Війна путіна і ставлення німців: чому так мало співчуття?

Нещодавно я почув щось дивне від далекого знайомого, який знає про мій зв'язок із Росією та Україною. Вона говорила зі мною, і я помітив, що шукала потрібні слова: «Зеленський так багато вимагає від нас», — сказала вона тоді. І додав: «Але ж ми все зробили своїми руками…»

Я виглядав спантеличеним, я спочатку не зрозумів сенсу її слів. Але через кілька днів один ліберально налаштований пан трохи старший пояснив мені майже те саме іншими словами: «Йому набридло, він мені сказав, що український президент такий вимогливий до нас. Чи не був він досить колоритною фігурою та лідером країни з безліччю проблем? Хтось подібний до цього має бути більш стриманим.

Досі я чув сумніви щодо українського лідера тільки з Москви. Слово «сумнів» у цьому контексті надто тривіальне. Тому що з Росії про Зеленського щодня виливають відра бруду, причому з ненавистю та підступністю, яких дух захоплює. У нещодавньому звіті держагентства йдеться, що насправді існує лише чотири сценарії майбутнього Зеленського, у кращому разі п'ятий. Першим був метод Саддама Хусейна (захоплення та страта за рішенням суду), другим методом Ніколає Чаушеску (арешт та страта без суду), третім методом Усами бен Ладена (страта без суду) та четвертим методом Гітлера (самогубство, щоб уникнути правосуддя). Ну і п'ятий є — блокпости десь у Сибіру — але це не зовсім реально.

Кажуть, що французькі читачі кажуть, що Зеленський — «найгірший лідер в історії»

Пропаганда Кремля відома винахідливістю, тому любить нав'язувати такі вимоги іншим. Безумовним фаворитом серед різноманітних способів цього стало цитування західних ЗМІ — бажано французьких, бо такі джерела росіянам складніше перевірити. Інформаційна агенція РІА Новини нещодавно цитує читачів газети Le Figaro. Іншими словами, при найближчому розгляді це були не читачі «Фігаро», шановної національної щоденної газети, а користувачі її веб-сайту, що має велике значення. Як відомо, в Інтернеті може висловлюватися кожен, а звідки нам знати, чи не є цитовані користувачі зі своїми псевдонімами російськими соціальними ботами? Росіяни можуть прикидатися французькими користувачами у французьких ЗМІ, висловлювати свою думку, а потім російські ЗМІ представляють та цитують їх як французів.

«Читачі «Фігаро» (згідно з російським заголовком) називають Зеленського «м'ясником України», який командує «цілою армією вбивць». Він бомбардує мирних жителів Донбасу, а Захід дивиться на це зі злочинною холоднокровністю. Переговори з Росією відразу ж підуть на виправлення, як тільки Зеленський піде.

Зеленський був «найгіршим лідером в історії» — так називався інший текст тієї самої агенції, без фактичного підтвердження цієї тези. Мабуть, з Гітлером все було не так уже й погано. Усі «в мережі» сміялися з Зеленського про перемогу України. Реакції варіювалися від «Що ти куриш?» (Lighthouse Nwa) до «Ти ідіот» (Hood Trophy) і «Зеленський — маріонетка» (Truth Fighter). Інші погоджувалися, що він був психічно хворий. Путінський заступник голови Ради безпеки та екс-президент Дмитро Медведєв, який нещодавно назвав українців «виродками та покидьками», які мають піти, не міг би висловитися краще.

Путінські пропагандисти регулярно беруть слово. Зеленський жодного дня не був справжнім президентом України, якщо вірити недавньому тексту під назвою «Зліт та падіння Зеленського». Можливо, це має нагадувати оперу Брехта «Зліт і падіння міста Махагоні», в якій головний герой Павло (Зеленський?) засуджується до страти, а місто Махагонний (Київ?) потім занурюється у хаос та вогонь. Колишній актор Зеленський грає лише одну роль президента, тому територіальна цілісність та й саме існування його країни зараз під знаком питання. Щось у цьому є: звинувачувати президента України у руйнуванні країни, яку ви зараз бомбите.

