Олександр Степанцов: «Зараз потрібно дуже влучно обирати матеріал для постановок»

— Наприкінці 2021 року відбулася прем’єра вистави «Святе сімейство» за твором Альдо Джузеппе Ніколаї, яка й сьогодні є в репертуарі театру. Чим ця італійська вистава може бути цікавою сучасному українському глядачеві?

- Якщо прибрати певний італійський шарм, який є в героїв п’єси, то вони будуть мало відрізнятися від українців. Маємо багато спільного. Маргарита (мати) — це жінка, яка тягне на собі всю сім’ю. Коли народився син, то батька поруч не було. Цей образ близький мені, також маю багато друзів, які росли в неповних сім’ях. Мати робила все, щоб у домі була злагода, а улюблений син зробив те, чим потім родина буде пишатися багато років.

Близький мені і образ батька. Та доброта, яка сподіваюся є в цій виставі, йде саме від нього. Це людина, за яку я найбільше переживаю. Батько не зміг забезпечити свою сім’ю у ті непрості роки, які переживала тоді Італія, і робить все, аби це вийшло в його сина.

Але найголовніший для мене персонаж — це Луїза. Дуже подобається її наївність. Після того, що з нею вчинила ця родина, дівчина могла б їх усіх здати поліції. Та вона не стала людиною, яка нікому не довіряє. А в кінці вистави ми знову бачимо на її обличчі усмішку. Луїза для мене — це квінтесенція всієї вистави. Її наївність допомагає не бачити у вчинках цієї родини зла. Якби такої наївності було хоча б трохи в усіх нас, то деяких проблем могло б просто не існувати і ми дивилися на життя під іншим кутом зору.

Героїв п’єси не можна сприймати просто як злочинців. Вони не можуть вирішити свої проблеми іншим чином. Щось у цій ситуації є ненормальне, покалічене. Саме на цю думку мають наштовхувати «покалічені» меблі на сцені (сценографічне рішення Олексія Вакарчука).

— Що можете сказати про сценографічне рішення та костюми?

— Моєю ідеєю було розвісити на стінах фрески художника Джотто ді Бондоне. Познайомився з його роботами кілька років тому. Особливо мене вразила фреска, на який зображено входження Ісуса до Єрусалиму. Осел, на якому він їде посміхається, можливо думає, що все це для нього, а може він добре відчуває атмосферу навколо. Саме ці декорації підкреслюють, що сім’я віруюча. Особливо віруюча мати. Ці люди не один раз порушували Божі заповіді, але їм здається, що Господь у цьому допомагає. І все, що відбувається навколо, трапляється не просто так, а має якийсь сенс.

Художниця з костюмів Валентина Плавун. Вона професіонал своєї справи. Виконала ескізи костюмів саме в тому напрямку, як я й хотів.

У п’єсі йде мова про те, що герої мають носити маски, але не зрозуміло які. Передивився багато вистав за цією п’єсою, але не побачив там масок, які б підійшли для нашої постановки. Згадав про одного зі своїх улюблених художників Амедео Модільяні. Зрозумів, що саме його маски можуть добре підійти до цієї комедійно-ненормальної вистави і виправдати всю цю ситуацію.

Вже в лютому минулого року поновили цю італійську комедію, адаптували під виставу український переклад. Вважаю цю постановку дуже потрібною сьогоднішньому глядачеві.

— Наступною Вашою режисерською роботою стала вистава «Свої», за п’єсою Івана Буковчана «Перш ніж проспіває півень».

— Задум цієї постановки виник ще до початку повномасштабної війни з Росією. У лютому 2022 року зробили розподіл акторів. А коли почалися війна, то виникали думки, чи варто продовжувати роботу над цим проєктом. Але я не знайшов іншої п’єси, яка була б так суголосна з сьогоденням, як твір Буковчана. Текст дуже цікавий і актуальний.

Вже у квітні очільник театру Кирило Кашліков запитав: «А що в тебе з виставою?» Відповів, що поки маємо лише розподіл акторів. «Тоді давайте працюйте», — сказав Кирило Григорович і в кінці квітня ми почали роботу.

Про цю п’єсу я дізнався ще під час навчання. Потім мені до рук потрапив текст і я відразу зрозумів, що хочу поставити цю виставу.

