Повернення до себе

— На мою думку українська класика нині почала відкриватися з іншої сторони, — зазначив Ігор Гулий, директор-художній керівник Київського академічного театру ляльок. — З'явилася певна зацікавленість у митців, глядачів, українців загалом. Почали відкриватися нові грані української класики. Раніше вона була, я б сказав, шкільного формату, а зараз почалися нові експерименти, з’явилися нові рішення. Це пов’язано ще й з формуванням нової ідентичності та самосвідомості українців.

А з пропозицією поставити «Украдене щастя» в нашому театрі прийшла режисерка Тетяна Авраменко. Ми подумали і вирішили спробувати. Наскільки мені відомо, раніше цю п’єсу в театрі ляльок саме в такому форматі не ставили. То чому б і ні.

Іван Франко — видатний письменник, громадський діяч. Він писав про фундаментальні речі, відчував душу українського народу. Його твори прикрасять афішу будь-якого театру.

Як художньому керівникові театру мені потрібно розуміти актуальність матеріалу, тих рішень, які пропонує режисер. Чи входить це у вектор художнього розвитку театру. А як директор маю розуміти фінансову можливість створення вистави. Чи буде вона рентабельною, чи буде на неї ходити глядач.

Дуже відповідальний момент, коли до тебе приходить режисер і пропонує матеріал для постановки. Намагаюся створити комфортні умови для роботи, щоб команда працювала як єдиний механізм. Коли режисери звертаються за консультаціями, то треба відгукуватися. Знаходити для цього час і натхнення.

Був лише на кількох репетиціях «Украденого щастя». На них панувала чуйна, тепла атмосфера. Актори дослухалися один до одного і підтримували. Дуже задоволений результатами, бо у виставі є зерно театру як такого. Зрозуміло, що поставлено, зрозумілі ходи, режисерські рішення і художнє рішення нашого художника Миколи Данька. Головне — є симбіоз: класний акторський ансамбль, робота режисера, художника-постановника, художника зі світла, звукорежисерів. Звісно, ще є куди рости. Це вистава акторська. А щоб була класна акторська вистава, її треба зіграти принаймні десять разів. Тобто, потрібен час.

У серпні плануємо випустити нову виставу для діток від двох до чотирьох років. Це буде вистава тіньового театру про бурундуків. Спробуємо опанувати локацію нашого укриття. Будуть задіяні лише молоді актори трупи. Ставитиме спектакль Андріана Метельська. Це буде її перша післядипломна вистава і перша робота у нашому театрі. А в березні наступного року хотілося б на великій сцені поставити виставу «Метерлінка — синій птах.

А ось що розповіли актори, які задіяні у виставі:

Дмитро Лінартович, заслужений артист України, виконавець ролі Михайла:

«Після повномасштабного вторгнення вже мав багато мистецьких проєктів. Знявся у стрічці «Фосфор», зйомки якої проходили у Кам’янці-Подільському. Веду в Ютубі канал «Словоспів у ЗСУ», його напрямки -патріотичне виховання молоді у військовий час, підтримка воїнів, які перебувають на лікуванні та місцях несення служби. Паралельно видав збірку поезій «Словоспів». Проводжу творчі зустрічі у військових частинах, шпиталях, бібліотеках, школах…

Тепер щодо «Украденого щастя». Ще до епідемії Covid мені зателефонувала акторка Єлизавета Бойко. Говорила про те, що добре було б поставити «Украдене щастя» про Михайла Гурмана, що повернувся після війни. Спершу не склалося. Коли почалася велика війна з Росією, я був у Херсоні, Соледарі, Бахмуті — служив розвідником у штурмових військах. Тоді було не до мистецтва. А коли після важкого поранення і контузії повернувся до Києва, то Єлизавета мені знову зателефонувала і сказала, що буде постановка «Украденого щастя» у театрі ляльок. Звісно я погодився.

Режисерка Тетяна Авраменко використала мене, у хорошому сенсі цього слова як людину, що має життєвий досвід, пройшла через війну. Настільки добре це вийшло, судити людям.

Київський академічний театр ляльок у плані обізнаності з ляльками один з кращих в Україні. У виставі я працював насамперед як драматичний актор, але режисерка накинула мені і завдань з ляльками. Це так звані знакові ляльки. Зі сторони така фігурка — мій прототип. Насправді взаємодіяти з ляльками не так просто, вдячний колегам, що допомогли. Цю ляльку треба наповнювати душею, робити живою. Це подвійна витрата енергії. Треба давати ляльці тепло. Переходити з мікро в макро. А це дуже складно.