Це заздрість до комунікатора Зеленського?

Знову і знову у коментарях Зеленському потрібні лише дві речі, щоб очолити Україну: його смартфон та iPad. Просто актор, не більше.

За цим також виявляється заздрість до комунікатора Зеленського. На тому, що, незважаючи на погане становище, він досяг рейтингу схвалення в 90 відсотків — більше, ніж президент Росії серед своїх послідовників. До того, що у щоденних відеозверненнях він розмовляє, так би мовити, безпосередньо зі своїми людьми, а Путін десь за кадром приймає підлеглих військових та держслужбовців, щоб віддавати їм нові накази. І що він — Зеленський — навіть наважиться виїхати мало не на передову, як у ці дні, поговорити з солдатами та тамтешніми жителями.

Наскільки росіяни стурбовані відвертістю Зеленського, можна було побачити минулого місяця, коли українець звернувся до Каннського кінофестивалю із відеозверненням. Там його зустріли бурхливими оплесками, багато хто з гостей фестивалю встав, у деяких зі сльозами на очах, бо й там Зеленський знайшов потрібні слова. Це нагадало фільм Чарлі Чапліна 1940 року «Великий диктатор» — заклик до миру за демократію, мир та людяність. Чаплін своїм фільмом мав на увазі Гітлера, Зеленський застосував це до Путіна: «Я переконаний, що диктатор програє цю війну, а ми її виграємо», — сказав він у Каннах.

Багатьох у Німеччині не влаштовує ейфорія Зеленського, зокрема й в уряді

Для Москви це було надто. Знову французи були використані як луна-камера, а заголовок говорив: «Французи називають появу Зеленського в Каннах ганьбою». Його порівнювали із всюдисущим Великим Братом із «1984» Джорджа Оруелла, цитували нібито французів — тому він так часто з'являвся у ЗМІ. Зеленський був «клоуном і до останнього дня чекав лише на оплески».

Звичайно, все колись зношується, і тому з початку червня Росія знайшла нову форму анти-Зеленської пропаганди: тепер вона розміщує в Інтернеті відео з полоненими та, можливо, закатованими українськими солдатами. Українці кажуть лише одну пропозицію. У ньому йдеться: «Наш ворог — не Росія, а Зеленський». Ось вам і Росія з її нестримною ненавистю до Зеленського, який своїм спротивом заважає цілям російської війни.

Але повернемося до нас, німців, і до нашого погляду на Зеленського. Ви могли б полегшити собі завдання і сказати: хіба ворог нашого ворога не має бути нашим другом? Це було б надто банально, звісно. І я, звісно, ​​знаю, що багатьом не подобається ейфорія Зеленського. Їх турбує той факт, що він став поп-зіркою у перші кілька тижнів війни. Що деякі порівнюють його з Че Геварою чи Кастро 1950-х років. Його флісову куртку було продано на аукціоні Christie's у Лондоні за 90 000 фунтів стерлінгів. А Польща вже продає набір марок із його портретом — по 4500 злотих (близько 1000 євро).

Ви можете думати, що це перебільшення. Можна нагадати, що Зеленський мало зробив у перші роки свого правління, що олігархи продовжували командувати під ним і що він мало зробив для боротьби з корупцією. Але що це говорить нам після 24 лютого? Нічого такого. Цього дня в країну вторгся безжальний агресор, якого хвилює не так Україна, як напад на Захід та його ідеї. Це стосується не лише України, а й нас. Майже за чотири місяці Селенський домігся того, про що ніхто й не міг подумати: він згуртував Україну під нещадним ракетним обстрілом — грандіозне досягнення.

