Волонтери театру Франка

Анатолій ГНАТЮК, народний артист України, позивний «Джавелін»:

«Сьогодні кожен на своєму місці повинен робити все можливе і неможливе для нашої спільної перемоги. Я разом зі своїми побратимами, акторами Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Олексієм Паламаренком та актором з позивним Франко у середині березня самоорганізувалися і почали робити концерти для наших воїнів. Допомагає нам у цьому добровольчий батальйон «Сектор безпеки Бориспіль 1». Саме вони забезпечують транспортом і апаратурою. Звичайно, коли ми ідемо туди, де гаряче, йдуть бої й ракетні обстріли, то маємо бути готовими до будь-яких ситуацій. Тому ми ідемо зі зброєю.

Виступати у прифронтовій зоні і волонтерити для мене це почесна робота, що триває вже вісім років. Але тепер йде повномасштабна війна і жодної безпечної поїздки немає.

Проводимо концерти і веземо гуманітарну допомогу не лише для військових, а також для цивільного населення, що постраждало від ракетних обстрілів і тепер на звільнених територіях потребує невідкладної гуманітарної допомоги.

Я пережив, побачив і почув те, що й у жахливому сні не прийде. Нелюди руйнують мою Україну, вбивають моїх співвітчизників. Війна — це страшний час, коли ховають молодих. Але я не дозволяю собі розпачу і сліз.

Сьогодні вже всі знають, як постраждала Київська область. Саме на Київщині ми провели найбільше концертів-зустрічей, часом по чотири концерти на день.

У самому Борисполі, де сформовано згаданий вище батальйон, ми виступали і для ЗСУ, і для ТРО, і для волонтерів, і для мешканців міста. В середині березня все трималося на волосинці і українці проявили себе як найкращі люди планети Земля. Це не пафос. Це правда. Ті наші зустрічі були кришталево чистими, людяними і такими, які залишають в душі високу любов.

Переконаний, що такі концерти дуже потрібні. Завдяки їм ми можемо подарувати хвилини звичайної людської радості нашим славним героям, зробити так, аби вони розслабилися і хоч трохи посміхнулися. Зізнаюся, це не просто. На початку виступу треба знайти ключик до тих, хто просто зараз був під ракетами і можливо мав небагато надії вижити. Однак вижив, та душа ще напружена. Але недовго, бо коли ми разом, коли один одному допомагаємо, то врешті-решт тепло душі повертається і ми разом співаємо «Смереку». Їхні усмішки та оплески — це найвища оцінка нашої роботи.

Згадую наш виступ у бомбосховищі шпиталю. Серед глядачів були лікарі та воїни. Саме в цей час розпочалася повітряна тривога. Медперсонал став хвилюватися, а бійці їх заспокоюють: «Ми подивимося, що там на горі, а ви продовжуйте дивитися концерт і відпочивайте».

Ще пригадується концерт напередодні Великодня у місті Чугуєві, що на Харківщині. Це було 22 квітня. Ми привезли з собою гуманітарну допомогу та 1400 смачних і запашних пасок. Дорогою проїжджали Харків, де я багато разів виступав з концертами, а також бував з гастролями нашого театру. Було боляче дивитися на порожнє місто, зруйновані будинки. А в самому Чугуєві нас вже чекали. Разом з бійцями розвантажували гуманітарну допомогу. Для нас тут теж підготували подарунок — кожному по маленькій пасочці. Свою я привіз додому. Разом з родиною їв її на Великдень і згадував цих прекрасних людей. Крім воїнів у Чугуєві нас зустрічали звичайні жителі міста. Відчувалися єднання українців, те, що ми підтримуємо один одного. Ніхто нікого не кинув у біді.

Давали концерти і по Києву — у Центральному військовому шпиталі, на залізничному вокзалі, дитячій лікарні «Ахматдит», навіть у метро. Вони відбувалися у березневі дні, коли в Києві була особливо напружена ситуація.

Дуже добре пам’ятаю свій перший концерт, який відбувся у бомбосховищі. Велика подяка київській поліції, яка допомогла його організувати. Неможливо забути тих діточок, які там жили разом зі своїми матерями. І коли наприкінці вони танцювали під «Смереку», для мене це була найбільша радість.

Не буду приховувати, що коли почалася війна я відчув внутрішній злам. Не вкладалося в голові, що таке могло статися. Переслідували страх, хвилювання, навіть паніка. Після першого концерту у мене сорочка була мокра, хоч викручуй. Але разом з тим відбулася дивна і прекрасна річ — страх, хвилювання і паніка кудись зникли. Натомість з’явилося відчуття, що ти комусь потрібен. Саме з цим відчуттям ми їздимо і даємо свої концерти.

