І Богові свічку, і в бюлетень кочергу: УПЦ упритул до рубікону
Відбувшись легким переляком від кавалерійських наскоків Генпрокуратури на корупціонерів і злочинців у своїх лавах, депутати Верховної Ради України розійшлися на двомісячні канікули.
Із зрозумілих причин на сесії, що минула, вони так і не торкнулися теми скасування одіозного депутатського імунітету. Також, у якості запобіжника проти «парламентського геноциду» нардепи завбачливо лишили нерозглянутими ще ряд скандальних законопроектів: про пенсійну, медичну і земельну реформи (без їх втілення майже унеможливлюється подальша співпраця країни з міжнародними фінансовими донорами); про реінтеграцію Донбасу та протидію загрозам нацбезпеці в інформаційній сфері (обидва є іdée fixe для чинної влади, як ключові при формуванні цілковито підконтрольного громадсько-електорального поля в державі).
Відбувшись легким переляком від кавалерійських наскоків Генпрокуратури на корупціонерів і злочинців у своїх лавах, депутати Верховної Ради України розійшлися на двомісячні канікули. Із зрозумілих причин на сесії, що минула, вони так і не торкнулися теми скасування одіозного депутатського імунітету. Також, у якості запобіжника проти «парламентського геноциду» нардепи завбачливо лишили нерозглянутими ще ряд скандальних законопроектів: про пенсійну, медичну і земельну реформи (без їх втілення майже унеможливлюється подальша співпраця країни з міжнародними фінансовими донорами); про реінтеграцію Донбасу та протидію загрозам нацбезпеці в інформаційній сфері (обидва є іdée fixe для чинної влади, як ключові при формуванні цілковито підконтрольного громадсько-електорального поля в державі).
Відтак, прийдешня політична осінь навряд чи видасться спокійною.
Але це — не всі резонансні законопроекти, наразі поставлені у режим відстроченого очікування. Слід нагадати, що до справді вибухових суспільних реакцій може призвести проведення через Верховну Раду двох «церковних» законів, покликаних увігнати в жорсткі обмежувальні рамки «неблагонадійні» релігійні організації. Звісно, йдеться про долю Української Православної Церкви (Московського патріархату) — найчисельнішої і найвпливовішої вітчизняної деномінації, що має духовно-адміністративний центр на території держави-агресора. Імовірне наближення нового виборчого циклу в Україні актуалізує згадки про негативну роль «політичного православ’я» у становленні кримського і донецько-луганського сепаратизму, спонукає владу шукати інструменти блокування згуртовано-опозиційної поведінки різних суспільних верств під егідою УПЦ.
Цікаво проаналізувати у цьому контексті реальні масштаби та інструменти впливу означеної релігійної конфесії на суспільні умонастрої в Україні, а також мотиви і ступінь її готовності до компромісу з нині правлячим політичним бомондом.
Дійсно, нові політичні реалії після Революції Гідності стали величезним викликом для УПЦ. Вона втратила свій привілейований статус, неодноразово зазнавала різкої критики спочатку за близькість до режиму Януковича, згодом — за взаємовигідне співіснування з проросійськими олігархами в Україні. Анексія Криму та війна з РФ на Донбасі сформували у суспільстві потужний запит на лояльність. І майже одразу з’ясувалося: УПЦ, хоча б унаслідок свого канонічного устрою (підпорядкованості «Церкві-матері» у Москві), не задовольняє цьому критерію.
До того ж, Московська патріархіянебезпідставно продовжує вважатися ідеологом і провідником концепції «Руського миру» в Україні. Сколочені під її наглядом та за її кошти ще в середині 2000-х р.р. громадсько-релігійні, козацько-православні рухи антизахідного, антиНАТОвського штибу, духовно-ідеологічні братства, молодіжні структури нікуди не поділися й понині — просто принишкли і періодично тішаться у соцмережах згадками про те, як у Києві, Харкові, Одесі їм вдавалося збирати тисячі людей під імперськими стягами за «союз с Россией» та проти «содомской евроинтеграции». Безумовно, це кидає тінь й на пов’язану з Руською Православною Церквою УПЦ. Глава останньої митрополит Онуфрій неодноразово заявляв про нейтралітет і принципову аполітичність очолюваної ним Церкви у будь-яких громадянських конфліктах. Однак щирість і повсюдність такого «невтручання» викликає сумніви, адже в українських ЗМІ присутні численні свідчення того, як клірики УПЦ брали участь у різноманітних заходах донбаських сепаратистів, благословляли тих на «великі звершення», освячували їх знамена і зброю — й при цьому не піддавалися жодним санкціям з боку церковного керівництва.