То що ж думають скептики Зеленського у Німеччині? По-перше, це влада, яка день у день сіє сумніви щодо українського президента. Не прямо, а побічно. У їхніх лавах чути недовіру до крихких демократичних структур в Україні. Від роздратування щодо команди Зеленського та від того, як «Цайт» писав, що Берлін повинен «захищати інтереси Німеччини від дискурсу та переваги співчуття», що президент Зеленський вміло використовує у своїх цілях.

Мета Зеленського також має викликати найбільше занепокоєння у Німеччини

Та й? Головна мета Зеленського зараз — перемога над Росією, що виправдовує тон його виступів. Ця мета також має бути найбільшою турботою Німеччини зараз. Навіть канцлер А. Д. Ангела Меркель віддала шану Зеленському під час її першого виступу у вівторок цього тижня у берлінському ансамблі: коли американці запропонували вивезти його з країни, хтось сказав, що його підвозити не треба. Така заява, ймовірно, не була б зроблена в колишній Україні, сказала Меркель. Що має означати: Україна досягла прогресу. Демонстрація військової сили — єдина мова, яку розуміє Путін, додав екс-канцлер.

Канцлер Олаф Шольц, з іншого боку, затримує постачання зброї до Києва і заявляє, що малоймовірно, що Путін використовуватиме нафтові та газові мільярди з Німеччини для фінансування своєї війни — вводить в оману, якщо не відверто вдавану заяву. Глава німецького уряду холоднокровно «взяв на замітку» українське запрошення відвідати Київ.

Нині можна вважати Шольца невідповідним людиною цього посту. Але хіба не повинно бути само собою зрозумілим, що самі німці стануть на бік Зеленського та його країни? Путінська теза про зіткнення ідей між Росією та Заходом також ідентифікує нас, населення, суспільства як противників війни.

Це може бути пов'язано із двома речами, що це не так. З одного боку, очевидно, що багато (західних) німців продовжують поблажливо ставитися до Східної Європи. Такі країни, як Україна, десятиліттями залишалися сліпими плямами у своїй свідомості. Вони були зациклені на Великій Росії, яку з лише історичних причин треба було задовольнити. Навіть після того, як Путін розв'язав смертельну війну в центрі Європи, ця зацикленість на Росії, схоже, не зменшилася, можливо навіть сталося протилежне. Претензії України нічого не означають для багатьох німців, на відміну від російських претензій. Тож у цій війні ми спостерігаємо парадокс: агресор отримує від багатьох німців більше розуміння — більш менш прихованого — ніж жертва.
Друга причина не стати на бік Зеленського та України — матеріальна: у міру продовження війни багато німців дедалі більше усвідомлюють небезпеки, які ця війна є для них. Вони чують про стрімке зростання цін на бензин та спостерігають за зростанням цін на бензин на своїх заправних станціях. Багато хто не усвідомлює, що їм доводиться жертвувати частиною свого добробуту на користь маленької і, на їхній погляд, все більш нескромної України — нібито досить незначної держави, яка насправді приблизно вдвічі більша за Німеччину і має значну промисловість. Тому що Україна є частиною тієї Східної Європи, яка, як Угорщина, Польща чи Прибалтика, любить нити проти духу Заходу і цим створювати безладдя.

Хіба Ангела Меркель неодноразово сигналізувала німцям: я не заберу у вас нічого, над чим ви так багато працювали, жодних реформ не буде, ваш рівень життя залишиться тим самим? Їхня політика була політикою статус-кво, посил був: ви і ми — ми можемо залишатися такими, якими ми є. Олаф Шольц продовжує тут плавно, бо він із самого початку враховував цей менталітет у своїй вичікувальній позиції.

Ось чому німецьке співпереживання Україні та Зеленському обмежене. Розплачується український президент та його 40 мільйонів співвітчизників.

Ми теж, до речі, у якийсь момент. Але, схоже, мало хто в Німеччині це розуміє.

Christian Neef