Вистава про своїх

Місце дії вистави — невеличке словацьке місто, окуповане нацистськими військами. Час дії — одна з листопадових ночей 1944 року, після придушення Словацького національного повстання.

Десятьох городян-заручників кидають до занедбаного кінотеатру. Вони різні за своїм соціальним станом, але мають дещо спільне — не дотримались комендантської години, згідно з якою забороняється пересуватися містом після сьомої вечора. Вони ще не знають, що в місті було скоєно замах на особистого охоронця коменданта і що для них це матиме невтішні наслідки. Під загрозами та небезпеками вони будуть вимушені діяти згідно з інстинктом самозбереження.

Вочевидь відомий словацький публіцист і драматург Іван Буковчан знав, що відчувають, про що думають, що обговорюють люди в окупованих містах. Про що мріють Фанка та Ондрей та які найважливіші слова вони прагнуть сказати одне одному, «перш ніж проспіває півень…».

— Задум цієї постановки виник ще до початку повномасштабної війни з Росією, — згадує режисер-постановник вистави «Свої» Олександр СТЕПАНЦОВ. — У лютому зробили з художнім керівником нашого театру Михайлом Резніковичем розподіл акторів. А коли почалися війна, то виникали думки, чи варто продовжувати роботу над цим проєктом. Але я не знайшов іншої п’єси, яка була б так суголосна з сьогоденням, як твір Буковчана. Текст дуже цікавий і актуальний.

Вже у квітні директор-розпорядник театру Кирило Кашліков запитав: «А що в тебе з виставою?» Відповів, що поки маємо лише розподіл акторів. «Тоді давайте працюйте», — сказав Кирило Григорович і в кінці квітня ми почали роботу.

Про цю п’єсу я дізнався ще під час навчання саме від Михайла Резніковича. Потім мені до рук потрапив текст і я відразу зрозумів, що хочу поставити цю виставу.

Трохи раніше у мене була прем’єра італійської комедії «Святе сімейство». Потім виникло питання, а що далі. Порадився з М. Резніковичем, які варіанти можуть бути і обоє зійшлися, що п’єса Буковчана підходить і для мене, і для театру.

До повномасштабної війни з Росією у п’єсі найбільше цікавили питання як лишатися людиною, як залишатися собою в екстремальних ситуаціях, завжди поступати по совісті. Сьогодні п’єса отримала більш значущу тему саме для нашої країни. Я навмисне змінив назву на «Свої», бо війна йде на лише на лінії зіткнення з ворогом. Війна проходить через серце кожного українця. Як на мене, чим більше буде у нас саме «своїх», тим краще для нашої країни. У людей різні погляди, батьки думають так, а діти — інакше. Але при цьому важливо залишатися своїми. Вистава саме про нас, українців, а не якихось абстрактних людей. Адже війна внесла багато нових сенсів.

З самого початку зрозумів, що ставитиму виставу українською мовою, хоча на той час наш театр ще був російськомовним. Адже український переклад, який потрапив до рук, виявився значно досконалішим ніж російський.

Принагідно хотів би згадати лінгвіста Сергія Савіна, який слідкує за рівнем перекладів вистав українською мовою у нашому театрі. Він дуже обізнана людина. Допоміг зробити так, аби цей переклад був ще точнішим. Як я вже згадав, наші актори раніше грали російською. Але багато хто з них сьогодні переходить на спілкування українською у побуті, соціальних мережах. Дехто займається дубляжем. Під час репетицій також спілкувалися українською. Отож з мовою у нас проблем не виникало.

Працювати над виставою почали вже під час війни. Звісно, це не могло не позначитися на репетиційному процесі. Особливо страшно було в перші місяці. Але вистава стала для виконавців немов рятівним острівцем. А найголовніше, що привносили актори у виставу, це розуміння сьогоднішнього дня. Разом намагалися зрозуміти як розвивається кожна сцена. Я пропонував певний напрямок, артисти або приймали його, або пропонували щось своє. Розумів, що акторське рішення інколи може бути кращим ніж режисерське. Проте в цілому ми працювали в одному напрямку.

Вистава вийшла дуже ансамблева. У п’єсі є чотири рушійні персонажі, а всі інші приймають одну зі сторін. Але я не можу когось виділити. Звісно, хтось працює глибше, у когось більший досвід роботи. Проте кожен привносить у виставу щось своє. Дуже важливо, що ніхто з них «не тягнув на себе ковдру».

Відбулася прем’єра і саме після прем’єри починається справжня робота над виставою. Думаю, що кожен з виконавців буде рости у цьому процесі, а сама вистава набиратиме.

Коли починав роботу над постановкою, то передивився світлини вистав, які гралися за цією п’єсою. У виставі одного зі словацьких театрів дію перенесено у бійню худоби, в іншій — це підвал, як і прописано в п’єсі. Мене це не влаштовувало. Разом з нашим сценографом Оленою Дробною вирішили використати театральні сидіння. Приблизно на таких самих сидять і глядачі. В якійсь мірі це зближує їх з акторами. До того ж така сценографія показує, що персонажі знаходяться у замкненому просторі.

Костюми художника Костянтина Кравця. Він більше працює в кіно. У нього є відчуття стилю, відчуття часу і відчуття самого персонажу. Він не просто одягає людей за епохою. Одяг має відповідати внутрішньому світу персонажа. З ним легко працювати. Костянтин також допоміг у сценографії і зі світлом.

Вже в лютому плануємо поновити італійську комедію «Святе сімейство». Потрібно адаптувати під виставу український переклад. Вважаю цю постановку дуже потрібною сьогоднішньому глядачеві.

Хотілося б поставити нову виставу вже на основній сцені театру. Велика сцена — це інший зір, інші погляди, інша кількість глядачів. Це вже інша робота з артистами, інший досвід. Якщо складуються зорі, то можливо зможу втілити цей задум вже у цьому театральному сезоні.

Фото з сайту театру

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».