Чи існують ключі від щастя?

Про що ця вистава можна дізнатися з анотації на сайті театру. Цитую.

«За умови воєнного стану в Україні підліток Ден Хорш став вимушеним переселенцем. Разом із родиною він переїхав до іншої країни, йому вкрай важко адаптуватися, почувається самотнім, а навколо все чуже та неприйнятне. Не вперше хлопець тікає зі школи. Дену складно знайти гармонію з самим собою, він усвідомлює, що втратив не тільки реальний дім, а щось значно більше. Дім — це уособлення близьких і рідних, тих кого любиш, хто любить тебе. Насправді, ключів від щастя не існує, ці двері завжди відкриті, варто лишень наважитись постукати. Автор тексту апелює до покоління тих, хто в процесі становлення відчуває крихке балансування між хибним шляхом і людською гідністю. Які мотивації можуть вберегти підлітка не зірватися в прірву?.. Ці актуальні проблеми у полі зору театру, батьків та педагогів. Орієнтуючись на відповідну вікову категорію 14 плюс (тобто, на так званий „перехідний“ вік) втілення цієї п’єси слугуватиме упередженням від непередбачуваних життєвих ситуацій».

Про нову виставу ми поспілкувалися з режисером-постановником, заслуженим діячем мистецтв України Максимом Михайліченком. Також нас цікавило, що ще встиг зробити митець за останні два з половиною роки.

Максим Геннадійович розповідає: «Від перших днів повномасштабного вторгнення я продовжував займатися викладацькою діяльністю. Звісно, уроки проводились онлайн. Це було цікаво, бо мої студенти розлетілися по всьому світу. Продовжували щось розбирати, придумувати, аналізувати.

Той адреналін, на якому ми жили у перші місяці війни, допоміг здійснити п’ять постановок. Це були студентські роботи. Брав участь у читці драматургів. Наполягав, аби ми почали відновлювати репертуар в театрі. Вже у червні почали грати вистави, одними з перших у Києві. Можу сказати, що навіть на короткий час не був за межами професії.

Переконаний, що нам потрібно у першу чергу зберегти те, що є нашою духовною основою і те, що є нашою творчістю. Це невід’ємна частина ідентичного коду нації. Не можна постійно жити в стресі, страху, очікуванні, що все колись закінчиться і будуть комфортні умови. Це якраз та ланка, яку ми маємо заповнювати собою — творити, допомагати тим, хто занепадає духом, або вважає, що це зараз не на часі. Переконаний, що мистецтво має жити за будь-якої ситуації.

У жовтні 2022 року у Театрі на Липках поставив виставу «Люби-мене-не-покинь». Її авторка Ольга Анненко. Після початку повномасштабного вторгнення вона виїхала з сином до Франції і написала моновиставу про жінку з України, яка працювала квіткаркою. А у Франції її прийняла до себе жінка, що мала власну квіткову крамницю. Це історія про наших біженців, людей, які знаходячись далеко від рідної землі, повсякчас думають про повернення додому. Свою історію вона розповідає через квітки. Кожна квітка це певний символ, спомин із свого минулого.

Читали цю п’єсу у Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса. З усіх прочитаних текстів вона мене вразила найбільше. Я зв’язався з Ольгою і запропонував їй зробити з одноосібної оповіді (моновистави) текст на кількох персонажів. Ця п’єса зараз дуже популярна, її читали на фестивалях драматургії, грають на багатьох сценічних майданчиках в Україні та за кордоном. Як на мене дуже прониклива, щира вистава. За неї ми отримали «Київську пектораль»…

Думки щодо втілення вистави «Прірва… або На добраніч, кретини!» зародилися давно. Вивчав багато матеріалів. А взимку виникла ідея про хлопчика, який перебуває в іншій країні з батьками. Сам придумав п’єсу, це мій авторський матеріал. До цього в мене було багато різних компіляцій, самостійних робіт. Переробляв чимало повістей, оповідань. Є певний драматургічний досвід, розуміння, як це працює. Для режисера це абсолютно нормально, бо наша робота поєднує багато професій. Режисер може бути драматургом, адміністратором, актором. Без розуміння того, як ця система працює, неможливо бути повноцінним режисером.

Митець, який створює певний твір, повинен перебувати у діалозі з глядачем. Для мене важливі питання і висновки, які глядач сам для себе зробить. Вистава має поліфонічну компіляцію. Там є декілька основних ліній. І це необхідно для того, щоб до нас приходили різні вікові категорії глядачів. І в кожної категорії на певний момент є свої запити, які дійсно хвилюють людину. Когось — тема родини, когось — становлення підлітків. А об’єднує всіх одне важливе запитання — що таке щастя і як бути щасливим?.. А ще цікавить — що таке зрілість, воля, любов?.. Тобто, багато тем про які ми говоримо.

