В’ячеслав НІКОЛЕНКО: «Театр сьогодні потрібен як ніколи!»

Родинно-побутову історію майстер ґротеску Микола Куліш підняв до рівня загальнонаціонального, ніби передчував, як за сто років, на новому оберті історичної спіралі, вкотре постануть питання: з ким ми, куди нам, і головне — хто ми, власне, є?

Сімейна сварка на політичному ґрунті — запеклі сутички й справжні баталії, взаємні образи й безкомпромісні заяви, підступні інтриги, плітки, коаліції… Ну кому з нас не доводилося вгамовувати вперту тітоньку, що аж верещить, вигукуючи пропагандистські гасла? Хто не мав застільних суперечок із дядьком-ретроградом, що безнадійно застряг у минулому? В українській сім’ї буває всякого, але щоб погрожувати вбивством рідному сину! Щоб зректися власних предків!..

— Куліш знав, що бʼє у найболючіше місце українців — травму меншовартості. Українське суспільство століттями існує в трагічному конфлікті між прагненням до самостійності та спокусою слухняно терпіти колонізаторів. Такі спраглі до незалежності у 1991 році, ми так і не наважились спалити старі культурні мости й народитися новими. Українцям до останнього здавалось, що все якось станеться саме собою, що національна і культурна самосвідомість прийдуть і так, закріпившись на сипкому ґрунті застарілих цінностей та соціалістичних звичок. Чи прокинулись ми як суспільство у 2014-му та 2022 роках? — запитує режисер Віталій Гавура.

Нова вистава стала приводом для нашої розмови з виконавцем ролі Мини Мазайла, заслуженим артистом України В’ячеславом Ніколенком.

-- Актори часто зізнаються, що виступають адвокатами своїх персонажів. А чи є Ви адвокатом Мини Мазайла?

-- Так, досить часто намагаюся бути адвокатом своїх героїв. Грав багато негативних персонажів і нерідко намагався їх виправдовувати. Мені їх було шкода у фіналі. Виникало співчуття до ніби поганого персонажу. А цю роль свідомо робив так, аби до нього не виникало співчуття. Оскільки ця людина проти України. Він сидить і чекає. Таких «ждунів» і сьогодні в Україні чимало. Вийшов збірний образ з різних людей, яких я знаю особисто, або знаю, що вони десь існують.

-- Як відбувався репетиційний процес вистави «Мина Мазайло»?

-- Не скажу, що робота кардинально відрізнялася від інших постановок. У режисера був свій задум, він поділився ним з акторами і ми почали працювати. Цей процес розпочався наприкінці весни — початку літа минулого року. Паралельно я брав участь у репетиції вистави «Острів скарбів». Активніша робота розпочалася з середини вересня.

Зустрічалися кожен день, репетирували, говорили, пробували. За великим рахунком мені не до кінця було зрозуміло, що з цього вийде, яка це може бути вистава. Адже не бачив всього того, що бачив режисер. А режисер вів нас досить впевнено. І ми дійшли до того результату, який побачив глядач.

Віталій Гавура запропонував зробити мого персонажа максимально неприємною людиною. Мина Мазайло вважає, що всі проблеми у його житті — кар’єра, особисте життя від того, що в нього неправильна прізвище. Але це не так. Як казав мені режисер: «Ти ніби побачив себе збоку і зрозумів, що проблема не в імені, а в тобі, який ти (грубий, карикатурний, поганий)».

Поруч зі мою працюють прекрасні колеги. Серед них заслужена артистка України Наталія Кудрявцева, яка грає тьотю Мотю. Ми з нею граємо разом більше 20 років, а Наталія Борисівна служить у театрі понад 50. Вона зробила цю тьотю Мотю максимально неприємною. А ті речі, про які вона говорить і які робить у виставі є антиукраїнськими. Тьотя Мотя приїжджає з Курська до Харкова і каже: «У нас ніхто не говорить українською мовою». Ми бачимо, що й сьогодні там багато людей говорять українською, хоча й називають її діалектом чи балачкою. Отож, слова тьоті Моті нині викликають гірку посмішку.

З Оленою Нещерет ми навчалися в університеті на одному курсі, маємо досі теплі стосунки. У нашій дипломній виставі в університеті «Сватання на Гончарівці» за Григорієм Квіткою-Основ'яненком я грав Стецька, а Олена Уляну, до якої Стецько залицяється і хоче одружитися з нею. І ось через 23 роки доля звела нас як чоловіка і дружину у виставі «Мина Мазайло».

