Емоційне мистецтво війни
У столичній галереї «Митець» відкрили виставку майстрів живопису і графіки Мирослави Перевальської та Юрія Пшеничного «Жорна», на якій переважно представлені роботи митців, створені під час повномасштабної російсько-української війни.
Привітати художників з відкриттям виставки завітали Костянтин Чернявський — голова Національної спілки художників України, Василь Перевальський — народний художник України, Микола Кутняхов — голова Київської організації НСХУ, Микола Кочубей — голова Об’єднання художників графічного мистецтва НСХУ, Карина Кравець — директор галереї «Митець», Олексій Овчаренко — мистецтвознавець та інші. Всі виступаючи наголошували на важливості мистецького фронту у воєнний час, висловлювали побажання нових творчих перемог Мирославі та Юрію, а всім нам — однієї великої Перемоги. Ось що розповіла про виставку Мирослава ПЕРЕВАЛЬСЬКА:
«Ця виставка про те, як змінилася людина під час війни, її відчуття, образи, пошук себе в цьому зруйнованому світі. Зруйновані тіла міст, тіла людей понівечені війною, кожен день з новою зарубкою на тілі. Криваві рубці на тілах всього живого, відчутний на фізичному рівні біль душ, німий удушливий крик. Повітря просякнуте всіма жахами війни, скрізь все залягло мішками смертей, болю, страждань. Ці мішки ніхто не приховає, не заховає, не спалить і не вивітрить.
У моїй уяві можна тільки пережити, трансформувати і далі творити, те, для чого ми тут. Будувати, засівати, ростити, відновлювати, народжувати, любити і все те, що прокладає шлях. На виставці немає цілісності, концепт у відсутності концепту. Бо таке моє життя розхристане, порване і частково зруйноване зсередини. Я його відбудовую і збираю знову до купи, піднімаюсь на свою гору, щоб зустріти сонце. Це моя праця.
Більшість робіт написані за останній місяць, за лютий і кінець січня. Ці роботи — це зріз часу по живому. Щось загоїлося, щось кровоточить, а десь є спогад про ціле, неушкоджене. Ще є трохи робіт з 2020-го по 2023-й роки. Я дивлюсь, яке ж воно інше — це мистецтво передчуття і війни. Це зовсім не схоже на те, що я писала раніше. Хто мене знає, то знає як художника спокою і гармонії. Я пригадала ті часи, коли малювала свій спокій, внутрішню тишу, повну довіру, коли світ огортав мене лагідно без дотику. Я мала те, чого прагнуть досягнути молитвами і медитаціями, я мала спокій і любов у своїй маленькій праці. Для художника процес — це потік і медитація, а майстерня — це храм. Вдячна, що маю цей сильний інструмент і можливість бути щасливою в своїй праці навіть в такі страшні часи. Саме тому я знайшла одну стару роботу для виставки, правильніше сказати, роботу минулого життя. На противагу руйнівним емоціям там спокій, довіра і гармонія.
Тепер мистецтво війни, яке пошматувало душу і викинуло на поверхню емоції, які ми мусимо показувати, бо інакше будемо не чесні з собою. Людина, як частина тваринного світу відчуває неминучі жахливі події, ми тепер як дикі звірі в лісах, все на чутті, кожну мить тривожність, пильність, часто втрата реального сприйняття або закляклість. Цей стан вимотує людей, важко уявити масштаби наслідків. Я часто бачу людей в ейфорії, в якихось надривних станах, непередбачуваних емоціях з неадекватною поведінкою, або у повній відстороненості, в’язкості й апатії. Ми тут і зараз проживаємо сотні життів за день. Містом з рекламних щитів все більше на нас дивляться мертві, а не живі Герої. Хоч наче вони і не вмирають, вони присутні в наших серцях, але вони там. Дивляться і обіймають звідтіля… Відсутня присутність… Так можна сказати і про живих, і про мертвих, водночас.
Юра (Пшеничний) мій друг, чоловік і просто рідна людина, один з небагатьох, хто каже те, що думає. Він перший глядач і критик моїх робіт після мене. Так от, Юра сказав: «Я не люблю ці твої роботи, бо це не ти. Твій живопис завжди був дуже тонким, вивіреним на тонких нюансах. Ти пишеш наче стоїш на пуантах і не дихаєш, все на кінчиках пальців. А це грубо і агресивно. Все, окрім маленьких портретиків». Ці маленькі портретики — це моя вечірня мантра, я їх малюю вечорами, як наче п’ю трав’яний чай з медом. Пошук спокою привів мене до цієї серії розміром від 7×7 до 29×29 см. Я підсвідомо обрала квадрат, а тепер розумію чому. Там зображені дивні люди, є узагальнені образи, але більшість тих, кого я дуже люблю і ціную. Вони часто дуже замкнуті і непублічні, цим ми схожі. Вони потребують підвищеної опіки, турботи і уважності через незахищеність. Такі люди важче переносять труднощі через підвищену чутливість, губляться і довше відновлюють свій життєвий ресурс. Ці маленькі портретики вибудували мій місток до світлого і спокійного.
У мене тепер зародилося нове передчуття. Мистецтво війни дуже сильне емоційно. Воно залишить свій потужний світ в історії, але йому на зміну прийде інше. Яке? Побачимо, хочеться насолодитися сходом сонця…
Ви запитаєте чому виставка називається «Жорна». Зізнаюся, в голову приходили різні ідеї, я б вже давно якось назвала і не морочилась. Але виставка у нас спільна, назву узгоджували. Всі назви були з точки зору Юри або занадто надумані і малозрозумілі, або мали погану асоціацію. Врешті все вирішив випадок. У день сумної річниці
У публікації використані матеріали з соціальних мереж.
Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».
