Тетяна Льозова: «Не сцені живу іншим життям»

— Балет «Лісова пісня» мав кілька життів, — розповіла Тетяна Льозова. — Вперше поставлений дуже давно. У ньому ще танцювала моя наставниця Олена Потапова. Віктор Литвинов поновив «Лісову пісню» у своїй редакції. Спершу танцювали такі зірки як Ганна Кушнерева, Тетяна Боровик. А я увійшла у виставу, коли вона була в поточному репертуарі. Відтоді минуло трохи більше ніж двадцять років. Це була друга сольна вистава у моїй кар’єрі, першим був «Віденський вальс».

Обожнюю «Лісову пісню», не закохатися в цей балет просто неможливо. Дуже щемлива історія. Українцям особливо близька ця казка-феєрія. Викладена у балеті ця історія виглядає дуже гарно. Написана неймовірна музика. З перших нот ти поринаєш у красу лісу, яким його бачила наша видатна Леся Українка.

Коли відкривається головна наша завіса, перед очима постає краса, яку створив художник. Звісно, цим декораціям вже багато років. Але вони все-рівно викликають сплеск емоцій у глядача.

Дуже гарно виглядає перша картина — зелений весняний ліс, наповнений життям. Неймовірної краси картина третього акту, коли все засніжило і в середині адажіо підіймається чорна завіса. Відкривається ліс у красивих барвах і все запорошене снігом. Все це виглядає просто неймовірно.

Першим моїм партнером був Олександр Шаповал (загинув на фронті). Довго танцювали удвох. З кожною виставою шукали щось нове, розвивали її. Не знаю іншого балету, де б так було зображено кохання. Воно високо підноситься над побутовим рівнем. Ми розуміємо, що це не просто пристрасть, а щось більше.

— Танцюєте в інших балетах на музику українських композиторів?

— В усіх виставах на українську тематику, що йдуть у нашому театрі. У «Вечорах на хуторі біля Диканьки» я Оксана, а в «Лілеї» — Лілея. Вважаю, що таких балетів у нашому театрі замало. А ще мені болить, що «Лілея» йде не часто — практично раз на рік, на день народження Тараса Шевченка. Хотілося, аби вона йшла частіше, бо це теж дуже хороша вистава.

— Напевно тут варто згадати і Юрія Шевченка?

— Танцювала Оксану в балеті на його музику «За двома зайцями», а також у балеті «Пригоди Піноккіо». Крім того, у нас з Юрієм була співпраця з українським ансамблем «Шумка», який знаходиться у Канаді. Всі вистави з «Шумкою» — це наче свято в українській сім’ї.

Він був надзвичайно талановитою, творчою людиною. Дуже добрим. Завжди світився творчим запалом. Його музика всім подобалася. Він просто надихав талановитих людей!

— А як доля звела Вас з балетом?

— Почалося все з раннього дитинства. Моя старша сестра навчалася хореографічній школі й потім вступила до Київського державного хореографічного училища (нині коледж). Згодом і я вступила до цього училища. Хоча перший рік говорили, що з мене напевне нічого не вийде, бо я мала замало професійних якостей. Але це мене мотивувало, аби я рухалася далі.

Від природи я шульга. Хоча й писала правою рукою, але оберти робила вліво. Так було до дев’ятого класу. На екзамені до мене підійшла Тетяна Таякіна і сказала: «Ти розумієш, що з першого курсу в тебе буде дуетний танець і жоден партнер не робитиме з тобою оберти вліво. І жодна постановка у світі не буде під тебе підлаштовуватися. То ти маєш перевчитися».

Після цього стала сама себе вчити робити оберти у правий бік. Мені це вдалося. Перші п’ять років роботи в театрі коли танцювала з партнером, то робили варіації в правий бік, а фуете все ж вліво. Глядачі, особливо на гастролях дивувалися. Врешті я повністю перевчилася.

— Як потрапили до Національної опери України?

— Мені пощастило. Тоді була інша система відбору до головної оперної трупи країни. Головний балетмейстер та керівник балетної трупи були присутні на екзаменах і обирали тих, кого хочуть запросити до театру. Я була серед тих щасливчиків, яких запросили.

Відразу потрапила до кордебалету, тобто, ніяких привілеїв не було. Рухалася крок за кроком, щоб стати провідною солісткою.