З іншими колегами теж маю хороші контакти. Хтось нещодавно прийшов до театру і їх знаю менше. Але ж ми актори і знайомимося в процесі роботи, якщо не були знайомі до цього раніше.

-- Чи доводилося раніше працювати з режисером Віталієм Гавурою?

-- Ні, це наш перший спільний досвід роботи. Вистава вийшла у рамках проєкту «Пошук», мета якого віднайти нові режисерські імена. До участі в цьому проєкті запрошують молодих, або середнього віку режисерів, в яких ще не дуже великий досвід. У середині 2022 року Віталій брав участь у чітці української драматургії в нашому театрі, під час якої поставив власну п’єсу. А це друга його робота в Театрі Лесі Українки — більш серйозна, більш масштабна. З повним циклом, костюмами, декораціями. Загалом вийшла повноцінна вистава.

-- Як оцінюєте результат роботи?

-- Я вже говорив, що не до кінця розумів, яка в нас може вийти вистава. Ми тут немов йдемо по тонкому льоду. У вуста своїх персонажів Куліш заклав багато антиукраїнських речей. Зокрема, тьотя Мотя говорить, що всі ми «русскіє люді». Складно було балансувати, аби не перейти на якісь антиукраїнські речі. Боляче сьогодні говорити зі сцени такі слова — «русскіє люді». Але в результаті, як мені здається, вийшла хороша вистава. Але своє останнє слово звісно скаже глядач.

-- Чи важко було повернутися до творчості після початку повномасштабного вторгнення?

-- Перші місяці війни було пережити дуже непросто — і фізично, і морально. Але коли стало зрозуміло, що у Києві можливе повернення до театральної діяльності, наш театр почав працювати першим. Було необхідно на той час відновити нашу роботу, бо людям потрібна духовна їжа, якщо можна так сказати. Мені хотілося спробувати долучитися до лікування хворих людських душ.

-- Однією з перших відновили виставу «Варшавська мелодія».

-- Разом з колегою по сцені Алісою Тункевич переклали її українською мовою. До речі цій виставі нещодавно виповнилося десять років. За цей час ми встигли її зіграти 330 разів.

Хоча на перший погляд це п’єса про совєтського солдата і дівчину з Польщі, це не зовсім так. Сам автор заклав туди антисовєтську історію про те, як важко було існувати в ті часи. І випускаючи прем’єру у 2014 році ми робили акцент у постановці саме на це і, звичайно, це історія двох людей кохання яких знищили совєти. Плюс тема фашизму, про який йдеться у виставі актуальна як ніколи. І відповідаючи на ваше питання чи важко було повернутися до творчості після початку війни скажу так: це було необхідно. Бо коли ми переклали цю виставу українською мовою, а театр нарешті позбувся згадки про «російську драму» в офіційній назві, це стало початком глобальних змін для нашого колективу, які були нам так необхідні, в тому числі і зміна керівника. Коли ми зіграли оновлену виставу в середині квітня 2022 року, вона зазвучала зовсім по-іншому і людям це було надважливо, особливо в той момент.

-- Декому з акторів Театру Лесі Українки було нелегко перейти на українську мову. А як цей процес відбувався у Вас?

-- Для мене не було якоїсь проблеми. Я родом з Миколаєва і зізнаюся, що у дитинстві знав українську погано. Почав її вчити, коли вступив до Київського національного університету театру, кіно та телебачення у 1997 році. А коли у 2006 році у нас народилася дочка, то ми в сім’ї повністю перейшли на українську, щоб нею спілкуватися з дитиною. Вже тоді зрозуміли важливість цього питання. До того ж я багато фільмів дублював українською. А після початку повномасштабного вторгнення категорично не сприймаю російську мову. Вважаю, що взагалі немає причин нею розмовляти.

-- Повернемося до театру. Через кілька місяців після початку повномасштабної війни з’явилася вистава «Україна в огні» за кіноповістю Олександра Довженка, де Ви граєте Фон Крауза. А тут намагаєтеся захищати персонажа?

