Новий погляд на Роксолану

Всесвітньовідома українка Роксолана. Хто вона насправді і який шлях здолала для того, щоб називатись Хасекі Хуррем. Від рабині до улюбленої і єдиної дружини Сулеймана Пишного — шлях завдовжки з життя.

Це витончена історія про юну рабиню з України та її жагу до життя, поєднана з вишуканим співом та танцями.

— Насамперед хотіла б зазначити, що ця постановка здійснена за фінансової підтримки департаменту культури КМДА, — підкреслила директор-художній керівник театру Ільїна Генсіцька. — А сама ідея постановки була вже досить давно у портфелі нашого театру. Режисер вистави Максим Добролюбов, який з нами до цього вже співпрацював. Раніше він робив у нас дитячу казку «Коляда. Таїна Нового року». Так сталося, що коли Максим почав робити виставу, то виграв конкурс на посаду головного режисера Дніпровського національного академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка. Все відбувалося паралельно.

Отож, ідея постановки давня. Не можна сказати, хто конкретно приніс її до театру. А тепер настав час дістати її з архіву і втілити на сцені. Максим писав інсценування, працював з однойменним романом Павла Загребельного та повістю Осипа Назарука. Він поєднав ці два твори і зробив свою історію.

Коли почалася розмова щодо можливої постановки цієї вистави у нашому театрі, відразу призвали до війська трьох акторів — одного з балету і двох вокалістів. Щодо інших чоловіків процедура бронювання ще тривала. Коли ми обговорювали саму постановку, то виникла ідея, щоб чоловічі ролі грали жінки. Це були вимушена ситуація, з якої таким чином намагаємося вийти не тільки ми. Наше сьогодення складається так, що і в деяких інших театрах чоловічі ролі грають жінки.

Перед тим, як режисер почав писати інсценування, ми з ним проговорювали, хто може грати у виставі. В основному нас цікавили головні персонажі. До цього він працював з Лілією Мілевською (Роксолана у зрілому віці), а Дарину Бородій (Роксолана в юності) ми побачили у студентській виставі Київського національного університету культури та мистецтв. Там вона грала одну з головних ролей у мюзиклі «Квіти для Елджерона». Подивилися на неї, вона нам усім сподобалася. Запросили Дарину до роботи у театрі і відразу зрозуміли, що вона гратиме Роксолану. Дівчина вже встигла зіграти Марічку в «Тінях забутих предків», також грає у виставі «Марієнбад». На мій погляд вона дуже перспективна — емоційна, яскрава, харизматична, вільно почувається на сцені.

У театрі сталася акторська втрата. На жаль 15 квітня померла акторка Антоніна Бригінець, яка грала у цій виставі. Був терміновий ввід. Тепер цю роль виконує Вікторія Толкачова.

Робота над виставою — це завжди виклик і випробування. Можливо не все вдається так, як того хотілося б. Але вистава є, вона відбулася, користується популярністю. Вона незвична сценографією, костюмами, тим, що грають лише жінки. Можна сказати, що я задоволена.

Можливо ще буде нагода попрацювати з Максимом Добролюбовим. Але сьогодні він надзвичайно завантажений у Дніпровському театрі імені Тараса Шевченка. Там нещодавно відбулися прем’єри концертної програми і вистави «Здрастуйте, я ваша тітонька».

Що стосується нашого театру, то зараз працюємо над дитячою казкою і новою концертною програмою. Прем’єри очікуються у червні. Отож, слідкуйте за афішою.

— З Ільїною Генсіцькою знайомий ще з того часу, коли вона працювала у театрі «Колесо», — продовжив розмову Максим Добролюбов, режисер-постановник, головний режисер Дніпровського національного академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка. — А більш тісним наше спілкування стало відтоді, як Ільїна очолила театр «Берегиня». Це людина, яка відкрита до нових проєктів, творчих експериментів.

Тепер щодо самої вистави. Як відомо, образ Роксолани дуже непростий і дуже суперечливий. Розумів, що для театру потрібен комерційний проєкт, співзвучний з яскравим костюмованим серіалом «Роксолана». Але коли почав заглиблюватися у матеріал, то зрозумів, що це зовсім інша історія, в якій абсолютно інші акценти. Ці акценти пов’язані з нашим сьогоденням. Я побачив інший кут і почав працювати в іншому напрямку — з Роксоланою, яка виборює право на життя, право мати своє обличчя і бути особистістю.