Якщо характеризувати репетиційний процес, то він завжди відбувається творчо, з великим захопленням, цікавістю і любов’ю до відкриттів, до того факту, який ми не можемо розповісти словами. Тому, що момент народження будь-якої вистави — це момент пошуку і очікування. Вистава не народжується однією людиною. Це певний симбіоз — мої думки + думки акторів. Також музика, що звучить у цій виставі. До речі, її написав мій брат Юрій Михайліченко.

Дуже люблю процес репетицій. Це не тільки математика, а й певний експеримент, коли вкладаєш частинку себе. Потім чекаєш, наскільки це буде важливо і цікаво тим, хто прийде дивитися. Беручи до уваги відгуки, складається враження, що було цікаво дивитися і розмірковувати.

Актори теж творці вистави. Бо без співтворчості це буде лише дресура. Як можна щось створити, якщо у людей немає власного дихання?

Виконавець головної ролі закінчив студію «Українська кіношкола», яка існує на базі кіностудії «Фільм UA». Зараз він навчається на кінорежисерському факультеті в Національному університеті театру, кіно та телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Хлопець надзвичайно талановитий. До цього встиг зіграти одну з головних ролей у фільмі «Стоп земля». Думаю це маленький діамант з великим майбутнім. Звати його Даніель Хорошавін, а героя — Ден Хорш. Тобто, він грає сам себе.

У виставі дебютувала молода акторка Настя Стефанович, яка зіграла Соломію, сестру Дена. Вона закінчила Національний університет театру, кіно та телебачення ім. І. Карпенка-Карого, курс Олега Шаварського. В інших ролях — актори Театру на Липках. Кожен із них виконує по дві-три ролі. Всі вони відграють певний зміст в цій історії і певну роль в розвитку головного героя.

Вчителів грають заслужені артисти України Олександр Вілков та Руслан Гафуров. Дві ролі підлітків талановиті молоді актори Андрій Волошин та Валентин Фоменко. Також є кілька жіночих ролей у виконанні Олени Михайліченко, Іоланти Пилипенко та народної артистки України Анжеліки Гирич. А ще блискуча робота Кароліни Пампухи, яка зіграла дві ролі - повії та подруги головного героя.

Зі своєю власною режисерською ідеєю щодо сценографічного рішення звернувся до художника-постановника Олега Татаринонова. Все, що відбувається, насправді відбувається у голові головного героя. Всі фантосмагорії всередині нього. Тому на сцені можна побачити очі, які дивляться всередину, або назовні, вухо, в яке іноді заходять персонажі. Центральна фігура — величезний стілець, який робить героїв маленькими порівняно з ним. Тобто, всі наші травми, всі наші негаразди корінням в дитинстві. Всі ми залишаємося великими дітьми і шукаємо відповіді не тільки зовні, а й у середині власного досвіду.

Костюми також придумав Олег Татаринов. У виставі дві реальності. Одна побутова, приміром з сестричкою. А ще є легка «проєкція» на героїв кінорежисера Фелліні, — коли все трішки гіперболізовано, маскарадно, фантасмагорично. Тобто, все в уяві. А як працює уява головного героя, як вона сприймає світ, це було для мене найважливішим. Розкриваємо цю тему також і через костюми.

Звісно, велике значення має і пластика. А театр — це симбіоз, поєднання кількох видів мистецтва. Через пластику розкриваємо цілісний малюнок вистави, а відтак і малюнок ролі кожного персонажа. Пластика відображає внутрішній світ, має певну символіку.

Ця постановка була дуже важливою для акторів. Вони з великим задоволенням її репетирували. Часто дивлюся як вони готуються до вистави, як спостерігають один за одним з-за лаштунків, як вони переживають.

Як на мене, вистава дуже чесна. І не тільки обраною темою, а й проблематикою, яка там звучить. Думаю, вона дуже на часі. Іноді у театрі простежується формальність — треба відпрацювати — відпрацюємо. А тут я бачу, що люди просто живуть, дихають цим матеріалом. І їм це необхідно.

Звісно, робота триватиме й далі. Адже вистава як дитина. Дехто говорить, що вона починає дихати лише після дванадцятого показу. Режисер — завжди вносить свої корективи. Починаєш розуміти, що найбільш важливо глядачам. Де можна трішки знизити темп, або прискорити. Або щось змінити, якщо воно не відгукується.

Цієї осені відзначаємо сторіччя нашого театру. Однією з перших постановок була п’єса М. Метерлінка «Синій птах». Отже, це наступна моя робота. Будемо шукати «Синього птаха», і намагатимемося це зробити до нового року".

Фото Олександра Бєлєнького.