Колектив прийняв мене добре, а я намагався віддячити тим самим. Це театр з великими традиціями. Приємно, що тут на вистави запрошують військовослужбовців, їхній дружин, дітей, а також близьких родичів загиблих на фронті. На виставах бувають і радість, і сльози.

Зізнаюся, що я дуже самокритичний і ніколи не буваю задоволений собою. Приміром, коли пишу свої вірші, то довго їх правлю, шукаю співзвучності слів. Прочитавши Франка розумію, настільки це високоосвічена людина. Я лише доторкнувся до його творчості, зробив пробу.

Бачу, що є деякі моменти, які треба підтягувати. Думаю, що десь після двадцятого показу буде вимальовуватися точність по внутрішньому образу, цілісності ролі. Тоді з більшою впевненістю зможу сказати, що вийшло, а що ні. Перед прем’єрою відбувся показ вистави для акторів театру. Колегам дуже сподобалася наша робота, задоволеним залишився і директор-художній керівник. Тепер виставу показуватимуть два рази на місць, дуже хотілося б, аби її побачила і наша діаспора за кордоном.

Давали в «Украденому щасті» і натяки на сучасність. На те вона й класика, щоб бути актуальною зараз. Таке відчуття, що сьогодні такі самі люди, як у франковому творі. Тим паче, що в наших костюмах немає прив’язки до епохи. Ми старалися, робили, що могли. Намагалися не здаватися, рухатися далі.

Я прихильник психологічного театру, щоб там було психологічне мереживо. Щоб персонаж прийшов у виставу в одному стані, а вийшов з неї в іншому. Мій герой багато чого збагнув, на жаль, лише коли відірвався від цього світу. Він випереджав свій час, був як свічка, що горить з двох боків. З молоду був хлопцем добрим, правдивим, чесним. Але життя зробило його трохи блюзнірським, жорстким. Він встиг вхопити і систему, і фронт. Тому пішов на самознищення.

Сьогодні глядача не здивуєш піротехнікою чи вибухом на сцені. Цінно коли тут і зараз народжується жива людина. Плюс сюжет, постановка, режисерський задум. Окремі слова подяки режисерці Тетяні Авраменко, яка любить сцену і любить працювати зі знаковими речами".

Єлизавета Бойко, виконавиця ролі Анни:

«Вистава «Украдене щастя — спільний проєкт Київського академічного театру ляльок із заслуженим артистом України, воїном ЗСУ Дмитром Лінартовичем. У цій роботі зійшлися професіонали театру ляльок і професіонали драматичного театру та вирішили зробити синтетичну виставу. Наш театр за керівництва Ігоря Гулого обрав вектор європейського розвитку, де є синтетичні вистави, де є вистави для дорослого глядача. Так склалося, що всі зірки зійшлися і народилась нова вистава з оригінальним баченням режисерки Тетяни Авраменко. Це моя з нею вже третя спільна робота. Тетяна Авраменко — це режисерка, яку я дуже поважаю.

І поважаю Тетяну не тільки за проукраїнську позицію, якої вона дотримується все своє мистецьке життя, а також і за те, що вона завжди вірить у своїх акторів. Як режисерка робить все можливе, щоб актор розкрився найкращим чином. У роботі вона створює такий мікроклімат, де актор почувається в повній безпеці і готовий, подекуди, зробити понад своїх сил.

З партнерами по сцені мені в цій роботі без перебільшення пощастило. Тому не можу не сказати про кожного хоча б кілька слів: по-перше Дмитро Лінартович — це зірка кіно, потужний музикант, герой, який з перших днів був на війні та пережив контузії і поранення. Дмитро — це така собі легенда у проукраїнських мистецьких колах, на якого я завжди дивилась із захопленням та цікавістю до того, як він працює. Працювати із партнером такого рівня велика відповідальність і велике щастя. Адже подібна робота — це завжди обмін досвідом, обмін енергіями і знаннями. Тому для мене це безцінно.

Мої колеги з театру ляльок — майстер сцени Юрій Хетчиков та Ліана Хобелія. Це професійні лялькарі, які мають величезний досвід ведення ляльки та роботи над образом. Вони сильні, впевнені в собі професіонали з якими працювати дуже цікаво, бачиш результат роботи.