Для інсценування обрав твори Загребельного та Назарука. Крім цього передивився багато історичних матеріалів. Мені було цікаво все, що пов’язано з гаремним життям в Османській імперії: які там були зв’язки, стосунки, культурний прошарок. Османська імперія — це вже сама по собі цікава історія. Як існував побут османського палацу, яке місце було відведено гарему і як гарем впливав на певні політичні моменти.

Я прекрасно розумів специфіку театру «Берегиня». Насамперед, це театр фольклору. Більшу увагу у своїй діяльності тут приділяють музичному матеріалу, концертам, музичним виставам. Ми не можемо говорити про глибинну акторську гру в контексті їхньої професійної бази. Тому більшу увагу під час роботи над виставою звертали на пісенність, створення музичного полотна. І вже на цьому підґрунті робили драматургію історії нашої головної героїні Роксолани.

Ільїна Генсіцька вже говорила про те, що сьогодні у театрах не вистачає чоловіків. Але є й інша причина, чому жінки виконують і чоловічі ролі. Дівчата проводили в гаремі не тільки дні, а й роки. У них було закрите життя і вони себе якось розважали. Така собі гра в гаремі. Дівчата розповідають цю історію самі собі, розігрують цих героїв для себе. Я це брав за основу. Якби на сцені з’явилися чоловіки, то були б зовсім інші акценти. Було цікаво як саме жінки розповідають цю історію, як в гаремі розігрують історію про Роксолану, про відносини з султаном. Як вона виборює своє життя та життя своїх дітей. Саме тому на сцені лише жінки.

Іван Сінельников викладає фольклор та етнографію у Київському національному університеті культури і мистецтв. Він розкрив нам цілий пласт пісень, які підійшли по мелосу. Це пісні Вінниччини та південної частини України. Саме завдяки Івану Григоровичу такий матеріал звучить у нашій виставі.

Щодо костюмів та сценографії, то не хотілося, щоб вони виглядали дорого та яскраво. Тут білі тюлі. Прагнули, аби більше проявилися індивідуальності героїнь. Мало бути більше повітря, щоб воно дихало, брало на себе світло. Багато чого відбувається за тими тюлями і ширмами. Вважаю, що вийшло лаконічно та гармонійно.

Насправді я не дуже люблю відеопроєкти. А тут захотілося до них звернутися. Спочатку народилася історія з білими тканинами, потім — бажання показати відеоряд. Сніг, лелеки, Червоне море — певною мірою підсилювали нашу історію.

Важлива тут і пластика. Можливо ми ще не дотягли її до потрібного рівня. Але спочатку вистава збирається, а вже потім вона набирає життя. Щось змінюємо, щось додаємо. Спочатку думали про те, чи потрібна хореографія взагалі. Потім захотілося додати східний танець, показати обряд перетворення Насті на Роксолану. Вважаю, що відео та хореографія у нас дуже лаконічні і на своєму місці.

Хотів би ще попрацювати з «Берегинею» як з театром фольклору. Це унікальний театр, який зберігає наші українські традиції. Хотілося б з ними по експериментувати, пошукати цікаву тему для співпраці, щоб створити нову цікаву виставу.

— Прийшла працювати до театру «Берегиня» влітку минулого року, — зазначила Дарина Бородій, виконавиця ролі Роксолани в юності. — До цього навчалася у Київському національному університеті культури і мистецтв за спеціальністю музичний фольклор. Наш університет плідно співпрацює з цим театром. Часто з друзями ходила до «Берегині», не пропускала жодної прем’єри. Пробувала себе в різних професіях, які пов’язані з творчістю і ні. Врешті зрозуміла, що хочу працювати за фахом і бути причетною до фольклору.

Брала участь у студентській виставі, яку ставила моя подруга. Театр «Берегиня» люб’язно надав свою сцену для нашого проєкту. Саме тоді запитала в Ільїни Генсіцької чи буде в них проводитись кастинг, чи шукають вони нових акторів. Невдовзі така нагода дійсно трапилася і я почала працювати в цьому чудовому колективі.

Ще перед початком роботи над новою виставою режисер-постановник Максим Добролюбов нам сказав, щоб ми не передивлялися відомий серіал, інші фільми на цю тему. Порадив почитати Загребельного, власне за текстом цього письменника і була поставлена «Роксолана».

Читаючи книгу я намагалася уявити себе на місці цієї дівчини, яка потрапляє в таку життєву ситуацію. Думала про те, як би я повела себе на її місці. Часто згадується, що вона була безтурботною і веселою. Особисто мені важко уявити, як можна було бути безтурботною у таких умовах. Особливо гостро це відчувається зараз, коли в нашій країні йде війна і багато українських дітей перебувають у полоні.