— Пам'ятаєте свій перший вихід на сцену?

— Це було щось дуже маленьке і незначне. Віктор Яременко, який на той час був керівником балету нашого театру запропонував розпочати з чогось простішого, варіації. Це була варіація з балету «Пахіта». Після цього мені стали давати більше можливостей виходити на сцену в сольних партіях.

А першу сольну партію мені доручила Аніко Рехвіашвілі. Вона бачила мене на конкурсах і зрозуміла, що зможу станцювати у «Віденському вальсі». За ці роки багато чого змінилося, але тривога й хвилювання перед виходом на сцену лишилися такі самі, як були на початку. Та це лише до першого кроку. Робиш перший крок на сцені і це вже не ти, а персонаж, роль якого виконуєш. І ти вже живеш іншим життям. А відповідальності здається стало більше. Мені не можна робити помилок, бо маю показати високий рівень.

— Напевне є особливо дорогі партії?

— Найбільше люблю драматичні партії, які я проживаю — живу, закохуюсь, помираю на сцені. Ці партії мають емоційний підтекст.

Надзвичайно важлива партія у балеті «Дама з камеліями», яка викликає багато емоцій. Вже згадана «Лісова пісня». Зараз відчуваю Мавку трішки по іншому, ніж коли мені було двадцять років. Хоча партія та сама. А ще «Майстер і Маргарита». Цю партію танцювала надзвичайно рано, як для свого віку.

Мені цікаві думки, які автор вкладає в той чи інший балет. Як я їх відчуваю, будучи молодшою, або старшою, проживаю це в житті чи ні.

— А настільки важливо артисту балету мати талант драматичного актора?

— Потрібен на всі сто! Бо глядач, який сидить у залі, не настільки підготовлений, щоб розрізнити деякі тонкощі балету. Їх знають лише професіонали та виконавці. Глядач хоче побачити історію. Приміром Мавка така, як я її розумію і відчуваю цю історію. Її біль, її кохання, її натхнення.

Глядач приходить відпочити душею. Головне — донести до нього ті емоції, які заклав балетмейстер та автор.

— Яке місце у Вашому творчому житті посідають конкурси?

— Брала у них участь тільки як партнерка. Завжди вважала, що конкурси зазвичай не дуже об’єктивні. Мені це не було цікаво, навіть не знаю чому. Мої однокласниці прекрасно виступали на конкурсах. Вони дуже гарно робили короткі па-де-де. У них чітко виходили невеличкі фрагменти. Але натомість їм не дуже давалися великі вистави. Вважаю, що деяким людям більше підходять конкурси, а іншим краще танцювати саме вистави. Для мене завжди цікавішою була вистава з якимось підтекстом і можливість пронести свій образ від початку до кінця.

— Чи траплялися нестандартні випадки?

— Так, і дуже багато разів. Бувало забували реквізит. Ти можеш впасти на сцені і потрібен час, аби зорієнтуватися. Інколи партнери «забувають текст» і ти їм підказуєш. А ще може оркестр грати в іншому темпі ніж на репетиціях і артист відчуває неспівпадіння.

Коли ставилася вистава «Майстер і Маргарита», то в нас зламалася головна завіса, хоча до цього 50 років не було проблем. А перед самою прем’єрою у мене була серйозна травма ноги. Розуміла, що дуже хочу вийти. З Олександром Шаповалом ми були другим складом. А в першому виступали яскраві зірки Олена Філіп’єва та Максим Мотков. Ми з Олександром були ще молодими і мали менше досвіду. Я йшла додому і підняла до неба очі: «Господи, дай мені знак, виходити чи ні». І секунд через п’ять пішов дощ. А перший вихід моєї героїні відбувається під час дощу. Зрозуміла, що це, мабуть знак долі, що таки мені треба виходити…

Для мене це був великий прорив. Приємно, що довірили танцювати таку партію. Балетмейстер, який ставив цю виставу, побачив у мені, молодій дівчині, Маргариту і дозволив втілити її образ на сцені. Далі все почало розвиватися дуже стрімко й цікаво.

— Вам не вистачає вистав на музику російських композиторів?