-- Я спробував відкрити його через любов до сина. Є момент, коли я до певної міри виправдовую свого персонажа і його вчинки, хоч він і фашист. Ця вистава для нас дуже важлива. Зробили її досить швидко, за два місяці. Раніше такого у нашому театрі не було. У середньому період репетицій тривав рік, а інколи навіть два чи три роки. А поставити за два місяці — до певної міри це був виклик. Це була цікава і потрібна робота. Коли її граємо, нам і сьогодні болить. Історія циклічна, повторюється і мало що змінюється.

-- «Україну в огні» поставив молодий режисер Євген Храмцов. Після цього Ви зіграли Миколу у його виставі «Украдене щастя» за Іваном Франком.

-- Над «Украденим щастям» почали працювати ще до початку повномасштабного вторгнення, репетирували цю виставу як самостійну роботу. Потім, з початком війни, ця робота була призупинена. Відновили її у 2023 році. Репетиції тривали приблизно три з половиною місяці. Паралельно репетирували з Оленою Щурською виставу «Не боюсь Вірджинії Вульф». Зізнаюся, поєднувати дві роботи було непросто.

Тепер щодо образу Миколи в «Украденому щасті». Я думаю, що ми, актори, вкладаємо якісь власні риси у свої ролі. Але останнім часом я намагаюся створювати абсолютно не схожі на себе образи. Мені цікаво працювати з пластикою персонажу. Звісно, є щось і моє у цій ролі.

Роль Миколи — шикарна, можна сказати хрестоматійна. Вдячний долі, що вона мені подарувала цю роль, люблю її. Вона багатошарова. Там є любов до жінки і самопожертва, і внутрішня сила. І звісно, як і будь-яка кожна роль — це творчій зріст.

-- Ви згадали про виставу «Не боюсь Вірджинії Вульф», яку поставила Ваша дружина Олена Щурська. Чи доводилося раніше працювати разом?

-- Коли ми ще навчалися в театральному університеті, я на акторському факультеті, а Олена на режисурі, вона запропонувала мені невелику роль в одній зі своїх студентських постановок. Ставили уривок з «Амадеуса» Формана, де я грав Моцарта. А в Театрі Лесі Українки раніше працювали над самостійною роботою «Щасливого Різдва». Ось власне і все, що було до цієї вистави.

Мені з нею комфортно працювати. У нас здорові стосунки, ми розрізняємо сім’ю та роботу. Як режисерку я її слухаюсь (Усміхається).

-- Також граєте у виставах «Острів скарбів» та «Чарівник», які розраховані, насамперед, на молодшого глядача. Чи відрізняється специфіки порівняно з виставами для дорослих?

-- Мені подобається грати дитячі казки. Але чим молодший глядач, тим складніше зосередити його увагу. Якщо у той момент, коли ти граєш на сцені у залі панує тиша, то це означає, що ти зміг захопити їхню увагу. Коли виникають відповідні реакції, це дуже радує, адже діти не лише дуже вимогливий, а й надзвичайно вдячний глядач. У мені завжди сиділа дитина і здається, що вона й досі живе у середині мене. Мабуть тому так люблю грати у дитячих виставах.

-- Як обрали професію актора?

-- Спершу було цікаво грати у шкільних вечорах. А коли навчався у 9 класі вступив до театральної студії «Академія пані Куліси» при Миколаївському музично-драматичному театрі. Вчився у цій студії три роки з 9 по 11 класи.

Коли вступив до театрального університету, то всім казав, що вже маю диплом актора. Зараз вже згадую про це з гумором, але перший досвід гри на сцені здобув саме у Миколаєві. Ця студія дала мені певний поштовх.

А мій перший вчитель з акторської майстерності Василь Миколайович Бурдик навчив першим азам цієї майстерності. Навчив як працювати з тілом. На жаль його вже немає серед живих. Завжди дуже тепло згадую свого педагога.

-- Коли почали працювати у Театрі Лесі Українки?

-- Ще навчаючись на третьому курсі потрапив до цього театру. Саме тоді репетирували виставу «Маскарадні забави» і там була потрібна масовка. Ми танцювали, співали. На той час це була досить цікава вистава. Отож з 1999 року граю в Театрі Лесі Українки.

-- Напевне були ролі, які найбільше запам’яталися.

-- Наш театр завжди був театром російської драми і я переграв багато класичного репертуару. Про деякі з цих робіт сьогодні не варто згадувати, але дорогою для мене залишилася роль Хлєстакова у виставі «Ревізор» за п’єсою Миколи Гоголя. Це була друга редакція вистави в театрі, у першій роль Хлєстаков грав Антін Мухарський.