Вже відбулося близько тридцяти виступів. Про кожен можна довго розповідати. Під час концертів звучить гумор, весела пісня, театральні байки, поезія. Я роблю акцент на ліричних піснях про матір, рідний дім. Не обходиться без української класики — «Гуцулка Ксеня», «Я піду в далекі гори» та ін. А в фіналі обов’язково звучить «Смерека», яку виконуємо всі разом".

Актор з позивним «Франко»:

«Мої сольні виступи перед українськими воїнами розпочалися ще у 2014−2015 роках. Приїздити з концертами на схід запрошували друзі. Потім до мене приєднався Олексій Паламаренко, а пізніше — Анатолій Гнатюк. Коли починали робити спільні концерти, то в нас була єдина умова, щоб вони відбувалися на самій передовій (у 2015−2021 роках це були Авдіївка, Красногорівка та інші міста сходу країни). Саме тоді у нас з’явилося багато друзів, з якими спілкуємося і тепер.

Після одного з нещодавніх концертів до нас підійшов командир підрозділу і сказав: «Ви навіть не уявляєте скільки ви своїм концертом зберегли наших життів і забрали життів ворога». Завдяки таким словам відчуваєш себе дуже потрібним своїй країні. Наш девіз — «Роби те, що ти можеш і роби це максимально якісно». Не маємо ніяких амбіцій. Наше завдання принести якомога більше користі своїй Батьківщині, своєму суспільству.

Хтось ходить з автоматом, хтось рятує життя. Але нам трьом уже за п’ятдесят і стрілки з нас не найкращі. Було відчуття, що не можемо повністю інтегруватися у цю війну. Але потім зрозуміли, що бійці після наших концертів йдуть на фронт не помирати, а жити. Про це нам кажуть самі воїни і їхні командири. Завдяки таким словам відчуваєш, що своєю творчою діяльністю ти робиш хоча б маленький внесок у нашу майбутню спільну перемогу.

Кожен концерт унікальний. Звісно, маємо програму, але завжди багато імпровізуємо. Згадується один з крайніх на сьогодні виступів на передовій. Розпочався обстріл і ми з бійцями сховалися у підвалі будинку. Я сказав: «Маємо трохи часу, так що до вашої уваги концерт від Театру Франка».

Програми наших виступів переважно розважальні. Ми відчуваємо, що потрібно бійцям на передовій. Пишемо фронтові коломийки. Вже вийшло десять випусків. У них оперативно відгукуємося на воєнні події. Нам кажуть, що по цих коломийках можна буде вивчати історію війни. Зізнаюся, вони досить гострі. Також розповідаємо театральні байки про те, що відбувається за лаштунками сцени. Такі розповіді дуже подобаються бійцям. Ми бачимо як сяють їхні очі.

На війну не можна йти помирати за Батьківщину. На неї треба йти, щоб перемагати. Це та ідея, яку ми несемо своїми концертами".

Олексій ПАЛАМАРЕНКО, заслужений артист України, позивний «Поет»:

«Коли почалася війна, то відразу відчув, що потрібно робити щось корисне для рідної держави, для армії, яка чинить спротив ворогові. Разом з колегами по сцені створили фронтову бригаду. До речі, тут немає нічого нового. Такі бригади франківці створювали ще під час Другої світової війни. До них входили кращі актори театру. Ці бригади дуже тепло зустрічали бійці. Вони несли мистецтво, яке потрібно людям завжди. А під час трагічних подій таке мистецтво набуває особливої ваги. Адже коли йде війна відбувається особливе загострення почуттів.

Наша концертна бригада має назву «РПГ» за першими буквами прізвищ виконавців. Кожен з нас має свій позивний. Так само як було в запорізьких козаків. Коли вони приставали до кошу їм давали прізвиська. Зізнаюся, наш перший спільний концерт був найважчим. Аби нас послухати, бійці відклали поховання своїх побратимів. Для нас це було надзвичайно відповідально. У них дуже велике психологічне навантаження, а ми намагаємося допомогти їм відволіктися, розважитися, надихнутися на нові подвиги. Після концерту командир підрозділу сказав, що тепер його бійці «порвуть кацапів». Це була найвища відзнака нашої праці.

Після цього було багато різних концертів перед різною аудиторією. Вважаю, що ми знаходимося в хорошій творчій бойовій формі.

Мій покійний дідусь колись вчив, що якщо ти можеш щось віддати, то віддай. І цим ти збагатися. Людина багата, коли вона віддає іншим людям.

Під час концертів я читаю лірику Василя Симоненка, Володимира Сосюри. Ці вірші ми вчили ще в школі, але сьогодні вони набувають нового звучання, нового змісту. Також виконую власні поезії про нашу майбутню перемогу, про територіальну оборону та ін. Намагаюся передати свої відчуття простими словами. У моїх віршах немає якогось лукавства чи краси заради краси.

З великим інтересом публіка сприймає театральні байки, вони цікаві, яскраві і кумедні. А коли українці сміються це не просто сміх, а сміх бойовий, в саме обличчя ворогу".

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».