Понад це, в умовах сьогодення й позиція нейтралітету виглядає не надто переконливо і тлумачиться як мовчазне співчуття антиукраїнській стороні конфлікту. Згадаймо лишень демонстративну відмову митрополита Онуфрія стоячи ушанувати пам’ять Героїв-борців за Україну в ході урочистого засідання Верховної Ради 8 травня 2015 р. Саме такі випадки породжують імпульси обурення і неприязні у суспільстві, а у політичній площині трансформуються у заклики заборонити чи, щонайменше, законодавчо обмежити діяльність «московських попів». Додає роздратування і той факт, що УПЦ фактично ігнорує основні засади української історичної і національної ідентичності, віддаючи перевагу «загальноправославному універсуму».
Тож не дивно, що оприлюднені у березні 2017 р. результати соціологічного дослідження Центру Разумкова стосовно релігійної ситуації в Україні засвідчили: загалом, 63% респондентів відносять себе до православної традиції, при цьому 38% назвалися вірними Київського патріархату і лише 17,4% - Московського; ще 35,7% вважають себе «просто православними», без прив’язки до конкретного патріархату. А розміщений на сайті ІА «Главком» онлайн-опитувальник показує, що з понад 97 тис. його відвідувачів 57,5% вважають доцільною заборону УПЦ як церкви країни-агресора і ще 18,3% схвалюють такий крок, бо це прискорить створення помісної церкви в Україні.
На жаль, криза довіри й нові суспільно-політичні виклики не підштовхнули до пошуку адекватних компенсаторних механізмів представників духовенства і мирян самої УПЦ. Навпаки, їх переважною реакцією на зовнішні подразники і претензії до Церкви стали закамуфльована агресія та перехід у глуху оборону.
УПЦ прагне демонструвати, що, як і раніше, володіє значним впливом на паству і здатна мобілізувати десятки тисяч прихильників на захист своїх інтересів. Красномовним є минулорічний приклад, коли улітку чотирма велелюдними колонами через усю Україну до Києва пройшла хресна хода, приурочена до Дня хрещення Русі. Не менш амбітні масові заходи заплановані до зазначеного свята й цьогоріч.
Поточна PR-інформаційна політика УПЦ також утверджує її «незламність» перед світсько-офіціозним тиском.
Така позиція ґрунтується на «ексклюзивному» канонічному статусі УПЦ, що, мовляв, дає їй безумовне право на нищівну критику «розкольників» з Київського патріархату на чолі з «розстригою Філаретом». З іншого боку, публічно ліпиться образ «гнаної Церкви», котра потерпає від дискримінації і утисків з боку «радикальних націоналістів», при мовчазному потуранні влади і правоохоронців. Топ-темою у цьому зв’язку є примусова чи обманна зміна юрисдикції релігійних громад УПЦ — на УПЦ (КП). Так, виступаючи у лютому 2016 р. у Москві на засіданні Архієрейського собору Руської Православної Церкви, глава УПЦ Онуфрій окремо торкнувся теми захоплень храмів «канонічної Церкви в Україні» представниками Київського патріархату, наголосивши: «протягом 2014−2015 р.р. зафіксовано 31 захоплення храмів Української Православної Церкви, ще 8 релігійних громад добровільно змінили юрисдикцію і перейшли до складу так званого Київського патріархату… у 12-х населених пунктах на сьогодні зберігається загроза силового захоплення храмів. Особливо напруженою лишається ситуація у Волинській, Львівській, Рівненській, Тернопільській та Чернівецькій єпархіях»
Синод УПЦ періодично апелює до Президента України, міжнародних моніторингових організацій, доносячи своє занепокоєння з приводу нехтування правами «провідної канонічної Церкви» у державі.
Цілком зрозуміло, що в таких обставинах УПЦ жадає і не залишається без підтримки з високих офіційних щаблів РФ.
Приміром, в січні 2017 р. на відкритті XXV Різдвяних освітніх читань за неїстав горою очільник російського МЗС Сергій Лавров: «Необхідно припинити гоніння, запобігти втручанню (української) держави у справи Церкви, котра упродовж століть сприяла єдності українського народу». Така адвокатура укотре підігріла підозри щодо справжніх орієнтирів верхівки УПЦ, її несамостійного статусу, який набуває суб’єктності лише як продовження «руки Москви» у релігійно-політичній царині.
