“Рома не хотів би, щоб ми плакали. Він хотів би, щоб ми перемогли”
Його життя було несправедливо коротким. Але й неймовірно яскравим. Цим вогнем, який повіяв з Протасового Яру так само, як колись із Холодного (недарма ж Роман служив у 93 бригаді “Холодний Яр”), Ратушний запалив той смолоскип, який іще довго не дозволить згаснути громадянській свідомості українців. Мабуть, саме для того в українській історії й з’являються такі люди. Щоб яскраво згоріти, запаливши вогнище віри й надії ще для кількох поколінь, які продовжують виборювати свою волю.
А щоб цей вогонь не згасав, про таких героїв повинні знати не лише їхні сучасники, а й нащадки.
Яким був Роман Ратушний? І звідки взагалі беруться такі особистості?
Чи можна прищепити це яскраве світло якимось особливим вихованням, або такими особливими люди вже приходять у цей світ?
Чи справді цьому поколінню пощастило відзначитися більшою, ніж раніше кількістю героїв, бо воно виросло в умовах незалежності й свободи — на відміну від своїх дідів-прадідів, яких спершу російська, а потім радянська імперія цілеспрямовано винищувала, щоб задушити в зародку все українське?
Про все це й не тільки — в розмові “Новинарні” з матір’ю Романа Ратушного, письменницею Світланою Поваляєвою.
