Філдсівська лауреатка Марина В’язовська віддасть премію на підтримку України

Українська вчена Марина В'язовська 5 липня отримала медаль Філдса, яку часто називають «Нобелівською премією з математики» і яка вручається раз на чотири роки за «видатні математичні досягнення» фахівцям до 40 років. Вона отримала цю відзнаку за розв'язання задачі про пакування куль у восьмивимірному просторі, яка відома ще з 16 століття і яка належала до списку невирішених математичних задач.

В'язовська народилася в Києві в 1984 році, навчалась на механіко-математичному факультеті Київського національного університету імені Шевченка, у 2007 році отримала ступінь магістра у німецькому Кайзерслаутерні, а у 2013 році — ступінь доктора природничих наук у Боннському університеті. З 2017 року працює в Федеральній політехнічній школі Лозанни, у 2018 році отримала професорську позицію, очолює кафедру теорії чисел.

«Це для мене велика честь»

Deutsche Welle: Пані Марино, перш за все вітаю Вас з отриманням медалі Філдса. Яким були Ваші відчуття, коли дізналися, що Ви стали лауреаткою цієї престижної премії?

Марина В'язовська: Це, мабуть, найпрестижніша нагорода в математиці, тому, звичайно, я була надзвичайно рада. Це для мене велика честь.

Медаль Філдса — далеко не єдина премія, яку Ви отримали за останні шість років, з моменту розв'язання Вами цієї головоломки з кулями. Але саме цю нагороду називають «Нобелівською премією з математики». Для Вас особисто це є вершиною визнання у галузі математики? Чи є ще куди рухатися?

За правилами, медаль Філдса дають молодим науковцям, яким до 40 років. Після 40 років теж можна кудись рухатися. Мені здається, що ближчою до аналога Нобелівської премії є премія Абеля, у якій немає вікових обмежень і яку дають зазвичай науковцям старшого віку за результатами усієї праці, зробленої протягом життя. Тому завжди є куди рухатися.

Розкажіть, будь ласка, чим Ви зараз займаєтеся? Це суто викладацька робота чи поєднання викладацької та науково-дослідної роботи?

У Лозанні я постійно викладаю, але й постійно займаюся дослідженнями, тобто продовжую вивчати екстремальні геометричні задачі, аналіз Фур'є (наука, що вивчає, яким чином загальні математичні функції може бути представлено через суму більш простих тригонометричних функцій. — Ред.). Деталі ще не зроблених проєктів я розкривати не буду, але я продовжую працювати над цим колом задач.

«Хотілося, щоб жінок у науці було більше»

Ви стали другою жінкою за понад 80-річне існування премії, яка її отримала. Для наукового світу це не є новиною — як відомо, серед лауреатів тієї ж Нобелівської премії, яка до того ж має не тільки наукові категорії, лише три відсотки складають жінки. Що для Вас, як для жінки, це означає? І що б Ви хотіли сказати у цьому зв'язку іншим жінкам?

Звичайно, хотілося, щоб жінок було більше — у науці загалом і щоб більше відзначали. Я дуже сподіваюся, що тепер стався якийсь зсув, бо дуже довгий час було взагалі нуль жінок, які отримали Філдсівську премію. А потім її отримала Мар'ям Мірзахані (іранська вчена у 2014 році стала першою жінкою, яка отримала медаль Філдса за працю над поясненням симетрії викривлених поверхонь. — Ред.), я була надзвичайно цьому рада, на жаль, вона нас покинула (Мірзахані померла у 2017 році. — Ред.). Тепер я стала другою жінкою, яка отримала (медаль Філдса. — Ред.). І я сподіваюся, що стався зсув і жінок-лауреатів цієї премії стане набагато більше. І я ще дуже сподіваюся, що, можливо, ще за мого життя це питання зникне і ніхто не дивуватиметься, що у якийсь рік чотири жінки отримають премію, і це стане нормою.

Грошовий еквівалент премії — 15 тисяч канадських доларів. Чи вирішили Ви вже, на що витратите ці гроші?

Мені дуже б хотілося використати ці гроші на підтримку України, бо зараз усі українці за кордоном працюють на те, щоб підтримати якось нашу державу, щоб перемогти, щоб відбудувати те, що зруйновано. Тому мені здається, це було б правильним.

«Війна — це дуже боляче»

Ви багато років живете з родиною та працюєте за кордоном. Нині — у політехнічному університеті Лозанни. Яким чином ця війна Росії проти України відбивається на Вашому житті та на Вашій роботі?

Я думаю, що так само, як і на всіх українцях. Я не живу вже багато років в Україні, але там живуть мої батьки і до початку війни там жили мої сестри, мої племінники, багато друзів і родичів. І, звичайно, це все дуже боляче, я дуже переживаю за їхню безпеку. Це все торкнулося усіх українців, навіть тих, хто не живе безпосередньо в Україні і не перебуває під безпосередньою загрозою.

Ваші сестри і племінники, як і мільйони інших людей, теж виїхали з початком війни за кордон?

Так, вони приїхали зараз до мене у Швейцарію.

Ви підтримуєте контакти з іншими українськими науковцями. Чи багато з них виїхало з початку війни за кордон?