Отже, на сьогодні у суспільній свідомості міцно закарбувався негативний вердикт: УПЦ і її спонсори з числа українських олігархів являються інструментами впливу Росії на громадянсько-політичні і цивілізаційні орієнтири населення України. Держава не може пасивно споглядати, як у храмах і навколо них ведеться відверта антиукраїнська пропаганда…
Ці тренди чутливо вловила і спритно «осідлала» діюча влада, зацікавлена скористатися ними для передвиборчого зміцнення за рахунок привернення на свій бік віруючих-патріотів і частини індиферентного «болота».
Відтак, навесні 2016 р. у парламенті стартувала робота над законопроектом № 4511, маючим на меті забезпечити лояльність певних релігійних громад.
Яких — недвозначно каже його назва: «Про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі, яка визнана Верховною Радою України державою-агресором». Дотичним до першого став проект другого закону № 4128 щодо внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», в частині лібералізації порядку зміни церковної приналежності релігійних громад.
Про які ж новації потурбувалися законодавці й високі інтересанти, що за ним стоять?
Зі структурами, котрі «провадять свою діяльність в Україні і одночасно мають підпорядкованість у організаційному і канонічному питаннях релігійним центрам у державі-агресорі», передбачається укласти такий собі «конкордат». По-перше, на них покладається обов’язок поважати суверенітет, територіальну цілісність, закони України та інші релігійні організації, що здійснюють свою місію на теренах України. По-друге, висувається додаткова вимога щодо узгодження з держорганами кандидатур регіонального і центрального керівництва (єпископату), так само і запрошуваних для проповідництва та іншої канонічної діяльності іноземних релігійних діячів. У свою чергу, держава підтверджує конституційні гарантії для цих релігійних організацій на безперешкодну статутну діяльність у межах чинного законодавства. Згідно ж із законопроектом № 4128, приналежність до певної громади визначатиметься через «самоідентифікацію» віруючих, якими вважатимуться усі особи, що приймають участь у релігійному житті конкретної громади; також, прописаний варіант зміни юрисдикції громади через відповідне рішення простої більшості членів її зібрання.
Парадоксально, але УПЦ ухитрилася стати головним іміджевим бенефіціаром від появи зазначених законопроектів: коли у травні ц.р. у залі Верховної Ради відбулася їх пробна «обкатка», одразу у домашньому колі та за «поребриком» зчинився скоординований галас захисників «канонічного православ’я» та супротивників «церковного рейдерства» в Україні.
Так, спікери РПЦ-УПЦ розгорнули широку обвинувально-дискредитаційну кампанію, вістря якої направили проти органів влади і національно-орієнтованої громадянської спільноти України. Московський патріарх Кирило особисто звернувся до президентів країн «Нормандської четвірки» (ФРН, Франції, України та РФ), закликав до реакції предстоятелів помісних православних церков світу, Папу Римського Франциска, Генсека ООН та Генерального секретаря Всесвітньої ради Церков. «В разі прийняття даних проектів буде узаконена нечувана для сучасної Європи дискримінаційна правова практика стосовно більшості православного населення України… Щось схоже побутувало хіба що за часів нацистського правління у Німеччині», — йшлося у його листах. Паралельно, митрополит Запорізький і Мелітопольський УПЦ Лука видав своє пастирське послання під промовистою назвою «Наша Матерь-Церковь в опасности!», в якому звинуватив авторів законопроектів у спробі «ввергнуть нашу Родину — Украину в пучину межконфессиональной войны». Тема можливих змін в українському законодавстві була порушена
Продуманими PR-заходами вдалося швидко мобілізувати прихожан УПЦ. Керуючий справами Церкви митрополит Антоній публічно наголосив, що лише за кілька днів було зібрано 300 тис. підписів під петицією проти розгляду і ухвалення «дискримінаційних законопроектів». Під стіни парламенту з регіонів України підтягнулися тисячі людей для «мирного молитовного стояння», що є однією з толерованих Церквою форм масового народного опору «безбожній владі».
Як результат, обидва проекти навіть не були винесені на розгляд. Оглядачі вважають, що кінцеву гальмівну роль тут відіграла позиція фракції «Блоку Петра Порошенка», ретрансльована її всюдисущим речником Олексієм Гончаренком: «Ми маємо не просто тричі, а триста раз по тричі подумати, перш ніж у певні питання, пов’язані з релігією і церквою, втручатися через законодавчі дії». Втім, більш прозорливою вбачається думка, що тимчасовий відступ став можливим як політично умотивований крок сугубо в інтересах Банкової — задля дальшого примушування нею парламентських псевдопозиціонерів з числа екс-регіоналів «злити» свої голоси за стратегічно важливі непопулярні реформи (ті самі земельну, медичну, пенсійну), прийняття розширеного приватизаційного пакету, водночас — зриву ухвалення закону про імпічмент Глави держави тощо.