Цінним для мене був досвід роботи у Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я», де йшла вистава «Коли кінь непритомніє» за Франсуазою Саган. Головні ролі виконували Микола Рушковський та Надія Батурина, а я грав їхнього сина. Грав з дуже досвідченими партнерами на іншому сценічному майданчику.

-- Напевне маєте і досвід роботи в кіно?

-- Не можу назвати свою роботу в кіно медійною. Знімаюся з 2008 року. Були головні ролі в серіалах, повнометражні фільми. Вдячний долі, що мав досвід роботи з Богданом Ступкою, грав його сина у фільмі «Платон Ангел».

Також, як вже сказав раніше, був зайнятий у дубляжу. Моїм голосом говорить головний герой мультфільму «Літачки». Також було багато невеликих епізодів у різних фільмах. На сьогодні вже не запрошують. Я розумію, для того щоб запрошували треба постійно цим займатися. А в мене багато роботи в театрі і не завжди є час, аби до цього повертатися.

-- Чи доводилося ще грати інших театрах?

-- У 2018 році робили зі своєю дружиною «Гостини у Маланки». Жанр визначили як карнавал-гулянка. Спершу показали на «Сцені 6». А через рік у Центральному будинку офіцерів Збройних сил України. Також грали у Будинку офіцерів у Вінниці, на жаль цей будинок знищила російська ракета. Це була спроба відродити українські традиції, український карнавал. Сьогодні такі традиції здобувають все більшу популярність.

-- Бували на гастролях?

-- Раніше театр вів активну гастрольну діяльність. Багато їздили по Україні, бували в Мюнхені, Лондоні, гастролювали по Канаді. За кордоном відчувався мовний бар’єр. Якщо у Канаді грали на україномовну та російськомовну публіку, то там нас розуміли, а в Мюнхені та Лондоні вже були субтитри.

У кожної нації є свій гумор. Вже після початку повномасштабного вторгнення театр їздив на гастролі до Ірландії з виставою «Переклади» у постановці Кирила Кашлікова. У їхньої публіки сміх виникав зовсім в інших місцях, ніж в українського глядача.

-- Маєте захоплення?

-- Останнім часом подобається працювати на городі. Ще до повномасштабного вторгнення наша сім’я побудувала будинок, ми посадили дерева. На жаль цього будинку вже немає, його знищила російська ракета. Наш будинок був у селі Мощун поблизу Гостомеля. Під час бою за це село більшість будинків були знищені. Але благодійна організація поставила нам тимчасовий будиночок. Це невеликий вагончик, в якому є всі умови для проживання. А ми протягом минулого року стали частіше там бувати.

-- У доньки не виникає бажання продовжити справу батьків?

-- Коли вона була маленькою, то говорила, що хоче бути балериною, потім уподобання змінилися. Ми з нею весь час співали українські пісні і світовий репертуар. У 9 класі вона вступила на фахового молодшого бакалавра на естрадний спів до Естрадно-циркової академії. З початку минулого року продовжує навчатися за цією спеціальністю вже на бакалавра. Можна сказати, що вона продовжує нашу справу, але пішла трішки іншим шляхом. Їй подобається займатися вокалом.

-- Над чим працюєте зараз?

-- Репетируємо виставу «Брати», за мотивами фільму Лукіно Вісконті «Рокко та його брати», режисер Олександр Кобзар. Я гратиму старшого брата. Дату прем’єри ще не визначено, але сподіваємося, що вона відбудеться у середині весни на основній сцені театру.

-- Чи є ролі, про які мрієте?

-- Не ставлю якихось забобонних мрій, що хочу щось зіграти більш за все. Радію тим ролям, які пропонують і завжди роблю їх з великим задоволенням незалежно від того велика це чи мала роль. І мені щастить. Маю чимало ролей зі світового репертуару.

-- Щоб Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

-- Театр сьогодні потрібен. У Києві і в Україні загалом нині справжній театральний бум. Живе мистецтво стало дуже затребуваним. Бачимо це на прикладі театру. Молоді режисери вивели український театр на інший рівень, вони наблизили його до сучасної молоді. Це можуть бути як суперсучасні постановки, так і класика, прочитана по-новому. Запрошую всіх глядачів до театру, ходіть до живого мистецтва.

Фото з сайту театру.