З духом незламності

Героїня моновистави Надія зібрала у маленьку валізу все минуле життя. Теперішнє поставила на паузу. Жити спогадами, машинально виконуючи буденну рутину — таке сьогодення української біженки за кордоном. Батьки в окупації, хлопець на фронті. Постійне чекання на хороші новини.

Але є одне, що допомагає триматися — це спів! Вона співає у метро і переходах, збираючи гроші на допомогу своїй країні. Вона співає українські пісні, розповідаючи перехожим про величну культуру свого народу. Вона співає, щоб не втратити власну ідентичність. І отримує шанс. Чи скористається ним? Чи повернеться додому?

— Це була моя коопродукція з Людмилою Оспадовою, — пригадує режисер-постановник, директор-художній керівник Миколаївського академічного художнього драматичного театру, заслужений діяч мистецтв України Артем Свистун. — Ідея створити авторський текст і зробити це на хроніці документальних подій у мене була вперше.

Особлива тематика про біженок, жінок, які виїхали за кордон. Вони можуть картати себе за те, що виїхали з України. Але треба розуміти, що вони це зробили для того, аби врятувати дітей, зберегти своє життя. У багатьох з них батьки залишилися на окупованих територіях. Це наше сьогодення.

Цей проєкт вже показали в Миколаєві, Ужгороді, Києві. Готуємося до закордонних поїздок, щоб підняти цю тему в різних куточках світу. Саме тому у виставі звучить багато українських пісень. Є тут Ліна Костенко, згадується український борщ, наш бренд вишиванка. Все пронизано українським духом незламності.

В образі нашої героїні ми показуємо весь український світ, незламність українців. Весною цього року привозили до Києва моновиставу «Проста українська скіфська баба» за романом Тамари Горіха Зерня «Доця». Образ героїні втілила Марія Васильєва, вона й авторка інсценізації. Вистава перекликається з сьогоденням, але вона про самий початок, про АТО.

Як режисер розумів, що треба ставити нову виставу про сьогодення, і давати можливість глядачеві замислитися про наше майбутнє, підтримати тих, хто за кордоном. Так народилась моновистава «Бо я і є — Україна!». Це вистава рефлексійна. Глядач плаче, радіє на піснях, щось згадує.

Роль героїні виконує Ольга Сторожук. Це провідна акторка нашого театру, прийшла до нас на початку повномасштабного вторгнення у 2022 році. Вона не злякалася обстрілів Миколаєва у перші дні війни. Місто залишалося без світла, без води, але ця тендітна дівчина брала участь у концертних програмах. Ми побачили в ній і талант драматичної акторки. Також її можна побачити в образі Катерини у виставі, що є коопродукцією Миколаївського та Херсонського театрів. Ми її створювали до 210-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка.

У травні запропонували їй зробити у музичну виставу, тому що вона дійсно талановито співає, яскрава. Взяли пісні з репертуару Квітки Цісик. Оля сама займається вокалом, має музичну освіту. Керівник музичної частини театру Катерина Мірзоян підібрала з нею музичне оформлення, щоб створити атмосферу вистави. Загалом вистава — це синтетична робота звукорежисера, освітлювача, музикантів, яких ми зібрали. До речі — музиканти це родина.

Коли починали роботу над виставою, то мені чогось не вистачало як режисерові. Звернувся до керівника сімейного ансамблю Андрія Криворучка. Він на жаль, не зміг приїхати до Києва. Але на сцені грають його дружина і дві доньки. Ця родина допомагає героїні створити образ. Це єднання музики, слова, співу та емоцій, які пережила ця дівчина.

Також хотілося б згадати авторку тексту Людмилу Оспадову, яка зараз перебуває в Болгарії. Вона пройшла шлях біженки від початку, знає багато історій інших біженок, і це їй допомогло під час написання п’єси.

Відео підготував Сергій Васильєв. Це підбір ілюстративного матеріалу переважно для іноземного глядача. Тому, що в Україні це бачили наживо. Показали виїзд з Маріуполя та те, що сьогодні відбувається в нашій країні. Також показуємо картини Марії Примаченко.

Як я вже сказав, ми створили дві моновистави. Вірю, що третя буде про Перемогу! І в кожній виставі є промінчик світла, який дає надію, що, рано чи пізно, війна закінчиться. Важливо, якими ми вийдемо з цієї війни.

— Від самого початку було зрозуміло, що це доволі складна робота, — зізнається виконавиця ролі Надії Ольга Сторожук. — Моя героїня переживає бурю емоцій від щастя і радості до зневіри, втоми, нерозуміння свого майбутнього. З такими емоціями стикається надзвичайно багато людей з України. Нам потрібна рефлексія, треба зрозуміти, як з цим впоратися, як це прожити. Проживати у тому числі й через виставу.

Всі естрадні і народні пісні у виставі звучать в образі Квітки Цісик. З дитинства захоплююся піснями в її виконанні. Саме через ці пісні народжувалася драматична частина вистави. Допомагали в цьому режисер та помічник режисера. Загалом це спільна робота нашого театрального колективу.

Я частинка своєї героїні, вона — частинка мене. В її образі прослідковуються національні характеристики: жага до волі і свободи, людяність і віра. Адже віра — це світло, яке тебе веде. Думаю це те, що об’єднує українців.

Продовжую працювати над своїм образом. Це робота, яка не закінчується. Скільки буде йти ця вистава, стільки я ростиму як людина й акторка. Так само ростиме ця роль, ростиме сама вистава.

Світлини Едуарда Межула.