Напрошується висновок: у поточних і майбутніх політичних іграх чинної влади УПЦ відводиться роль одночасно і заручниці, і наложниці. У першому варіанті — потрібної для виторговування у Верховної Ради украй важливих законодавчих рішень, а у Росії ситуативних політико-економічних бонусів (зокрема, «церковний» важіль може згодиться для тиску на прокремлівські структури в ході імплементації Мінських угод, повернення українських заручників з полону бойовиків ОРД-ЛО, а також підтримання життєво необхідного рівня «тіньових» сировинно-товарних оборудок з РФ і Донбасом). У другому — для обманно-примусового поповнення електорального ресурсу партії влади і особисто Петра Порошенка, який, схоже, резервує за собою право виступити як у ролі національного лідера-миротворця у міжконфесійних спорах, так і безкомпромісного воєнного диктатора.
Залежно від обраного сценарію, законопроекти №№ 4511, 4128 можуть перетворитися чи-то на батіг, чи-то на пряник у руках влади.
Слід наголосити, що на противагу галасливій компанійщині під дуду Москви, замовниками якої є ортодоксально-консервативні кола в УПЦ, у її ж лоні присутні і потиху зріють альтернативні впливові сили, заради самоствердження готові до поміркованого взаємовигідного партнерства з правлячим в Україні кланово-олігархічним режимом. Зрозуміло, виходячи з власних довгострокових інтересів. І — треба сказати — церковно-політична дипломатія цих сил не поступається глибиною і хитрощами залаштунковим договорнякам Порошенка і Ко.
Йдеться про так зване автономістське крило у вищому єпископаті, яке зародилося ще в період предстоятельства в Церкві митрополита Володимира і президентства в державі Віктора Ющенка й відтоді є носієм ідеї реально автокефального (незалежного від Москви) розвитку Українського православ’я під протекторатом Вселенської Патріархії. Статус УПЦ (КП) в цій системі координат розглядається як братній, практично рівний, але спотворений політичними перипетіями останніх двох десятиріч. Виходом же із взаємної борні Московської і Київської гілок Української православної традиції вбачається «тихе» внутрішньоцерковне покаяння і взаємопримирення, що може відкрити дорогу до злиття у автокефальну соборну канонічну помісну національну Церкву.
За твердженнями поінформованих спостерігачів, на сьогодні біля третини єпископів УПЦ є більш чи менш переконаними прихильниками ідеї автокефалії, а нерідко відкрито проповідують потребу «відриву» від Московського церковно-державного проекту і його ідеологічної надбудови — «Руського миру». Одним з публічних адептів і неформальним лідером цієї доктрини є митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський УПЦ Олександр, колишній особистий секретар спочилого митрополита Володимира. Вірогідно, що саме йому у недалекій перспективі може бути делеговане почесне право задовольнити «особисту мрію» Порошенка про створення передумов для розбудови «ручної» об’єднаної православної Церкви в Україні.
У якості ілюстрації варто передивитися хоча б останній нарочито-патріотичний ролик за його участю: у колі паломників цей високопоставлений клірик УПЦ співає Державний гімн України на «найвищій точці православ’я — Святій горі Афон». Хотілося б щиро порадіти такій високій позиції — і власне громадянській, і відважно-незалежній на тлі переважаючих проросійських віянь всередині УПЦ… Якби тільки не точили сумніви: а чи не маємо ми справу із новим «гібридним» православно-політичним проектом, заточеним під кон’юнктуру майбутніх гарячих битв за владу — і духовну, і світську, головне, що над 63-ма відсотками населення нашої країни? І чи не стане така політтехнологічна заготовка одним із сюрпризів нового політичного сезону в Україні?
Принаймні, не кажіть, що вас не попереджали, коли раптом з’ясується: персональний «кефірний» рейтинг нашого Гаранта та «підвальна» електоральна ніша, займана суб’єктами пропрезидентської «правлячої коаліції», віднайшли нечувані резерви для свого росту за рахунок сплеску любові до них у середовищі віруючих УПЦ. Так само, до речі, як і поміж прихильників УПЦ КП…
Дай Боже, щоби адекватною платнею за цей компроміс із сумлінням стало розморожування процесу гіпотетичного, довгоочікуваного злиття різних православних сімей в єдину національну помісну Церковну родину.
Але не приведи, Господи, щоби на наших очах й за нашої безпосередньої участі відбулася чергова кланово-олігархічна змова, тепер вже направлена на дерибан і приватизацію релігійно-духовної сфери України.