Репетиційний процес відбувався дуже цікаво. Спершу було багато читок, на яких мали бути всі задіяні у виставі актори. Режисер прагнув, аби ми знову й знову слухали цю історію, кожного разу її переживаючи. Також для Максима Добролюбова було важливо, аби всі репетиції відбувалися саме на сцені, а не в інших залах.

Задіяна у виставі команда — це чудові люди, з якими я вже встигла до цього попрацювати. Кожен з акторів по своєму сприймає і саму історію, і свого персонажа. Було цікаво бачити як вони адаптують своїх героїв під себе. Як вже говорила Ільїна Генсіцька, одна з виконавиць — Антоніна Бригінець, на жаль померла і ми терміново вводили іншу акторку на її роль. Вони абсолютно по різному її грала. До речі, кожен показ «Роксолани» ми присвячуємо пам’яті Антоніни.

Якщо говорити про себе, то вважаю, що мені потрібно більше досвіду. Я нова людина в театрі і поки що хотіла б обійтися без власних оцінок за свою роботу. Хай це вирішує глядач.

Якщо ж говорити про колектив, то вважаю, що ми виклалися на всі сто. Ми проживали цю виставу. У нас була мета показати цю історію і думаю ми з нею впоралися. А оцінку нашій спільній роботі, знову ж таки, зроблять глядачі, адже вистава створювалася саме для них.

— Хотіла б подякувати режисеру Максиму Добролюбову, дирекції театру, хормейстеру Івану Сінельникову, який через наші пісню передав тугу, передав ту атмосферу, яка була у виставі, — завершила розмову Лілія Мілевська, виконавиця ролі Роксолани у зрілому віці.

Моя роль і мої особисті відчуття перегукуються з сучасністю, багато наших жінок зараз за кордоном. Звісно, є люди, які бажають там залишитися. А є жінки, що вимушено переїхали і дуже хочуть повернутися додому. Це сум за нашою українською землею, нашими традиціями, за нашими піснями. Багато пісень прозвучало і у виставі.

Я думаю, що Роксолана теж до кінця свого життя переживала цю тугу. І наприкінці своїх днів зрозуміла, що була не зовсім щасливою людиною, тому, що її відірвали від рідної землі. Саме цю тугу за батьківщиною я вкладаю у свій текст, свою роль.

Звичайно, Роксолана хотіла вижити в цьому середовищі, хвилювалася за своїх дітей. Робила такі речі, яким не зовсім притаманна людська доброта. Змушена була йти на некоректні, можливо навіть підлі вчинки.

Думаю, що вклала в героїню і власні риси характеру. У мене донька з маленькою дитиною за кордоном і я періодично туди їду, аби їм допомогти і підтримати. Але я б не захотіла там лишатися. Роксолана теж хотіла вернутися на рідну землю. Я вклала в цей образ думку, що своя земля найдорожча. І ми повинні ходити по своїй, а не по чужій землі, щоб жити в гармонії з собою, життям і природою, своїми близькими і пращурами, наступними поколіннями. Роксолана навіть дитину свою охрестила, бо була вихована у вірі.

Режисер Максим Добролюбов — дуже талановита людина, у нього своє оригінальне бачення. Він хотів поєднати образ Роксолани з сучасністю, з долею тих жінок, які виїхали за кордон. Давав можливість, аби кожна з нас могла показати своє відчуття образу. Звісно, після цього вносив корективи.

З кожним показом вистава набирає внутрішньої сили. Відчувається, що потяг йде до нашої української землі, до своїх цінностей, свого рідного. Адже своя земля, своя мати, свій батько — найрідніші.

Можливо я ще не все передаю своєю роллю. Завжди шукаю, що ще не зробила. А що зробила скаже глядач. Не треба забувати й того, що ми не зовсім професійні актори, а вистава більше драматична. Тут потрібна акторська майстерність. Буду далі працювати й намагатимусь досягти більшого.

Вся команда спрацювала прекрасно, дівчата підтримували одна одну. І ця підтримка у нас є завжди. Підтримка очима, поведінкою, якимись рухами. Зізнаюся, що на одній з вистав я забула текст. Моя партнерка сказала перше слово і в нас з нею вийшов діалог. Це справді круто, коли ми можемо одне одному допомогти, підтримати.

Фото Вадима Гнідаша.