Чия земля, того й хліб. Про загрозу відчуження головного надбання народу України

Сценаристи (вітчизняні елітарії і їх закордонні кредитори) вже зараз обґрунтовують такий фінал назрілим переходом до «загальносвітових ринкових відносин» у земельній сфері та потребою наслідування європейської моделі «демократичного місцевого самоврядування».

Насправді ж йдеться про відбирання за безцінь землі сільськогосподарського призначення у її одвічних господарів та соціально-трудове уярмлення селян-важкоробів у санітарних кордонах об’єднаних територіальних громад.

Відтак, Україна може явити світові новітню модель «цивілізованого» кріпацтва, що її Великий Кобзар Т. Шевченко не міг собі уявити навіть у жахливих снах.

Приміром, про прийдешні катаклізми сигналізує знаний фінансовий аналітик, керуючий партнер інвестиційно-банківської групи Capital Times Е. Найман (мовою оригіналу): «Сразу после крупнейшей аферы в истории Украины (национализации Приватбанка) готовится ещё более масштабная афера: приватизация государственных земель. Сначала продать государственную землю без запуска реального рынка земли (для бизнеса и людей открыть рынок лишь на втором этапе в 2019 году) — это означает продать землю дёшево, а потом, после запуска реального рынка, перепродать ее дорого. Спрашивается: кто заработает? Так были приватизированы почти все крупные предприятия в Украине. Я — за рынок сельхозземель в Украине. Но сначала нужно запустить вторичный рынок для бизнеса и людей. Получить реальную оценку земли (в разы дороже, чем планируется „прихватизация“). И лишь затем продавать государственную землю…»

Тож, поглянемо на окреслену проблему загальнонаціональної ваги з двох ключових боків: комерційно-фінансового і громадсько-соціального.

Дискусію щодо доцільності продажу українських чорноземів сьогодні «розігрівають» у власних кон’юнктурних цілях популістські політсили (Блок Ю. Тимошенко, Радикальна партія О. Ляшка), навперебій навіюючи суспільні страхи, мовляв, транснаціональні корпорації і заможні іноземці скуплять останнє стратегічне багатство країни — родючі землі. Їх підтримують ділки і лобісти потужного вітчизняного агробізнесу, бо насправді побоюються західних конкурентів і прозорих правил гри. Першим і другим опонують експерти і економісти, цілком слушно упевнені у вигодах від впровадження вільного і прозорого ринку землі в Україні.

А от чого бракує цим суперечкам — то це щирих слів про корисливо-корупційну зацікавленість чинної влади у запуску ринку української землі. Передусім — для політичного самозбереження, а згодом і для подальшого нечуваного самозбагачення. Продаж землі — козирний туз у рукаві бариг.

Між тим, в умовах критичного зубожіння, втрати народної віри у закріплені Основним законом державні гарантії земля та її родюча сила лишається чи не єдиною сакральною цінністю для українців. Держава, кордони якої не раз перекроювалися, яка у ХХІ столітті знову відчула біль втрати територій, не може легковажити у питаннях розпорядження своїм «тілом Христовим».

За оцінками експертів, після скасування заборони на купівлю-продаж в Україні стануть доступні 42 млн. га земель сільгосппризначення. Це — ні багато ні мало — 28% усіх світових запасів чорнозему. Їх оціночна вартість, за підрахунками Мінагрополітики України, сягає 70 млрд. дол. США, а український ринок землі потенційно може стати найпотужнішим в Європі.

З усього земельного банку 32 млн. га — паї, які вже перейшли у приватну власність фізичних осіб, і 10 млн. га — землі, належні державі.

Таким чином, фіксується пряма проекція на інтереси 7-мільйонної громади власників земельних наділів, котрі не можуть повноцінно їми розпорядитися, адже по-справжньому прибуткові операції з землею «замораторені» Верховною Радою, наразі — до січня 2018 року.

При цьому, 52% усіх паїв від початку належали сільським пенсіонерам — необізнаній і найменш активній частині населення. З 1999 р., коли відбулося розпаювання, дотепер 1 мільйон з них вже померли, тож 400 тис. га ріллі нині не мають правонаступників: юридично це «безхазяйні» площі (по факту ж, щороку обробляються і дають «сірий» прибуток учасникам ланцюжка «владно-контролюючі інституції — сільські самоврядні органи — приватні агрохолдинги», де найменшим, звісно ж, виявляється зиск, а по-суті, вимушена корупційна рента сільських громад).

Ще один масовий суб’єкт приватного і орендного господарювання — малі й середні вітчизняні фермери, котрих на кінець 2016 р. налічувалося біля 41 тис. і які традиційно підтримують блокаду вільного обігу української землі, небезпідставно побоюючись повального банкрутства через відсутність фінансової підтримки з боку держави і придушення потужними конкурентами (домашніми й іноземними). Втім, ця частина сільгоспвиробників розрізнена між собою, не виробила єдиної громадянської позиції самозахисту і механізмів лобіювання своїх інтересів у законодавчому полі. До того ж, фермери «пуповиною» прив’язані до місць свого проживання і праці, тож істотно залежать від благополуччя новостворюваних територіальних громад і прихильності їх керівництва.