— Зізнаюся, що трішки сумую. Згаданий балет «Майстер і Маргарита» був наповнений музикою різних композиторів, у тому числі й російських. Але я розумію ситуацію, яка зараз у нашій країні. У нас є багато чудової української музики, чудових композиторів. Маємо більше використовувати національне надбання. Адже ми не хочемо асоціювати себе з чимось російським.

— Що можете розповісти про гастрольну діяльність?

— Пощастило об’їздити багато країн. Несемо свою культуру. Особливо приємно це робити зараз, бо ти відчуваєш себе послом України від культурного фронту. Несеш їм українське і розповідаєш про Україну, про нашу культуру. Ми веземо свій продукт, а нам є чим пишатися.

Взимку були гастролі до Франції. Возили до Парижа «Снігову королеву». Музика збірна, а сама постановка повністю українська. Ставив український хореограф, втілювали українські артисти.

— Маєте можливість порівняти публіку?

— Залежно від країни вона різна. Наш глядач завжди відкритий, дуже підтримує. Ти його відчуваєш. Одного дня він спокійніший, а іншого — емоційніший, реагує на кожен рух. А за кордоном ти відчуваєш як тебе сприймають лише наприкінці вистави. Особисто мені більше подобається, коли ти одразу розумієш, з тобою глядач чи ні.

Добре сприймають у США. Там з цікавістю ставляться до України, української культури. Вже розуміють, що є велика різниця між українським та російським балетом. Мали великий тур по Америці, дали 20 концертів. Це був класичний балет (уривки з «Лісової пісні», «Жізелі», «Дон Кіхота») і народні танці, а наприкінці гопак. Глядач був щасливий так багато побачити в одному концерті.

— Яка значення для балетних вистав має сценографія?

— У виставі все має бути зроблено в комплексі. Не може бути хороша постановка з поганою сценографією і навпаки. Все має взаємодіяти. Теж саме стосується і костюмів.

— Розкажіть, будь ласка, про балетмейстерів, з якими доводилося працювати.

— Найбільше працювала з Аніко Рахвіашвілі. Я одна з тих балерин, яка станцювала в усіх виставах, що вона ставила. Вона завжди приходила підготовленою, знала, що сьогодні буде робити. Вона любила працювати з творчими людьми, які можуть все швидко схопити. Аніко Рехвіашвілі поставила багато різнопланових вистав і за змістом, і за стилістикою.

Загалом цікаво працювати з будь-яким постановником. Бо кожен несе щось своє. Просто треба зрозуміти, саме як з ним треба працювати, зуміти схопити стиль.

З Аніко цікаво працювалося, бо в неї були різні виконавці. І вона створювала стиль, який би підходив конкретній парі або виконавцю. Завжди лишала шпаринку для творчості. Щоб ти міг інтерпретувати образ по своєму, через свої внутрішні переживання чи навіть фізичні можливості.

З Віктором Яременком працювали над одним з моїх улюблених балетів «Весілля Фігаро». Він дуже легкий, веселий. Також подобається поставлений ним балет «Корсар».

З Віктором Литвиновим ми годинами просиджували в залі і щось створювали, переробляли. Він дуже творча людина. Не хоче, щоб кожен показ вистави був схожий на попередній. Завжди щось переробить. Інколи невдача перетворюється на цікаву ідею. Приміром героїня йшла з тацею і вона впала. «О, це можна залишити», — каже він. Від Віктора Литвинова завжди чекаєш чогось нового.

— Зі своїм чоловіком Ярославом Ткачуком познайомилися на сцені?

— Віктор Литвинов звів нас у балеті «Жар-птиця». Спочатку просто танцювали, були друзями. Але з кожним роком спільної праці розуміли, що стаємо ближчими і несемо неймовірну радість, коли спілкуємося.

Пам’ятаю Ярослав подзвонив з якимось буденним питанням по репетиціях. Переговорила, поклала слухавку і розумію, що я усміхаюся…

— Чи не важко бути разом 24 години на добу?

— Нам пощастило, ми доповнюємо одне одного. Допомагаємо одне одному. Розуміємо, що разом ми сила.

А Ваша донечка теж хоче стати балериною як мама?

Софія зараз займається танцями і навчається у школі Вірського. Це поки що народно сценічні танці, але вони також роблять класичний урок, бо це основа для будь-якого стилю. Не знаю як складеться її доля у професійному балеті. Це буде її вибір. Якщо захоче, то я підтримаю.