До повномасштабної війни з Росією у п’єсі найбільше цікавили питання як лишатися людиною, як залишатися собою в екстремальних ситуаціях, завжди поступати по совісті. Сьогодні п’єса отримала більш значущу тему саме для нашої країни. Я навмисне змінив назву на «Свої», бо війна йде на лише на лінії зіткнення з ворогом. Війна проходить через серце кожного українця. Як на мене, чим більше буде у нас саме «своїх», тим краще для нашої країни. У людей різні погляди, батьки думають так, а діти — інакше. Але при цьому важливо залишатися своїми. Вистава саме про нас, українців, а не якихось абстрактних людей. Адже війна внесла багато нових сенсів.

Працювати над виставою почали вже під час війни. Звісно, це не могло не позначитися на репетиційному процесі. Особливо страшно було в перші місяці. Але вистава стала для виконавців немов рятівним острівцем. А найголовніше, що привносили актори у виставу, це розуміння сьогоднішнього дня. Разом намагалися зрозуміти як розвивається кожна сцена. Я пропонував певний напрямок, артисти або приймали його, або пропонували щось своє. Розумів, що акторське рішення інколи може бути кращим ніж режисерське. Проте в цілому ми працювали в одному напрямку.

— Що можете сказати про персонажів?

— Вистава вийшла дуже ансамблева. У п’єсі є чотири рушійні персонажі, а всі інші приймають одну зі сторін. Але я не можу когось виділити. Звісно, хтось працює глибше, у когось більший досвід роботи. Проте кожен привносить у виставу щось своє. Дуже важливо, що ніхто з них «не тягнув на себе ковдру».

Коли починав роботу над постановкою, то передивився світлини вистав, які гралися за цією п’єсою. У виставі одного зі словацьких театрів дію перенесено у бійню худоби, в іншій — це підвал, як і прописано в п’єсі. Мене це не влаштовувало. Разом з нашим сценографом Оленою Дробною вирішили використати театральні сидіння. Приблизно на таких самих сидять і глядачі. В якійсь мірі це зближує їх з акторами. До того ж така сценографія показує, що персонажі знаходяться у замкненому просторі.

Костюми художника Костянтина Кравця. Він більше працює в кіно. У нього є відчуття стилю, відчуття часу і відчуття самого персонажу. Він не просто одягає людей за епохою. Одяг має відповідати внутрішньому світу персонажа. З ним легко працювати. Костянтин також допоміг у сценографії і зі світлом.

— Напевне не випадково з’явилася у репертуарі театру вистава «Вечеря з диваком?

— Здійснити цю постановку мені запропонувало керівництво театру. Загалом знайомий з п’єсою Франсіса Вебера досить давно, ще коли навчався у Дніпрі. Це був приблизно 2010 рік. Спершу побачив виставу за цим твором у театрі, потім знайшов відео однієї з постановок в інтернеті. Вже тоді п’єса немов пройшла крізь мене. Можна сказати, що ідея постановки стала нашим спільним рішенням з керівництвом.

— Що можете розповісти про репетиційний процес?

— Репетиції розпочалися у вересні минулого року. П’єса академічна у хорошому сенсі цього слова. І всі проблеми, які в ній підіймаються, добре відомі акторам, з якими я працював. Можливо ми ще не в повній мірі зрозуміли, якою в кінцевому результаті має бути ця вистава (у цьому має допомогти глядач), але під час самого процесу її створення не виникало жодних проблем.

З деякими виконавцями разом працювали вперше. Ми швидко порозумілися, знайшли спільну мову. Хочу зазначити, що працювалося легко. Мали спільне бажання досягти успіху.

Було багато пропозицій від акторів. Вони влучно підмічали чимало моментів. Це й не дивно, адже виконавці пропускають матеріал через себе, інколи розуміють його вже навіть краще ніж режисер. Уважно спостерігаю за цими пропозиціями. Коли розумію, що вони суголосні з моїм розумінням, то остаточно приймаю їх у виставу.

— А щодо сценографічного рішення?

— Хотів би відзначити професійну роботу художника Олексія Вакарчука. Мені сподобався сам процес. Декорація вийшла красива і вишукана. Загалом мені з ним поталанило, бо це художник великої сцени, який має гарний смак.

— Напевне п’єса має ще якісь особливості?

— Вона цікава тим, що складається з двох начебто дуже різних частин — комедійної і драматичної. На початку всім дуже весело, а в кінці відбувається злам, який чіпляє глядачів. Думаю, що акторам добре вдалося це показати.

