності. Раніше управління Фондом соціального страхування (лікарняні, допомога по вагітності, на оздоровлення і на поховання) було делеговано профспілкам. Тоді витрати на управління складали 1,6% витрат Фонду. Сьогодні держава вилучила у профспілок цей Фонд і створює 6 (шість !) Дирекцій по управлінню різними видами допомог. Причому, витрати на управління в Фонді зайнятості складають 26% загальних витрат, а служба компенсації витрат за комунальні послуги витрачає на утримання апарату 50% коштів, виділених на зазначені потреби.

Необхідно терміново переробити концепцію загальнообов’язкового державного соціального страхування та відповідне законодавство в частині передачі соціальним партнерам (профспілкам і об’єднанням роботодавців) в управління тих фондів суспільного споживання, де воно буде здійснюватися ефективніше, ніж державними адміністраціями.

Шляхи вирішення.

Передати управління фондами соціального страхування профспілкам та об’єднанням роботодавців.

Шоста проблема.

Головним гальмом зростання продуктивності праці стала відірваність працівника від прийняття економічних рішень на рівні підприємства та галузі і нездатність на це вплинути. Методи економічного феодалізму майже витіснили елементи економічної демократії. Відтак наростає пасивність трудівника, його байдужість до загальних результатів економічної діяльності підприємства, на якому він працює.

Пропонується запровадити механізми співучасті працівника в управлінні підприємством, які були запроваджені на великих корпораціях США, ЄС та Японії.

Шляхи вирішення.

Підготувати зміни до Господарського кодексу та Закону про акціонерні підприємства, розпочати роз’яснювально-рекламну кампанію про необхідність соціального партнерства та розвитку економічної демократії на підприємствах та на галузевому рівні.

Сьома проблема.

Відтворення робочої сили в Україні відбувалося у відповідності до потреб народногосподарського комплексу СРСР. Після здобуття Україною незалежності усе зростаюча кількість фахівців робочих спеціальностей ставала непотрібною, потім навпаки саме представників робочих спеціальностей стало не вистачати. Крім того, вперше в історії ми вступили у фазу, коли час життя професії став меншим за час життя людини. Наприклад, в Німеччині робітник проходить перепідготовку кожні 6 місяців.

Виникла потреба реформи системи профтехосвіти у напрямку не тільки підготовки, але і перепідготовки до нових спеціальностей у промислових масштабах.

Шляхи вирішення.

Провести окреме засідання за участю Прем’єр-міністра, Мінпраці, Мінекономіки, Міносвіти, профспілок та об’єднань роботодавців по питанню перспектив розвитку галузевої структури України та бачення довгострокових потреб економіки у кількості професійно підготовлених кадрів. Прийняти політичне рішення по вибору системи професійної освіти та перепідготовки (державна, корпоративна, галузева, змішана) та реформувати систему профтехосвіти