— Як для Вас почалося повномасштабне вторгнення?

— Мій день народження 23 лютого. Коли наступного дня зателефонували друзі і сказали, що почалася війна, ніхто не міг повірити. 26 лютого мала бути «Снігова королева». Спершу сподівалися, що будемо їхати на репетицію.

Було дуже страшно за дитину. Як жити і що робити далі? Спочатку жили в Києві, потім друзі запросили у Київську область, а згодом були в Карпатах.

Пощастило, що театр запросили поїхати на гастролі до Італії. Поїхав хор і частина балету. Давали концерти в Італії, Словаччині, США. Згодом відкрився рідний театр. Вдома почали концертами. Бо спочатку не було стільки людей, щоб показувати повноцінні вистави.

— Чи не було думок залишитися за кордоном?

— Не можу сказати, що не було. Бо маючи дитину ти перш за все мама, а вже потім артистка балету. І ти хочеш, щоб дитина була у безпеці. Але в будь-якому випадку я б залишилася українкою і не продала душу дияволу.

Ми розуміємо, що наша робота тут потрібна і це допомагає. Були думки, а що я можу зробити для своєї країни — своєю творчістю, своїм танцем нести світло. Їдемо з благодійним туром, заробляємо гроші і привозимо їх в Україну. Привезли з Ярославом із Канади два дрони. Я розумію, що цього замало. Але робимо, що можемо.

— Нещодавно ми писали про балет «Рапсодія кохання». А чи були у Вас ще прем’єри за останні три роки?

— Так, «Елегія воєнного часу» у постановці Олексія Ратманського. Це була знакова подія. Звичайно, раніше знали Олексія за його роботами, але працювати разом не мали можливості. Процес роботи над виставою був цікавий, емоційний. Щоправда, мали мало часу на репетиції. Відбулася прем’єра. Сподіваюся, що вистава буде довго жити.

А ще поновлення «Снігової королеви», яке теж можна вважати повноцінною прем’єрою. Так само зараз готується поновлення балету «Дама з камеліями».

— Чи є ролі, про які мрієте?

— Багато років мріяла зіграти Джульєтту. Та куратор цієї вистави не бачив мене у цій ролі. Але пощастило. Поїхали на гастролі з цією виставою і я таки «приміряла» образ Джульєтти. Мені дуже сподобалося. Моя мрія здійснилася.

— Чим крім балету ще займаєтесь?

— Викладаю в Академії танцю імені Сержа Лифаря. А що стосується хобі, то дуже люблю малювати. Хоча й розумію, що не маю таланту до цього виду мистецтва. Вишиваю бісером або нитками, люблю готувати.

— Яке головне завдання ставите перед собою як педагог?

— Привносити багато любові до балету. Щоб діти захоплювалися цим видом мистецтва. Щоб вони відчували, що це не тільки щоденна праця над собою і знущання зі свого тіла. Насамперед має бути задоволення від того, що вони роблять. Це не лише пірует або стрибок. Кожен рух має нести за собою якесь навантаження. Все має бути не лише добре зроблено технічно, а й наповнено емоціями та змістом.

Працювала з двома студентками з Київської муніципальної академії танцю імені Сержа Лифаря над підготовкою у виставі Національної опери України «Снігова Королева «. Вважаю, що це успіх, їм вдалося. Не скажу, що це лише моя робота. Крім мене у дівчат є чудовий викладач.

— Що для Вас означає звання народної артистки України?

— Зізнаюся, що всі 23 роки роботи в театрі мріяла, що така мить настане. Це мета, до якої я йшла. Щоб всі старання були відзначені нагородою. Хоча на сцені працює не відзнака, а людина. Вона подобається, або ні. А в театрі ще дуже важливо заслужити любов своїх колег.

— Щоб Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

— Ходіть до театру, дивіться, робіть свої висновки, розвивайтеся. Театр наповнює новими емоціями, мріями. А для декого це можливість на кілька годин забути про те, що відбувається в нашій країні. Трішки відволіктися, наповнитися іншою енергією.

Запрошую до Національної опери України. Нам є чим пишатися, є що показати. У нас дуже широкий і різноманітний репертуар. Кожен глядач може обирати за своїми мріями та уподобаннями.

Фото з сайту театру.