Окремо слід наголосити на ситуації з імовірним введенням у вільний обіг 10 млн. га державних площ. Це величезна зона ризику, адже лише біля 20% державного земельного фонду бодай певним чином зареєстровано! Більшість ріллі — належно не узаконена й не прокадастрована, відповідно, на офіційному рівні мало хто розуміє, що, де і в яких обсягах вирощується, на яких умовах ведеться збут сільгосппродукції, як сплачуються податки. Ця чорна корупційна діра засмоктує у себе астрономічні суми. Середній розмір хабара для отримання у оренду 1 га землі складає 300 дол. США. Оскільки мораторій стосується загалом як розпайованих, так і державних земельних угідь, можна передбачити, що річний обіг тіньового корупційного ринку обчислюється сотнями мільйонів доларів…

Таким чином, за останні два десятиліття в українському аграрному секторі сформувалася величезна корупційно-бізнесова пляма, яка так чи інакше торкається десятків мільйонів громадян, під її покривом обертаються надвеликі грошові потоки, «змити» ж її стає чимдалі більш складно, не зруйнувавши негласний владно-олігархічний консенсус, заручником якого є пересічний люд.

Добре розуміючи суть реалій, в 2016 р. Міжнародний валютний фонд, як основний кредитор України, занепокоєний передусім поверненням своїх позик, почав чинити усезростаючий тиск на Уряд і парламентський партійно-політичний сегмент в частині зняття законодавчих бар’єрів для продажу землі.В жовтні мин.р. очільник місії МВФ Рон ван Руден заявив, що заборона продажу робить неможливим повноцінний розвиток сільськогосподарського сектору і використання землі в якості застави для отримання нових кредитів. «Для України важливо рухатися вперед з земельною реформою і внести в парламент нове законодавство, яке дозволить продаж землі», — наполягав він.

Показово, що раніше, у вересні мин. р., Президент П. Порошенко закликав Верховну Раду зняти мораторій: «Відсутність права на вільну купівлю-продаж землі сільськогосподарського призначення, безумовно, стримує інвестиції в аграрну сферу, порушує права селян, занижує, між іншим, оренду, виймаючи з їхньої кишені останні копійки», — як завжди цинічно-маніпулятивно заявив Гарант Конституції, вочевидь апелюючи до її статті 13, згідно з якою, виключним правом Українського народу є володіння, користування і розпоряджання природними ресурсами і багатствами країни, головним з яких є земля.

Відтак, слідуючи побажанням Глави держави і зовнішніх фінансових операторів України, маючи предоставлений Верховною Радою часовий люфт, чиновники аграрного міністерства зробили пріоритетом своєї роботи у 2017 р. підготовку концепції «відкриття» ринку. Як базовий, розглядається варіант, коли на першому етапі інвесторам через аукціони будуть запропоновані сільгоспземлі із державної власності. Стверджується, що це має допомогти визначити ключові параметри угод, отримати реалістичне уявлення про ринкову вартість землі, не зв’язуючись з соціальними проблемами численних власників земельних паїв. Цей етап триватиме не більше двох років (тобто, орієнтовно, до 2019−2020 р.р.), після чого ринок буде відкритий для фізичних осіб.

Замовчується лишень, що «соціальні проблеми» у власників паїв почнуться потім, коли, остаточно зведені до рівня рабів у межах деградованої виробничо-соціальної інфраструктури територіальних громад, вони ладні будуть спихнути за копійки свої наділи, аби лиш отримати кошти на навчання дітей, лікування себе і своїх немічних батьків, сплату комірного та податків тощо.

І це при тому, що попри усі негаразди тяжко воюючої, зухвало пограбованої країни, аграрний сектор лишається одним з перспективніших і привабливих в українській економіці — тобто, цілком спроможним протриматися «на плаву» без легковажних рішень в царині земельних відносин!

Так, за даними Держстату, прямі іноземні інвестиції у вітчизняну економіку в 2015 р. склали $ 3,76 млрд., з них $ 0,6 млрд. (біля 15%) — в агросферу. Сільське господарство позиціонується як галузь зі значним позитивним сальдо у зовнішній торгівлі ($ 11,1 млрд. в 2015 р.). Аграрний сектор — важливе джерело валютних надходжень в Україну: частка сільгосппродукції в експорті зросла з 27% в 2013 р. до 38% в 2015 р. і майже 43% — у 2016 р. Це перетворює АПК на один з ключових гарантів стабільності макроекономічних показників України, втримання курсу нацвалюти.

Ну, навіщо ж тоді робити те, чого не зробила б зі своїм невідновним стратегічним ресурсом жодна із цивілізованих країн сучасної Європи, до клубу яких так прагнуть інтегрувати Україну її владці?!

Перший висновок з наведеного: профанацію структурних реформ, розвал виробничо-економічного сектору і потрапляння національної фінансово-банківської системи у зовнішню кредитну кабалу владно-олігархічна кліка сподівається компенсувати, пустивши з молотка українські чорноземи. Спочатку на аукціонах для іноземців піде «по мізеру» державний клин, благо — «своя рука владика»; приватні земельні запаси населення будуть поступово вилучені (точніше — воно здасть їх само) за неадекватно низькими цінами, через відчай і штучне знесилення політикою внутрішнього геноциду.