Прем’єра відбулася весело. За кілька хвилин до закінчення вистави вимкнули світло. А ще телефонний дзвінок пролунав на п’ять хвилин раніше, ніж потрібно. Звісно ж, актори знайшли вихід, а глядачі, гадаю, нічого не помітили. (Усміхається). Всі ми дуже сподіваємося, що вистава житиме довго.

— Одночасно з «Вечерею з диваком» Ви завершували ще одну режисерську роботу. Це було складно?

— Паралельно з «Вечерею з диваком» працював над виставою, прем’єра якої відбулася на Новій сцені театру. Не сказав би, що репетирувати паралельно дві вистави складно, а от видати їх обидві протягом одного місяця дійсно дуже непросто.

Друга вистава за п’єсою Славомира Мрожека «Танго», що є однією з найкращих п’єс драматурга.

У Мрожека є багато хороших п’єс на двох чи трьох персонажів. Ці п’єси зручні, багато режисерів бере їх до постановки. Тексти добре виписані, а це допомагає акторам і режисерові.

У його творах присутні іронія та абсурд. Як відомо абсурд знаний ще з часів Давньої Греції. Він впевнено увійшов у драматургію після Другої Світової війни. Після того як відбулися речі, які не повинні були статися. Одна людина не повинна була заганяти іншу в газову камеру, лікарі не повинні були роботи ін’єкції смерті та ін.

Історія абсурду в драматургії пов’язана з післявоєнним синдромом Другої світової війни. А в нас війна триває з 2014 року. Гадаю, що розуміння Мрожеком деяких післявоєнних речей дотичне до тих, що у нас з вами зараз. Думаю, що війна зробила великий заряд для драматургії абсурду.

— Як відбувався процес створення цієї вистави?

— До Театру Лесі Українки звернувся представник Центру Мерошевського (Польща) з пропозицією поставити виставу за п’єсою Славомира Мрожека «Танго». А генеральний директор-художній керівник нашого театру Кирило Кашліков запропонував мені перечитати цей твій, щоб потім ми разом прийняли рішення буду я працювати над цим проєктом чи ні.

Не можу сказати, що цей автор був у моєму режисерському портфелі. Але мені дуже сподобалися текст і фабула. Зізнаюся, що не відразу все зрозумів, адже це все ж таки театру абсурду. Але у Мрожека все виписано за законами драматургії. Тільки треба в цьому розібратися. Спершу має зайти сам текст, а вже потім буде простіше розібратися і з сюжетом.

Отож мені цей текст зайшов, сподобався. Приблизно півтора місяці сам працював над цим текстом, з усіх сторін обійшов п’єсу, аби зрозуміти для себе якою має бути вистава. Потім приблизно такий самий час був застільний період з артистами, щоб почути один одного, почути текст. А я в цей час пояснював їм своє розуміння сюжету. Після цього два місяці самих репетицій і прем’єра.

Під час роботи над виставою було багато пропозицій від акторів. В основному вони співпадали з моїм баченням. Виконавці йшли від мене, але при цьому не втрачали себе. Думаю, що кожен з них полюбив цей текст, так само як і я. Хоча спершу здавалося, що ми не зможемо підняти такий матеріал.

Моя доля пов’язана з Театром Лесі Українки з 2012 року. Спочатку як студента, потім як режисера. Можу сказати, що такий матеріал не властивий нашому театру. Можливо й з’являлися подібні тексти, але то був точно не театр абсурду.

Мені сподобалося працювати над текстом Славомира Мрожека, проте не думаю, що ще колись звернуся до його творчості. Мабуть одного разу буде достатньо. Хоча, якщо з’явиться якась цікава пропозиція, то немає нічого неможливого…

- Що можете сказати про свої творчі плани?

— Є багато цікавих ідей. Важливо, щоб вони були суголосні з репертуарною політикою театру. З об’єктивних причин ми не змогли повністю відновити весь наш репертуар. І зараз потрібно дуже влучно обирати матеріал, щоб він з одного боку подобався мені, а по-друге був потрібен для театру.

Сподіваюся, у перспективі буде більше можливостей для творчих експериментів. Є бажання звернутися до творів Миколи Хвильового, Валер’яна Підмогильного, Івана Багряного. А як складеться — побачимо.

Фото з сайту Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки.