Переконливі аргументи

Суспільство, в якому існуючі механізми розв`язання викликів часу і посталих проблем уже не є ефективними або й взагалі не діють, потребує докорінних реформ й оновлення. Гальмування або ігнорування цих чинників нерідко штовхають небайдужих до долі рідного народу на радикальні вчинки.

Станом справ на весну 1992-го року, дві досить-таки чисельні київські громади Української Греко-Католицької Церкви не мали в своєму розпорядженні жодного храму для відправи духовних потреб вірних. Літургії правилися просто неба. Письмові звернення до державних установ та публікації в ЗМІ цинічно ігнорувалися неочікувано для самої себе суверенізованою постколоніальною адміністрацією. Ця обставина свідчила про байдужість до долі платників податків й не давала жодних сподівань на позитивне вирішення проблеми. Підозрюю, що тогочасне небажання клиру УГКЦ йти на компроміс з постокупаційною адміністрацією, відмова від участі в ініційованих режимом підлих ігрищах, були причиною відмовлянь й прагнення обмежити юрисдикцію УГКЦ виключно західними теренами України. Цей ненормальний стан речей змушував до активної протидії.

Напередодні Свята Воскресіння Христового, квартет активістів київського осередку Спілки Української Молоді (автор цих рядків був серед них), разом з в’язнем комуністичних таборів Ігорем Бондарем, завітали до Київської Міської Державної Адміністрації. Відверто кажучи, ми не мали чіткої уяви з ким конкретно доведеться спілкуватися. Отримуючи перепустки, з’ясували, що справою контакту з релігійними громадами займається особа на прізвище Соловей. Пошуки останнього в коридорах установи зайняли близько двадцяти хвилин. Не відрекомендовуючись й не обтяжуючи себе поясненням причин нашого візиту, ми вивели його з службового кабінету, завели до туалетної кімнати й відчинили вікно. Якщо мені не зраджує пам’ять, дійство відбувалося на сьомому поверсі. Пославшись на ігнорування поданих раніше звернень, Ігор Бондар декілька разів стусанув бюрократа по обличчю й в тіло, після чого запитав, яким саме чином проблема надання сакральних споруд вірним обох громад УГКЦ буде вирішена. Неабияк наляканий перспективою бути виштовхнутим з вікна, посадовець мало не плачучи запевнив що в найкоротший строк докладе титанічних зусиль задля вирішення кількарічної проблеми. Умовляння справили на Бондаря враження, тож град стусанів припинився, а пану Солов’ю було запропоновано відразу зайнятися вирішенням взятого на себе зобов’язання. Прощаючись, я запевнив, що в разі скарги до органів міліції, я особисто, і вкрай жорстоким способом, позбавлю його та членів родини життя.

Увечері того ж дня, «відповідальний за зв’язки» зателефонував втомленому довготерпінням політв’язневі й повідомив про рішення надати «для задоволення духовних потреб на період релігійного святкування» дзвіницю Церкви Миколи Доброго, яка розташована за адресою м. Київ, вул. Покровська 6, та ротонду на Аскольдовій Могилі. В тій же телефонній розмові, пан Соловей порекомендував не повертати його підлеглим ключі від храмів, а продовжувати «здійснювати там релігійні обряди» й запевнив, що незабаром влада прийме окреме рішення про передачу сакральних споруд у власність громад на довший час. Цим здобутком, вірні УГКЦ користуються і нині. «Нецивілізований» метод дав практичну користь.

Нинішнє буття засвідчило, що аналогічні події відбуваються і у великій політиці. Цілеспрямовано населені у Латвію в період окупації та донині так і не депортовані на історичну батьківщину москвини та євреї, зібрали упродовж 2011 року близько 170-ти тисяч підписів з вимогою надати державний статус москвинській мові. Формальним ініціатором того паскудства виявився навіть не громадянин Латвії Владімір Ліндерман. Зрозуміло що зухвалість знахабнілих від безкарності приблуд та приходьків викликала серед латишів обурення. Згідно Конституції, зібрані підписи зобов’язували президента Андріаса Берзіньша подати на розгляд сейму відповідне подання. Виконуючи 20-го грудня минулого року бюрократичну формальність, він рішуче засудив ідею зрівняння мов автохтонів та вчорашніх окупантів, і заявив про готовність піти у відставку в разі її схвалення.

Замах на мову звичайно ж шокував латишів і викликав адекватну реакцію. «Для всіх патріотів Латвії, латвійська мова — святе! Вона була, є і буде єдиною державною мовою», — заявив, депутат сейму Райвіс Дзинтарс. «Ми прагнемо щоби Латвія була національною країною, а не малою Московією», — підтримала його колега Вінета Пориня. На відміну від України, в присязі депутата сейму присутнє речення що захищає державний статус латвійської мови. Конституція Латвії містить 5 статей, а латвійське законодавство ще й декілька законів, які захищають національну ідентичність та регламентують використання мови. Неналежне володіння, як і будь-яке порушення, караються справедливим штрафом.

Варто визнати, що населені всупереч волі автохтонів москвини Латвії, перебувають в суттєво кращому становищі аніж їхні єдинокровні брати в сусідніх Литві та Естонії. На відміну від останніх, де більшість окупантів так і не отримали статусу громадян, внаслідок шаленого тиску кремлівських чинників, керівництво країни пішло на поступки, й визнало громадянами цілеспрямовано оселену за часів вже почилого (і геть не в Бозі) сатанинського Союзу погань. Як і передбачали політологи та аналітики, поступку латвійського керівництва москвини сприйняли проявом слабкості, й зажадали більшого. Під сучасну пору, завдячуючи грошовій підтримці Кремля та міжнародно-кримінальній діяльності (статус латвійського громадянина для москвинів та членство Латвії в міжнародних європейських структурах цьому суттєво сприяють) уможливили налагодити незалежний від державних чинників спосіб життя. У Латвії функціонують москвомовні газети, радіо, телебачення й освітні заклади. Чужинці мають всі можливості ігнорувати латвійські закони, не володіючи латвійською мовою здобувати освіту та мати інформацію. Таке собі безтурботне життя в непередбаченій для них Богом і природою країні.

Дискутуючи довкола подання президента, активісти патріотичних середовищ заявили про готовність знайти кожного парламентарія, який проголосує за надання москвинській мові статусу державної, й фізично за це покарати. Запевнення стосувалися, в першу чергу, депутатів прокремлівської фракції «Центр Згоди». Голосування (депутати-латиші навіть на обтяжували себе зайвими дебатами) відбулося 22-го грудня того ж року. Зі ста парламентаріїв, 60 проголосували проти, решта, не бажаючи бути битими прямо в сесійній залі, від участі в голосуванні завбачливо відмовилися. Не в кращому становищі опинилися й ті, хто підтримав авантюру Ліндермана. Кожному з них, організатори акції ставили в паспорт штамп синього кольору. Факт його наявності, латиші роботодавці вже оцінюють шляхом звільнення підлеглих москвинів з роботи. Цинічна зухвалість й наруга над пам’яттю знищених в часи окупації не повинні лишатися безкарними.