Багато актрис мріють зіграти шекспірівську Джульєтту, а я мріяла зіграти франківську Анну в «Украденому щасті». Кожен актор у роботі над роллю повинен знайти за що він любить і розуміє свого героя. Це обовʼязково. Адже кожна людина, яка б вона не була на чиюсь думку — негативна чи позитивна, виправдовує себе. Так само і актор у роботі зі своїм персонажем повинен перш за все його зрозуміти і полюбити. Мені здається, я відчуваю Анну і розумію її настільки, наскільки це можливо. Як кажуть у народі — де тонко там і рветься. Мова йде про те, що якщо людина робить вибір нещиро, під впливом тих чи інших обставин, то доля буде випробовувати цей вибір не раз. Анна не любила Миколу. Так, вона була йому вдячна, він був їй другом, зрештою обставини так склалися, що Микола став її рятівником. Але глибинно Анна зрадила себе, сама того не усвідомлюючи. Тож коли повернувся Михайло, ще якийсь час вона боролася з собою, однак внутрішнє я, яке було поневолене довгий час, вирвалось назовні. Для мене Анна дуже смілива і чесна жінка, яка вирішила попри загрозу смерті, попри осуд бути чесною перш за все перед собою. Тому це, як на мене, не історія про зраду, це історія про повернення до себе і руйнування стереотипів. Такою я бачу і відчуваю свою героїню. Сміливість і чесність перед собою попри думку оточуючих — тут ми схожі з Анною.

Для мене будь-який мистецький твір (це вистава, чи фестиваль, чи концерт, чи картина) — це духовна річ, яка має безпосередній вплив, як на суспільство так і на розвиток української сучасної культури. Як би пафосно не звучало, але це учасник цього процесу. Доторкнутись до творчості Франка у такій роботі — це велике щастя. Я розумію й те, що це насправді процес безкінечний, адже в нашій літературі українській є такі мастодонти, торкнувшись до яких ти лише розумієш, як це глибоко і що ти нічого не знаєш. Однак, хто як не ми маємо ставати на цей шлях і долати його з гідністю: без рашиської мови, без росіянських переспівів, без какаяразніца. Для мене це надважливо.

Нашою виставою загалом задоволена. Якщо роботою своїх колег задоволена цілком, то мені, звісно, ще є куди рухатись, адже той актор, який зупинився і вважає, що він все вже вміє, знає і може, в професії вже помер. А я тут ще хочу жити, тому роботи непочатий край".

Юрій Хетчиков, виконавець ролі Миколи:

«З п’єсою Івана Франка «Украдене щастя» познайомився ще під час навчання в школі, а через багато років мені запропонували взяти участь у постановці за цим твором. Спершу знав лише, що це буде вистава за українською класикою, а коли трохи пізніше дізнався, що це буде саме «Украдене щастя», то відразу ж погодився. Процес створення вистави був дуже цікавим.

Не можу сказати, що граю сам себе, але в деяких моментах це дійсно я. Зізнаюся, що можу навіть провести деякі паралелі зі своїм особистим життям. Працювали над виставою два місяці. Як для актора театру ляльок це була моя перша драматична роль, теж дуже цікаво. А робота з новим режисером, завжди новий і цінний досвід. Я отримав величезне задоволення від роботи з Тетяною Авраменко, Дмитром Лінартовичем, Єлизаветою Бойко та Ліаною Хобелією-Забродіною. Працювати було не просто, але, б я сказав, круто.

На малій сцені театру раніше грав у виставі «Івасик телесик» (пізніше цю виставу перенесли на велику). Мала сцена затишніша, насправді різниця між різними сценічними майданчиками дуже велика.

Вже раніше мав досвід робити у виставах не лише для маленького, а й для дорослого глядача. Брав участь у постановках «Божественна комедія», «За двома зайцями», «Декамерон», «Бендюжник і король». Специфіка різна, так само як і різниться специфіка роботи з кожним новим режисером.

Звісно і далі працювати над своїм образом, так само як і інші актори. Це ще не фініш, а тільки старт. Сподіваюся на нові ролі в наступного театральному сезоні. А ще хотілося б попрацювати з Тетяною Авраменко. Це прекрасна, сонячна людина".

Світлини Вадима Гнідаша.