Міжнародні донори України хижо очікують саме такої розв’язки, не гребують відверто шантажувати очільників України новими кредитами та чітко розуміють свою зверхність над ними.

Не слід, однак, думати, що діючи у такий спосіб, ідеологи «реформ» нехтують можливістю виникнення серйозної хвилі масових протестів і акцій непокори селян, особливо якщо взяти до уваги, що значна частка пасіонарних патріотів, бійців добробатів, вояків-окопників ЗСУ, на яких останні 3 роки тримається Східний фронт, є саме уродженцями чи-то мешканцями української глибинки. Соціально-протестна база розширюється ще й тому, що стрімка деіндустріалізація міст України зумовлює приплив до сільської місцевості безробітних і голодних городян.

У цьому сенсі слід уважніше придивитися не до манливих гасел, а до реальної тактики приборкання українства, шляхом проведення так званої адміністративно-територіальної реформи.

Суть її зводиться до «скидання» державою зі своїх міцних плечей усіх «нахлібників», безупинно потребуючих соціально-фінансової допомоги (райлікарні і ФАПи, дитсадки і школи, поштові відділення, клуби тощо), та делегування відповідних піклувальних повноважень низовим органам влади і бюджетам. Звідки тим брати кошти і витратні матеріали для задоволення внутрішніх потреб — теж відомо: підвищувати показники роботи місцевих підприємств, розвивати малий і середній бізнес, те ж таки фермерство, впроваджувати енергозбереження, залучати інвестиції…

Але в умовах сьогодення все це скоріш нагадуватиме атракціон з виживання на дикій місцевості.

Так, під егідою децентралізації випереджаючими темпами йде добровільно-примусове об’єднання сіл і селищ у єдині територіальні громади (а фактично, укрупнені сільські поселення), де «периферія» простягатиметься на десятки і навіть сотні кілометрів від «цивілізаційного ядра». Причому, об’єднавчі процеси відбуваються за графіками і методиками, затвердженими в обласних центрах (спільно головами обласних рад і ОДА, тим більше, якщо на їх чолі — однопартійці з блоку «Жити по-новому!»). За низкою свідчень, по усій президентській вертикалі пройшла команда упоратися з виконанням задачі за наступні 3−4 роки, до того ж таки рубежу 2019−2020 р.р., отримавши у підсумку із більш як 6 тис. дотепер діючих громад — 880 ОТГ.

По селах, приєднаних до більш крупних населених пунктів, ліквідуються ради і виконкоми, натомість, обираються старости. Зрозуміло, що й усі органи влади, охорони правопорядку, надання юридичних і вчинення нотаріальних послуг, землевпорядкування, ведення архівів, забезпечення зв’язку — переїдуть до центрів ОТГ. Управляти життєдіяльністю об’єднаної тергромади стане єдина територіальна рада.

Додати хіба, що проведені в грудні 2016 р. муніципальні вибори наочно продемонстрували, як на виборні керівні і депутатські посади у новітніх тероб’єднаннях всіма правдами-неправдами проштовхувалися ставленики Блоку П. Порошенка чи кишенькових політпроектів Адміністрації Президента (залежно від електоральної ситуації в різних частинах України).

Отже, «своя» влада над занапащеними, приниженими і загнаними у зональні резервації тубільцями — кращий запобіжник від бунтів і «дурномислія», що ти не роби з тим «населенням».

Так що процес передачі знелюднених територій і аграрних угідь, які до них додаються, «обіцяє» пройти безболісно.

Хто, кому і навіщо це «обіцяє» — кожен свідомий громадянин і патріот воліє додуматися сам.

Таким чином, другий висновок із вищевикладеного — такий: наполегливо, кардинально змінюючи устрій і повноваження органів самоорганізації громадського життя на селі, чинна державна влада самоусувається від оперативного регулювання рівня та якості життя корінних носіїв української ментальності; з огляду на передбачену здачу земельних активів міжнародним операторам, з часом саме вони стануть диктувати свою волю місцевим трудівникам, і саме з новими «хазяями» тим слід буде домовлятися з усіх важливих соціально-гуманітарних питань.

Насамкінець, висловимо суб’єктивне припущення, чому глибинні, значущі для долі всієї України рішення такого роду та їх прогнозовані наслідки щоразу впираються у 2019 рік.

Видається, це той «калим», спокутний внесок у загальну глобалізаційну справу, що його готові запропонувати і чинний Президент, і Уряд, і депутатський корпус Верховної Ради України, аби тільки отримати згоду від сильних світу цього на своє подальше існування і царювання.

На другий президентський термін просто так не зазіхають — до нього ґрунтовно готуються, працюють усією командою, з максимальним самозреченням і віддачею.

Тобто, зреченням себе, своїх принципів і обіцянок, віддачею всього і вся, включаючи ниви Батьківщини…

От тільки чи не гірчить той хліб, яким зараз живляться по сусідах наші високопосадовці-утікачі?