З моїх знайомих насправді майже ніхто не виїхав. Всі з тих чи інших причин залишилися — в когось є чоловіки, в когось діти призовного віку, багато хто просто не хоче їхати. Серед моїх вчителів чи людей, з якими я працювала, ніхто не виїхав, усі залишилися.

«Хотілося б, щоб українські університети отримали необхідну підтримку»

На сайті університету, в якому Ви працюєте, є сторінка, присвячена допомозі Україні, і, зокрема, біженцям з України. Розкажіть, що робить Ваш університет, і чи берете участь у допомозі Ви особисто?

Наш університет досить оперативно відреагував на ці події, тут склалася досить активна українська громада. Головний драйвер — це українські студенти, які вже навчалися у Лозанні, вони створили українську асоціацію, регулярно проводять різні події, збір гуманітарної допомоги, культурні події, щоб поінформувати людей про те, що відбувається в Україні. Університет теж, наприклад, відкрив свою програму для студентів з України, які виїхали, але хочуть продовжити навчання. Є також програма для науковців, які виїхали з України і тепер шукають собі нове місце роботи. Схожі програми є у багатьох європейських університетах. Кожен випадок доводиться розглядати окремо, для кожної людини шукати окремий розвиток, який їй підійде. Я точних цифр не знаю, але у нас є багато українців, які приїхали з Харківського національного університету імені Каразіна, Київського національного університету імені Шевченка, які зараз проходять інтенсивні курси французької, і вже восени почнуть навчання і слухати курси.

Хоча Харківський університет, попри надзвичайну складну ситуацію (цей університет у Харкові зруйновано російськими обстрілами. — Ред.), продовжує працювати. От студентка, з якою я багато спілкуюся, продовжує онлайн проходити курси в університеті, викладачі продовжують працювати і вести свої курси онлайн. Звичайно, для українських університетів це надзвичайно складна ситуація. Хотілося б, щоб в українському суспільстві ця проблема не залишилася поза увагою і університети отримали необхідну підтримку для того, щоб відбудуватися.

А Ви особисто у допомозі українцям якимось чином залучені?

Наприклад, нещодавно я проводила заняття в математичному гуртку в Берліні. Оскільки це велике місто і тепер там багато українців, один з університетів організував математичний гурток для дітей-біженців з України. І я одного разу приходила туди як запрошений гість, у мене була змога поспілкуватися з дітьми українською мовою. Люди, які організовували цей гурток, розмовляють німецькою або російською. І мені було надзвичайно приємно побачити, що навіть діти, які переселилися в Берлін, продовжують вивчати математику, продовжують спілкуватися між собою.

В мене також є план на наступний семестр організувати онлайн курс, який би теж був або англійською, або українською, або обома мовами, і щоб він був доступний студентам з України. Зараз я ще хочу проконсультуватися з колегами з України, щоб зрозуміти, які саме є потреби, який саме курс потрібен. Зараз багато є курсів, і я хочу зробити такий формат, який би доповнював і не був зайвим.

«Війна є завжди прискорювачем прогресу»

Українська наука і у мирні часи перебувала, м'яко кажучи, далеко не в найкращому стані. Як Ви гадаєте, яким чином на ній позначиться війна, і що б мала робити держава, щоб мінімізувати цей негативний вплив?

Я не можу давати поради державі, бо це було б, висловлюючись англійською, above my head (дослівний переклад — «над моєю головою», у даному контексті — «не у моїй компетенції». — Ред.), тим більше у такій надзвичайно складній ситуації. Це вже відбувається, багато наукових установ втрачають фінансування, воно скорочується, і це дуже боляче б'є по науковцях. Зрозуміло, що війна — це завжди погано і позитиви шукати складно. Але, з іншого боку, як ми знаємо з історії, насправді війна є завжди прискорювачем прогресу, як би не парадоксально це було. Я думаю, що зараз будуть дуже складні часи для людей, які займаються фундаментальною наукою. Я думаю, що важливо, щоб в державі були люди, які розуміють важливість такої науки, і які розуміють, що для відбудови країни це надзвичайно важливо. Також, під час війни виникає потреба розв'язувати велику кількість практичних, прикладних питань, і це розв'язання може бути саме науковим. Якщо ми згадаємо Першу та Другу світові війни, то надзвичайно багато винаходів та нових технологій з'явилося саме з військових потреб. Мабуть, у цьому є якийсь шанс, який потрібно не пропустити.

Але є загроза, що багато людей, які зараз виїжджають з України, зокрема й науковців, інтегруються і не повернуться.

Тут можна порівняти з досвідом інших країн. Так, це не ті країни, де йде війна, і ситуація у них не настільки складна, якою вона є в Україні. Але мені здається, що цей страх, що ми не маємо відпускати людей, є трошки контрпродуктивним. Наприклад, зараз я перебуваю у Фінляндії, і звідси дуже багато молодих людей їде до інших країн на навчання або на роботу. Але дуже багато з них бажають повернутися у Фінляндію. І ніхто не боїться їх відпускати, і коли вони повертаються, їхній іноземний досвід цінується. Мені здається, що, можливо, не зараз, а у майбутньому, коли війна завершиться й буде період відбудови, буде теж шанс перебудувати українську науку, і, можливо, зробити її трошки іншою, ніж вона є зараз.